Вина і кара/Часть II/IV
| ◀ III | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть друга IV |
V ▶ |
|
Зосимов був високий і заживний чоловік, з набренілим і безбарвно блідим, гладко виголеним лицем, з білими бровами і таким волоссям, в очках, і з великим золотим перстенем на обдутім від сала пальци. Було йому літ двайцять сім. Одягнений він був в широке добірне пальто, в ясні літні штани, і загалом все було на нім широке, вибагливе і з голки; білля бездоганне, ланцушок від годинника масивний. Повороти його були повільні, начеб вялі і рівночасно виучено-свобідні; претенсія, хоч старанно укривана, проглядувала що хвиля. Всі, що його знали, уважали його за чоловіка тяжкого, але говорили, що свою річ знає.
— Я, брате, два рази до тебе заходив… Бачиш, опамятався! — крикнув Разумихін.
— Бачу, бачу; ну, як же вам тепер, а? — звернувся Зосимов до Раскольнікова, пильненько в него вдивляючись і присідаючи коло него, на диван, в ноги, де таки зараз розвалився як найвигіднійше.
— Та заєдно ще хандричить, — відповів за него Разумихін, — білля ми йому що лиш перемінили, так ледви не заплакав.
— Понятне діло; білля можна би і опісля, коли сам не хоче… Пульс знаменитий. Але голова таки завсігди ще потроха поболює, а?
— Я здоров, я цілковито здоров, — з натиском і роздразнено промовив Раскольніков, піднявшись нараз на дивані і заіскрившись очима, однакож таки зараз повалився на подушку і обернувся до стіни.
Зосимов уважно слідив його.
— Дуже гарно… усе як слід, — вяло промовив він. — Їв що небудь?
Йому розповіли і запитали, що можна давати.
— Та все мож давати… Зупи, чаю… Грибіг та огірків, розуміється не давати, ну, і мяса також не треба, і… ну, та чого тут балакати!… — він переглянувся з Разумихіном. — Мікстуру геть, і усе геть; а завтра я побачу… Воно би і сьогодня… ну, та…
— Завтра вечером я його на прохід веду! — рішив Разумихін, — в Юсупів сад, а потім в Палє-де-Крісталь зайдемо.
— Завтра, бач, я би його не рухав, однакож… трохи… ну, та побачимо.
— Ех, шкода, сьогодня я якраз переносини справляю, два кроки; ось би і він. Хоч би на дивані полежав між нами! Але ти будеш? — звернувся нараз Разумихін до Зосимова. — Не забудь, гляди, обіцяв.
— Нехай і так, але хіба пізнійше. Що ти там прилагодив?
— Та нічого, чай, горівка, селедець. Буде ще і пиріг: свої люде зберуться.
— Хто іменно?
— Та всі тутешні і всі майже нові, справді, — хіба крім старого дядька, та й той новий, що лиш вчера до Петербурга приїхав, за якимись там орудками; бачимося раз на пять літ.
— Хто він такий?
— Прозябав, бачиш, ціле життя уїздним почмайстром… дістає пенсію, має вже шістьдесять пять літ, та що більше про него і казати!… Все-ж таки я його люблю. Порфир Петрович також прийде: тутешній слідчий суддя… славний правник. Так, але правда, ти знаєш…
— Чи він також твій свояк?
— Якийсь дуже далекий, та ти чого кривишся? Що ви там посперечались раз, то ти може і не схочеш прийти?
— Кат мені до него…
— Ось так найрозумнійше. Ну, а дальше — студенти, учитель, чиновник оден, музикант оден, і офіцер, Заметов…
— Скажи мені, прошу, що може бути спільного у тебе, або ось у него, — Зосимов кивнув на Раскольнікова, — з яким небудь таким Заметовом?
— Ох! Вже ті скоботливі принціпи! І цілий ти на принціпах як на пружинах; повернутись по своїй волі не сміє; а по мойому: гарний чоловік — ось і принціп, і знати я нічого не хочу. Заметов чоловік прегарний.
— І руки гріє.
— Ну, і руки гріє, та велика річ! Тай що-ж що гріє! — крикнув нараз Разумихін, якось незвичайно роздражняючись. — Або-ж я хвалив тобі те, що він руки гріє? Я говорив, що він тільки в своїм роді гарний! Коли станеш зі всіх боків глядіти — так чи богато гарних людей і останеться? Та я переконаний, що тоді за мене цілого з патрохами усего-навсего одну печену цибулю дадуть, та ще і те, коли з тобою в додатку!…
— Се мало; я за тебе дві дам…
— А я за тебе тільки одну! Вигадай ще! Заметов бачиш, ще дитина, я ще чуприну йому поскубу, проте треба його притягати, а не відтручувати. Тим, що відіпхнеш чоловіка — не поправиш, а найменше дитину. З дитиною треба вдвоє осторожнійше. Ех, ви поступові тупиці, нічого не розумієте! Чоловіка не шануєте, собі кривду робите… А коли хочеш знати, так у нас ось і справа одна загальна завязалась.
— Та яка, чи вільно знати?
— Та завсігди ще в ділі маляра, отсего кімнатного… Вже ми його вилабудаємо! Та втім, тепер і не велика вже штука. Діло зовсім, зовсім тепер очевидне. Ми тільки пари підпустимо.
— Який там ще кімнатний маляр?
— Що се, або-ж я не розповідав? Чи се може бути? Та правда, я тобі лиш початок розповів… ось про вбивство тої старухи лихварки… ну, тут і кімнатний маляр тепер замішався…
— Та про вбивство отсе я ще і без тебе чув, і отсею справою навіть занимаюся… почасти… по одній причині… і в ґазетах читав! А ось…
— Лизавету ось також убили! — докинула нараз Настка, звертаючись до Раскольнікова.
Вона цілий час оставалась в кімнаті, притулившися до дверий, і слухала.
— Лизавету? — пробурмотів Раскольніков заледви чутним голосом.
— А Лизавету, торговку ось, або-ж не знаєш! Вона сюди на долину приходила. Та ще й тобі сорочку пошила.
Раскольніков обернувся до стіни, де на запачканих жовтих обоях з білими квіточками вибрав одну нескладну, білу квітку, з якимись цинамоновими смужками, і став розглядати; скільки на ній листочків, які на листочках зубці і скільки смужок? Він чув, що у него задеревіли руки і ноги, мов би їх відняло, все-ж таки і не попробував рухнутися і упірно глядів на квітку.
— Ну, так що-ж маляр? — з якимсь особлившим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Настки.
Тая зітхнула і замовкла.
— Ну, посуджують його також у вбивстві! — горячо відповів Разумихін.
— Є які докази на се, чи як?
— Чорта докази! Та втім чіпились ніби то задля доказів, однак отсей доказ не є доказом, ось що треба доказати! Се живцем те саме, як зразу вони увязнили і стали підозрівати онтих, як їх там!… Коха та Пестрякова. Тьфу! Як се все глупо робиться, аж слухаючи мерзить тебе! Пестряков, знаєш, може сьогодня до мене зайде… Та правда, Родю, ти отсю штуку вже знаєш, ще до твоєї слабости лучилось, рівно добу перед тим, коли ти зімлів в конторі, як там про се розповідали…
Зосимов цікаво поглядів на Раскольнікова; сей не ворухнувся.
— А знаєш що, Разумихіне? Подивлюсь я на тебе: як ти однакож умієш горячитись чужими річами.
— Ну, нехай буде, а все таки ми його витягнемо! — крикнув Разумихін, стукнувши кулаком по столі. — Але тут що більш всего може гнівати? Так не те, що вони брешуть; брехні завсігди простити можна; брехня річ пожиточна, тому, що до правди веде. Ні, лиш се досадно, що брешуть, та ще й власній брехні поклоняються. Я Порфіра поважаю, однакож… знаєш, прикладом, що їх насамперед з толку збило? Двері були зачинені, а як прийшли з двірником — отворені: ну, значить, Кох з Пестряковом і убили! Ось тобі їх льоґіка.
— Та не горячись; їх попросту задержали; годі-ж… Але, але: та-ж я сего Коха знав; він, бач, показалось, у старухи невикуплені річи скуповував, правда чи ні?
— Правда, він шельма! Він і векслі скуповує. Промишленник. Та чорт з ним! Але на що я злюся, чи ти знаєш? На рутину їх дряхлу, підлу, непорадну злюся… А тут в одній отсій справі, цілу нову дорогу відкрити можна. Після одних психольоґічних лиш даних мож показати, як на справдішний слід попадати треба. „У нас є, мовляв, факти!” Однакож факти не все; по крайній мірі половина діла в тім, як з фактами обходитись умієш!
— А ти з фактами обходитись умієш?
— Та, бач, годі-ж мовчати, коли чуєш, душею чуєш, що ось міг би ділу помочи, колиб… Ех! Чи ти отсю справу подрібно знаєш?
— Та ось про маляра жду.
— Та правда! Ну, слухай історію: рівно на третий день після вбивства, ранком, коли вони там возились ще з Кохом та Пестряковом, — хоч отсі кождий свій крок доказали і очевидність аж кричала! — викривається нараз найбільш несподіваний факт. Якийсь мужик, Душкін, властитель шинку напроти того самого дому, являється в конторі і приносить ювилєрський футерал з золотими сережками, і розповідає цілу новість: „Прибіг, каже, до мене вечером позавчора, десь так по восьмій годині”, — день і година! міркуєш? — „робітник-маляр, котрий і перед тим до мене днями забігав, Микола, і приніс мені отсю коробку з золотими сережками і з камінцями, і просив за них під застав два рублі, а на моє запитання: де взяв? — обявив, що на панелі[1] найшов. Більше я його про те не розпитував”, — се Душкін бач говорить, „і виніс йому папірок” — рубель значить, — „бо ось думав, що не в мене, так у другого заставить, все одно — пропє, та нехай ліпше у мене річ лежить: дальше, мовляв, положиш, близше візьмеш, а викриється що, або розійдеться чутка, то я зараз і занесу на поліцію”. Ну, очевидно, бабуні сон розповідає, бреше як собака, бо я отсего Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене скриває, і трийцять рублеву річ не на те, щоб „занести на поліцію” у Миколи вимантив. Попросту налякався.
— Ну ось слухай, говорить дальше Душкін: „А крестянина онтого, Миколу Дементієва знаю я змалечку, з нашої ґубернії і уїзда Зарайського, бо ми, бач, самі Рязаньскі. А Микола хоч не пяниця, а напиває, і відомо нам було, що він в отсім самім домі роботу має, малює разом з Митреєм, а з Митреєм вони з одних місць. І діставши папірок, він його зараз розміняв, випив нараз дві чарки, здаток взяв і пішов, а Митрея я з ним в тій порі не бачив. А на другий день зачули ми, що Олену Іванівну і сестрицю їх Лизавету Іванівну топором убили, а ми з ними, бач, знались, і зараз мені стали підозрілі сережки, бо було нам відомо, що покійниця на річи гроші давала. Пішов я отже до них, до хати, і став осторожно про себе вивідуватись здалека і мов би ось так собі нічого, і насамперед запитав: чи дома Микола? І відповів Митрей, що Микола підгуляв, прийшов домів над зорею, пяний, дома побув ось так з десять мінут і знову забрався, а Митрей вже його потім не бачив і роботу сам кінчить. А робота у них при тих самих сходах, де і убиті, на другім поверсі. Почувши все те, ми тоді нікому нічого не сказали”, — се Душкін говорить, — „а про вбивство усе, що могли, розвідали і вернулися домів з тим самим нашим підозрінням. А сьогодня рано, в осьмій годині”, — то є на третий день, розумієш? — „бачу, входить до мене Микола, не тверезий, та і не те, щоб надто пяний, а розуміти бесіду може. Сів на лавку, мовчить. А кромі него в шинку під ту пору був всего оден лиш чужий чоловік, та ще спав на лавці другий знакомий, і двоє наших дітваків. — Чи бачив, питаю, Митрея? — Ні, говорить, не бачив. — І осьде не був? — Не був, говорить, від позавчора. — А сьогодня де ночував? — А на Пісках, говорить, у Коломнянських. — А звідки говорю, тоді сережки взяв? — А на панели найшов, — і говорить він се так, мов би неправду, і не дивлячись. — А чув ти, говорю, що ось те і те, в той самий вечер і в тій годині, при онтих сходах, сталося? — Ні, говорить, не чув, — а сам слухає вибалучивши очі, і побілів він нараз мов крейда. Я ось так йому розповідаю, дивлюся, а він за шапку тай почав вставати. Тут і захотів я його затримати: — Пожди Миколо, говорю, або-ж не випєш? а сам моргнув на мальця, щоб двері придержав, та із-за стола виходжу: а він ось від мене як скочить, та на вулицю, та бігцем, та в проулок, — тілько я і бачив його. Тут я вже і переконався, що підозріння моє оправдане, що гріх не чий а таки його…”
— Ну вже-ж… — промовив Зосимов.
— Погоди, кінця слухай! Пустились із всіх ніг Миколу шукати: Душкіна задержали і перетрясли, Митрея також; порушали і Коломняньских, — аж ось нараз позавчора і приводять самого Миколу: схопили його коло …ської застави, в заїздній господі. Прийшов від туди, зняв з себе хрестик, срібний і попросив за него горівки. Дали. Кілька мінут опісля баба в коровник пішла і бачить крізь щелину: він збоку, в сараю, до балька очкур привязав і хоче вішатись; баба кричить на усе горло, збіглись: — Так ось ти який! — „А ведіть мене, говорить, на поліцію, там а там, до всього признаюсь”.
— Ну, його з приналежною почестю завели в поліцію отсеї части міста. Ну, тут: „хто, як, кілько літ?” — „Двайцять два” — і так дальше. Питають: — „Як робили з Митреєм, чи не бачили кого на сходах, в такій а такій годині?” Відповідає: — „Ну вже-ж, переходили мабуть якісь люде, та ми не дивились.” — „А чи не чули чого, шуму якого і чого иншого?” — „Нічого не чули такого особлившого”. — „А чи було відомо тобі, Миколо, в той самий день, що таку-то вдову того самого дня і в такій ось годині, з сестрою її убили і ограбили?” — „Знати не знаю, відати не відаю. У перший раз від Танаса Павлича на третий день в шинку почув”. — „А де-ж сережки взяв?” — „На панели найшов”. — „Чому-ж на другий день не явився з Митреєм на роботу?” — „Тому, що трохи собі погуляв.” — „А де гуляв?” — „А там, бачите, і там ось.” — „Чого-ж втік від Душкіна?” — „Тому, що налякались ми тоді ганебсько.” — „Чого-ж налякався?” — „А що засудять.” — „Як же ти міг налякатись того, коли ти чуєш себе в нічім неповинним?”… Ну, віриш або не віриш, Зосимов, се питання було поставлене і буквально в таких виразах, я напевне знаю, мені вірно передали! Що-ж ти? Що-ж ти?— Ну, ні, однак підозріння таки є.
— Та я не про підозріння тепер, а про питання, про те: як вони задачу, бач, свою розуміють! Ну, досить, як стали його мняти, мняти, душити, обертати, та і признався: — „Не на панели, каже, найшов, а в „фатері” найшов, в котрій ми з Митреєм малювали.” — „Яким же світом?” — „А таким світом, що малювали ми там з Митреєм цілий день, до осьмої години, і відходити забирались, а Митрей взяв щітку з краскою та мені нею по лици цяп, мазнув мені ось так по писку краскою, та в ноги, а я за ним. І біжу я також за ним, а сам кричу на все горло; а як зі сходів під браму виходиться, — налетів я з розмаху на двірника і на панів, а кілько було з ним панів, не вгадаю, а двірник за те мене виганьбив, і другий двірник також виганьбив, і двірникова баба вийшла, також нас виганьбила, і пан оден в браму входив, з дамою, і також нас виганьбив, потім ми з Митьком поперек місця лягли: я Митька за боже пошиття вхопив і повалив на землю, і став періщити, а Митько і собі, із-під мене, за гриву мене схопив і давай періщити, а робили ми се не по злобі, а по самій любові, жартуючи. А потім Митько освободився та на вулицю і мик, а я за ним, та не дігнав і вернувся в „фатеру” сам, — бо перебратись було треба. Та у дверей в сіни, за стінкою, в куті, на коробку і наступив. Дивлюся, лежить, в папері, завинена. Я папір, видите, зняв, бачу гачочки такі мацісенькі, ну, ми так познимали, — а в коробці ось сережки…”
— За дверми? за дверми лежала? за дверми? — крикнув нараз Раскольніков, блудним, настрашеним поглядом глядячи на Разумихіна, і звільненька піднимаючися на дивані, підпираючись рукою.
— Так… або що? Що з тобою? Чого ти так? — Разумихін також піднявся з місця.
— Нічого!… — ледви чутно відповів Раскольніков, опускаючись знову на подушку і знову відвертаючись до стіни.
Всі на хвилину замовкли.
— Здрімався мабуть, з просоня, — промовив вкінци Разумихін, питаючо споглядаючи на Зосимова.
Той зробив легкий, заперечуючий знак головою.
— Ну, говори-ж дальше, — сказав Зосимов, — що дальше.— Та що дальше? Як тілько він побачив сережки, то зараз, забувши і кватиру і Митька, ухопив за шапку і пігнав до Душкіна, де, як відомо, дістав від него рубель і йому видумав, що найшов на панели, і зараз взявся гуляти. А про вбивство повторяє раз-по-раз те, що казав передше: „Знати не знаю, відати не відаю, що-лиш на третій день довідався.” — „А чого-ж ти так довго не являвся?” — „Зі страху.” — „А повіситись чому хотів?” — „Від грижі.” — „Від якої грижі?” — „А що засудять.” Ну, от і вся історія. Тепер, як думаєш, що вони з сего витягли?
— Та чого там думати, слід є, хоч який, а таки є. Факт. Не на волю-ж випустити твого малярика?
— Та бач, вони-ж його просто душегубом зробили! У них вже і сумнівів нема ніяких…
— Та се неправда; горячишся. Ну, а сережки. Признай сам, що коли того самого дня і в ту саму годину Миколі із скрині старухи дістаються в руки сережки, — то чей признаєш сам, що вони якимсь світом таки мусіли дістатись? Се-ж не мала річ при такім слідстві.
— Яким світом дістались! Як дістались? — закричав Разумихін — і невже-ж ти, доктор, ти котрий передовсім чоловіка пізнавати повинен і маєш нагоду ліпшу від котрого другого пізнати природу людську, — невже-ж ти не бачиш, по всіх отсих даних, що се за натура, сей Микола? Або-ж не бачиш на перший погляд, що усе, що він сказав при слідстві, найсвятійша правда? Так, а не инакше і дістались йому в руки, як він оповідає. Наступив на коробку і підняв!
— Найсвятійша правда! Все-ж таки сам признався, що зразу неправду сказав.
— Слухай мене, слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і жінка першого двірника, і міщанка, що під ту пору у неї в хаті сиділа, і надворний радник Крюков, котрий в отсю саму хвилю зліз з коляски і у ворота входив з дамою попід руку, — всі, то є вісім або десять свідків, одноголосно свідчать, що Микола придавив Дмитра до землі, лежав на нім і його тузанив, а отсей йому у волосся впився і також тузанив. Лежать вони поперек дороги і перехід загороджують; їх зневажають із всіх боків, а вони „як малі діти” (дослівне вираження свідків), лежать оден на другім, пищать, ревуть і регочуться, оба регочуться навзаводи з найсмішнійшими пиками, і оден одного доганяти, дослівно мов діти, на вулицю вибігли. Чи чув? Тепер розваж добре: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так найшли їх! Коли убили вони, або тілько сам Миколка, і притім ограбили скринки з комодою, або хоч як-небудь взяли участь в грабежі, то позволь тобі задати всего лиш одно питання: чи годиться подібний душевний настрій, то є ревіт, писк, сміхи, дитиняча драка під брамою, з топорами, з кровю, з злодійською хитрістю, осторожністю, грабіжжю? Тілько що убили, всего яких пять або шість хвилин минуло, — зі всего так виходить, тіла ще теплі, — і нараз покинувши і тіла, і кватиру отворену, і знаючи, що в отсю хвилю туди люде пішли, і добичу кинувши, вони як малі діти валяються на дорозі, регочуться на ціле горло, загальну увагу на себе звертають, і на усе те десять одноголосних свідків є!
— Очевидно дивно! розуміється неможливе, але…
— Ні, брате, не зле, бо хотяй і сережки, що найшлися в той сам день і тую саму годину у Миколи в руках, дійсно становлять важний, фактичний проти него закид — та його легко обяснити його зізнаннями, тому отже се покищо ще лиш спірний закид, — то все-ж таки треба-ж взяти під розвагу і оправдуючі факти, і се тим більше, що вони факти неспірні. А як ти думаєш: після характеру нашої юриспруденції, чи приймуть, або чи спосібні вони приняти такий факт, — оснований виключно на одній лиш психольоґічній неможливости, на однім тільки душевнім настрою, — за факт невідпірний і за такий, що нівечить усі обвиняючі і предметові факти, які би вони не були? Ні, не приймуть, не приймуть нізащо, бо, мовляв, найшли коробку і чоловік повіситись хотів, „чого не могло би бути, колиб не чув себе винуватим!” Ось тобі головне питання, ось знай, чого се я горячуся! Зрозумій!
— Та я і бачу, що ти горячишя. Але погоди, я забув спитати: чим доказане, що коробка з сережками направду із скрині старухи?
— Се доказане, — відповів Разумихін, хмурячись і знехочу. — Кох пізнав річ і показав, хто її заставив, а сей достовірно виказав, що річ справді його.
— Ну, так добре. Тепер ще: чи не бачив хто небудь Миколи в ту хвилю, коли Кох та Пестряков вгору ішли, і чи не можна-б се чим небудь довести!
— В тім-то і біда, що ніхто не бачив, — відповів Разумихін з досадою, — отсе то і погано; навіть Кох з Пестряковом їх не завважали, коли вгору переходили, хоч їх свідоцтво і не надто богато тепер би значило. „Бачили, говорять, що кватира отвором стояла, що в ній мабуть щось там робили, та переходячи ми уваги не звертали і не памятаємо докладно, чи були там в отсю хвилю робітники чи ні.”
— Гм… Значить, всего оправдання лише стільки, що обкладали себе кулаками і реготались. Припустім, се доказ сильний, але… Позволь тепер: як же ти сам ось цілий сей факт обясняєш? Найдення сережок чим обясняєш, коли дійсно він їх так найшов, як говориш?
— Чим обясняю? Та пощо тут обясняти: діло ясне! По крайній мірі дорога, по котрій треба діло вести, ясна і доказана, і іменно коробка доказала її. Справдішний убийник згубив отсі сережки. Убийник був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і запер двері на засувку. Кох зробив дурницю і пішов в долину; тут убийник вискочив і побіг також долів, бо ніякого другого у него не було виходу. На сходах скрився він перед Кохом, Пестряковом і двірником в пусту кватиру, іменно в ту мінуту, коли Дмитро і Микола із неї вибігли, перестояв за дверми через той час, як двірник і ті переходили вгору, переждав, поки затихли кроки, і зійшов собі вниз спокійнісенько, як-раз в ту саму хвилю, коли Дмитро з Миколою на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого під ворітьми не осталось. Може і бачили його, та не завважали; чи трохи народу переходить? А коробку він випустив з кишені, як стояв за дверми, і не завважав, що випустив, бо не до того йому було. Та коробка ясно доказує, що він іменно там стояв. От і вся штука!
— Хитро! Ні, брате, се хитро. Се хитрійше всего!
— Та чому-ж, чому би?
— Та тому, що надто вже усе щасливо зійшлось… і сплелось… саме як в театрі.
— Ех! — закричав було Разумихін, та в отсю хвилю отворились двері, і увійшла одна нова, незнакома ні одному із згромаджених особа.
——————
- ↑ Панель називається дерево, котрим викладають з долу стіни.