Вина і кара/Часть I/II
| ◀ I | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть перша II |
III ▶ |
|
Раскольніков не привик до товпи і, як вже сказано, уникав всякого товариства, особливо послідними часами. Але тепер його відразу щось потягнуло до людей. З ним чинилось щось якби нове, і разом з тим почув він якусь потребу людей. Він так зіхляв від цілого місяця сеї гризоти на самоті і мрачного роздразнення, що хоч одну хвилинку хотілось йому відітхнути в иншім світі, в якім би то не було, і мимо всеї грязи місця, він з вдоволенням найшовся тепер в шинку.
Господар шинку був в другій кімнаті, але часто входив в головну, спускаючись до неї відкись там по сходках, при чім більш всего визначались його приманливі черевики, з великими червоними відворотами. Він був в сорочці і в страшенно замарганій, чорній, атласовій камізольці, без хустки на шиї, а ціле його лице було начеб вимазане маслом, мов той зелізний замок.
За заставою, при напитках находився хлопець літ чотирнайцяти і був ще другий, молодший хлопчина, котрий подавав, коли чого зажадано. Перед напитками стояли квашені огірки, чорні сухарі і краяна на кусочки риба; все те воняло страх неприємно. Було так душно, що годі навіть було тут висидіти, і надто ще воздух був пересичений горівчаним запахом, так що видавалось, що від самого сего воздуху можна було за пять мінут стати пяним.
Бувають иноді стрічі, цілком навіть з незнакомими нам людьми, котрими ми починаємо заниматись з першого погляду якось так відразу, напрасно, скорше, заки промовимо слово. Якраз таке вражіння зробив на Раскольнікова той гість, що сидів оподаль і подобав на відставного чиновника. Молодий чоловік нераз опісля нагадував собі се перше вражіння і навіть приписував його предчуттю. Він безнастанно позирав на чиновника, очевидно ще і длятого, що і сам той уперто споглядав на него, і видно було, що йому вельми хотілось почати розмову.
На других же, що находились в шинку, не поминаючи і господаря, чиновник дивився якось привично і навіть зі скукою, а рівночасно і з відтінком деякого зарозумілого легковаження, мов би на людей низшого стану і образовання, з котрими нічого йому говорити. Се був чоловік літ вже звиж пятьдесять, середнього росту і кріпкого строю, підсивілий і з великою лисиною, з віддутим від безнастанного пянства, жовтим, аж призеленковатим лицем і з набренілими повіками, із-за котрих світились дрібненькі як цяточки, однакож одушевлені, червоняві очка. Але щось в нім було дуже дивне: в погляді його світився аж мов би захват, — бути може був і змисл і ум, — але рівночасно проблискувало з него і щось в роді божевільства.
Одітий він був в старий, цілковито обідраний чорний фрак, з пообриваними ґузиками. Оден тільки держався ще сяк-так, і на него то він запинався, видимо стараючись не віддалятись від приличности. З під нанкинової камізольки виставав ковнірик, весь зімнятий, запачканий і спітнілий. Лице було виголене по чиновницьки, але давно вже, так, що вже густо засіялась сива щетина. Та і в його рухах дійсно було щось солідно-чиновничого. Однак він був неспокійний, єрошив на собі волосся і підпирав час до часу в розпуці обома руками голову, опираючи підрані лікті на захляпаний і липкий стіл. Наконець він прямо поглянув на Раскольнікова і голосно та твердо заговорив:
— А чи вільно мені буде, ласкавий добродію, звернутись до вас з приличною розмовою? Бо хоч ви і в непоказнім виді, однак мій досвід пізнає в вас чоловіка просвіченого і до напитку непривичного. Я завсігди поважав просвіту, сполучену з сердечними чувствами, та і сам дослужився чину титулярного радника. Мармеладов — таке моє прізвище; титулярний радник. Осміляюсь спитати, чи зволили також служити?,
— Ні, учусь… — відповів молодий чоловік, що почасти здивований і особливим, пописовим тоном мови і тим, що так ні сіло ні пало звернувся бесідник до него. Мимо недавнього, хвилевого бажання стикатись з людьми будь якими, він при першім, дійсно зверненім до него слові, нараз почув звичайну свою тяжку відразу до всякої чужої людини, що дотронулась або тільки хоче дотронутись до його особи.
— Отже студент, чи там колишній студент! — сказав чиновник, — так я і думав! Досвід, ласкавий добродію, чималий досвід! — і на знак сказаного, він приложив палець до чола. — Були студентом і занимались науками! А позвольте…
Він піднявсь, похитнувся, ухопив свою склянку і підсів до молодого чоловіка, трохи боком до него. Він був підхмелений, але говіркий і виражався гладко, зрідка лиш місцями путаючись по трохи, і без потреби розволікаючи бесіду. Він накинувся з якоюсь жадобою на Раскольнікова, немов би цілий місяць також з ніким не говорив.
— Ласкавий добродію, — почав він майже торжественно, — бідність не порок, се признана правда. Знаю я, що і пиянство не чеснота, а навпаки. Але нужда ласкавий добродію, нужда — порок. В бідности ви ще задержуєте своє достоїнство і вроджені благородні чувства, та в нужді ніколи і ніхто. За нужду і не буком виганяють, а мітлою вимітають з товариства людського, щоб тим обиднійше було; і справедливо, бо в нужді я перший сам готов обиджати себе. І відси шинок! Ласкавий добродію, місяць тому назад жінку мою побив пан Лебезятніков, а жінка моя не те, що я! Розумієте, добродію? Позвольте ще вас запитати, так, хоч би задля простої цікавости: чи зволили ви ночувати на Неві, на сінних чайках?
— Ні, не лучалось, — відповів Раскольніков. — Се що таке?
— Ну паночку, а я звідтам, і вже пяту ніч, батечку…
Він налляв склянку, випив і задумався. Дійсно, на його одежі і навіть волоссю місцями видно було прилиплі стебельця сіна. Дуже правдоподібним було, що він пять день з ряду не роздягався і не мився. Особливо руки були запачкані, масні, червоні, з чорними нігтями.
Його розмова, здавалось, збудила загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопці за заставою стали кихикати. Господар, здається, нароком зійшов з горішньої кімнати, щоби послухати „забавника”, і сів собі оподалік, ліниво, але голосно позіхаючи. Очевидно Мармеладов був тут давно знакомий.Та і склінність до говірливости набув він імовірно в наслідок привички до частих шинкових розмов з ріжними незнакомими. Ся привичка переміняється у деяких пияків в потребу, а особливо у тих між ними, з котрими дома обходяться строго і котрими помітують. Тому-то в пияцькім товаристві вони і стараються завсігди виробити собі оправдання, а коли можна, то навіть і поважання.
— Забавник! — голосно промовив господар. — А чом же не працюєте, чому не служите, коли ви чиновник?
— Чом я не служу, ласкавий добродію? — підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольнікова, начеб се він поставив йому питання, — чом не служу? Або-ж серце у мене не болить від того, що дармо хліб їм? Коли п. Лебезятніков місяць тому назад жінку мою власноручно побив, а я лежав пяненький, або-ж я не страдав? Позвольте, молодий чоловіче, лучалось вам… гм… ну хоч просити о позичення грошей безнадійно?
— Лучалось… то є як безнадійно?
— Та так зовсім безнадійно, знаючи наперед, що з сего нічого не вийде. От: ви знаєте, прикладом, наперед і досконало, що сей чоловік, сей добрящий і вельми пожиточний горожанин нізащо в світі вам грошей не дасть, бо чого-ж, питаюсь, мав би і дати? Адже він знає, що я не віддам. З милосердя? Але п. Лебезятніков, котрий слідить за новими думками, обясняв оноді, що милосердя в наші часи навіть наукою заборонене, і що так вже поступається в Англії, де політична економія. Чого-ж питаю я, мав би він дати? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все таки вибираєтесь в дорогу і…
— Чого-ж ходити? — закинув Раскольніков.
— А коли ні до кого, коли іти більш нікуди? Та треба же, щоби кождому чоловікови хоч і куди-небудь можна було пійти. Бо буває така пора, що чоловікови доконче треба бодай хоч куди-небудь та пійти! Коли найстарша донька моя перший раз з жовтим білєтом[1] пішла, я також тоді пішов, бо донька моя за жовтим білєтом живе, добродію… — додав він в скобках, з деяким несупокоєм споглядаючи на молодого чоловіка. — Нічого, ласкавий добродію! нічого! — поспішив він таки зараз і на око цілком спокійно заявити, як стали душитись зі сміху оба хлопці за заставою і усміхнувся сам господар. — Нічого, панове! Сим хитанням голов мене не прибєте, бо вже всім усе відоме, і усе тайне стає явним; і не з погордою, а з покорою до сего відношуся. Нехай буде! нехай і так! „Се чоловік!” Позвольте, молодий добродію: чи можете ви… Але нічо, треба виразитись яснійше і сильнійше: не чи можете ви, але чи осмілитесь ви, споглядаючи в отсю хвилю на мене, сказати потакуючи, що я не безрога?
Раскольніков не відповів ні слова.
— Ну, добродію, — продовжав бесідник, холодно та навіть з подвоєною на сей раз повагою, переждавши знову кихикання, яке наступило в кімнаті. — Ну, я нехай і безрога, але вона дама! Я звірячу постать маю, а Катерина Іванівна, подруга моя, особа образована та з роду штаб-офіцерська дочка. Нехай, нехай я підлець, але вона і серця високого і чувствами, ублагородненими вихованням, наповнена. А все-ж таки… о, колиб вона пожалувала мене! Ласкавий добродію, ласкавий добродію, адже треба-ж, щоб у кождого чоловіка було хоч одно таке місце, де би і його пожалували! А Катерина Іванівна, дама хотяй і великодушна, однак несправедлива… Та хоч я і сам розумію, що коли вона і чуприну мою скубе, то скубе її не инакше, як від жалю серця (бо, повторяю без сорому, вона скубе мені чуприну, молодий чоловіче, — потвердив він з подвоєною повагою, почувши знову хохот), але, Боже, колиб вона хоч оден раз… Та ні! ні! все те надаремне і нічого говорити! Нічого говорити… Бо і не оден вже раз бувало те, за чим так зітхаю, і не оден вже раз жалували мене, але… така вже моя вдача і я родився скотиною!
— Но, но! та вже-ж! — завважав позіхаючи господар.
Мармеладов сильно стукнув кулаком об стіл.
— Така вже моя вдача! Чи знаєте, знаєте ви, добродію, що я навіть пончохи її пропив? Не черевики, панцю, бо се хоч крихітку подобало би на порядок річей, а пончохи, пончохи її пропив, пане! Хустку її, вовняну, також пропив, подаровану, давню, її власну, не мою; а жиємо ми в холодній дірі, і вона в отсю зиму простудилась і кашляти стала, вже кровю. Дітей же маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна при роботі від ранку до ночі шкребче і пере і дітей обмиває, бо до охарности з малку літ привикла, а груди в неї слабі і до сухіт склонні, і я се знаю і мене се болить. Або-ж я без серця? І чим більше пю, тим більше мене болить. Тим то і пю, що в питтю тім жалю і серця шукаю… Пю, бо подвійно страдати хочу!
І він, мов би в розпуці, склонив на стіл голову.
— Молодий чоловіче, — продовжав він, піднимаючи голову знов від стола. — В лиці вашім я читаю начеб якусь грижу. Коли увійшли, я зараз завважав її і тимто зараз і звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам повість життя мого, не на глум себе виставляти хочу перед отсими дармоїдами, котрим і без того все знакоме, а чоловіка з серцем і образованого чоловіка глядаю. Знайте-ж, що жінка моя в благороднім ґубернськім дворянськім інституті виховувалась і при випуску з шалем[2] танцювала при ґубернаторі і при других достойниках, за що золотий медаль й похвальну грамоту одержала.
— Медаль… ну медаль той ми продали… вже давно… гм… похвальна грамота до сеї пори у неї в скрини лежить, ще колисьтут її господини показувала. І хотяй з господинею безнастанні звади, але бодай перед ким-небудь повеличатись захотілось і розповісти про щасливі колишні дні. І я їй за те не докоряю, не докоряю, бо се посліднє у неї і осталось в памяти, а друге все з вітром пішло! Так, так; дама горяча, горда і неподатлива. Долівку сама миє і на чорнім хлібі сидить, а неповажання для себе не допустить. Тому-то і п. Лебезятнікову грубість його не захотіла спустити і коли побив її за те пан Лебезятніков, то не стільки від кулаків, скільки від сорому і пересердя в постіль лягла.
— Вдовою вже взяв я її, з трома дітьми, одно менше від другого. Вийшла замуж за першого мужа, за офіцера піхотного, по любови і з ним втікла з родительського дому. Мужа любила непомірно, але пустився грати в карти, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не спускала йому, про що мені докладно і по документам відомо, та по сей день згадує його з сльозами і мені ним докоряє і я рад, я рад, бо хоч в думках своїх бачить себе колисьто щасливою…
— І зісталась вона по його смерти з трома малолітними дітьми в уїзді далекім і звірськім, де і я тоді находився, і осталась в такій невихідній нужді, що я, хоч і богато бачив ріжних пригод, то навіть і описати не в силі. Свояки же всі відцурались її. Та і горда була, надто горда… І тоді то, ласкавий добродію, тоді я, також вдовець і з дочкою чотирнайцятьлітною від першої жінки, руку свою предложив, бо не міг дивитися на таке терпіння. Можете судити із того, до якої степені її клопоти доходили, що вона, образована і добре вихована і знатного роду, за мене згодилася пійти! Та пішла! Плачучи і ридаючи і руки заломуючи — пішла! Бо нікуди було йти. Чи розумієте, чи розумієте ви, ласкавий добродію, що значить, коли вже нікуди більш йти? Ні. Сего ви ще не розумієте…
— І цілий рік я обовязок свій сповняв чесно і свято і не дотикався сего (він ткнув пальцем у фляшку), бо в мене є серце. Але і сим не міг догодити; а тут місце стратив, і також не з вини, а через зменшення числа чиновників і тоді діткнувся… Буде вже тому півтора року, як опинились ми наконець після ріжних переселень і незмірних клопотів в отсій пишній і украшеній многочисленними памятниками столиці. І тут я місце дістав… Дістав і знову стратив. Чи розумієте, добродію? Тут вже з власної вини стратив, бо моя вдача знов взяла верх…
— Проживаємо тепер кутом, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевексель, а чим жиємо і чим платимо, не знаю. Жиють там многі кромі нас… Содома, добродію, найстрашнійша… гм… так… А за той час доросла і донька моя, з першого подружа, і що ось витерпіла вона, донька моя, від мачохи своєї, підростаючи, про те я замовчую. Бо хоч Катерина Іванівна і переповнена великодушними чувствами, але дама горяча і роздразнена і руки не жалує… Так, пане! Ну, та нічого і згадувати про се! Виховання, як і представити собі можете, Зоня не одержала. Пробував я з нею перед чотирма роками переходити ґеоґрафію і всесвітну історію; але що я сам в відомостях сих був не тугий, та і відповідних до сего підручників Бог дав, бо деякі книжки, що остались… гм!… ну, їх вже тепер і нема, сих книжок, то тим і скінчилась вся наука. На Кирі перськім і станули.
— Опісля, вже дійшовши до зрілих літ, перечитала вона кілька повістей, та недавно ще, через посередництво добродія Лебезятнікова, одну книжку, Фізіольоґію Люіса — чи зволите знати, пане? — з великим заняттям перечитала, а навіть нам місцями в голос відчитувала: от і вся її просвіта.
— Тепер же звернуся до вас, ласкавий добродію мій, сам від себе, з питанням приватним: чи богато може, по вашій думці, бідна, але чесна дівчина, чесним трудом заробити?… Пятнайцять копійок в день, добродію, не заробить, коли чесна і не має окремих таланів, та і то рук не спускаючи з праці! Та ще ось статський радник Клопшток, Іван Іванович, — чи зволили чути? — не тілько грошей за шиття шести голяндських сорочок до сеї пори не віддав, але ще з обидою прогнав її, затупотівши ногами і виругавши неприлично під покривкою, будьто би обшивка від сорочки ушита не по мірі і скісно. А тут дітвора голодна… А тут Катерина Іванівна руки заломуючи по кімнаті ходить та червоні пятна в неї на лицях виступають, — що в отсій слабости завсігди буває:
— „Жиєш, каже, ти дармоїде у нас, їш і пєш і теплом вигріваєшся”, а що тут пєш і їш, коли і дітвора по три дні і крихітки хліба не бачить! Лежав я тоді… ну та що-ж!… лежав пяненький, добродію, і чую, говорить моя Зоня (несміленька вона і голосок в неї такий смирненький… білявочка і личенько заєдно блідненьке, худеньке), говорить:
— „Що-ж, Катерино Іванівно, або-ж мені на таке діло пійти?” А вже Дарія Францівна, женщина плюгава і поліції не трохи звісна, разів три через господиню навідувалась.
— „А що-ж”, відповідає Катерина Іванівна усміхаючись, — „чого берегти? Який там скарб!” Але не виноватіть її, не виноватіть, ласкавий добродію, не виноватіть! Не в здоровім розсудку отсе сказане було, а при зворушених чувствах, в слабости і посеред плачу дітей, що не їли, та і сказане було більш ради зобидження, ніж в дословнім змислі… Бо Катерина Іванівна такого вже характеру, як розплачуться діти, хоч би і з голоду, то зараз бити їх починає.
— І бачу я, так коло шестої години, Зонечка встала, наділа хустинку, наділа бурнусик і з кватири мик, а в девятій годині назад прийшла. Прийшла і просто до Катерини Іванівни і на стіл перед нею трийцять цілковитих мовчки поклала. Ні словечка при тім не вимовила, хоч би споглянула, а взяла тілько нашу велику зелену хустку (спільна така у нас хустка є, жіноча), накрила нею голову і лице і лягла на постіль, лицем до стіни, тілько плечі та тіло ціле на часи дрожать… А я, як і передше в тім самім стані лежав, добродію… І бачив я тоді, молодий чоловіче, бачив я, як опісля Катерина Іванівна, також ні слова не кажучи, підійшла до Зониного ліжочка, і увесь вечір в ногах у неї навколішки перестояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, а потім так обі і заснули разом, обнявшись… обі… обі… так, добродію… а я… лежав пяненький, паноньку.
Мармеладов замовк, начеб голос в него перервався. Відтак, погодя, поспішно налив, випив і крякнув.
— З тої пори, паноньку мій, — продовжав він, помовчавши ще хвилю, — з тої пори, по одній немилій пригоді і в наслідок доносу злонамірених людців, — до чого особливо причинилась Дарія Францівна, за те будьто би, що їй не віддали приналежної чести, — з тої пори донька моя Зофія Семенівна жовтий білєт приневолена була взяти, і вже разом з нами по тій причині не могла оставатись. Та ще і господиня, Амалія Федорівна сего допустити не хотіла (а сама-ж передше Дарії Францівній помагала), та і добродій Лебезятніков… гм… Ось за Зоню се і вийшла у него тая історія з Катериною Іванівною. Зразу сам добивався від Зонечки, а тут і в амбіцію нараз попав:
— „Як се, бач, я, такий просвічений чоловік, в одній кватирі з таківською жити буду?” А Катерина Іванівна не витерпіла, уймилась… ну і зчинилось… І ходить до нас Зонечка тепер переважно лиш в сумерки, а Катерину Іванівну облекшує і поживу та одежу достарчає. Мешкає же на кватирі у кравця Капернаумова, кімнату в них наймає, а Капернаумов кулявенький і гикавий і вся численна родина його також гикава. І жінка його також гикава… В одній кімнаті поміщаються, а Зоня свою має окрему з перегородкою… Гм, так… Люде страх бідні і гикаві… Так…
— Тільки встав я тоді раненько, надяг свої лахи, підняв руки до неба і пустився до превосходительства Івана Атаназієвича. Його превосходительство, Івана Атаназієвича, ви, ласкаві, може знаєте?… Ні? Ну, так божого чоловіка не знаєте! Се — віск… віск перед лицем Господнім: яко таєт воск… Аж прослезились, зволивши все вислухати. „Ну, говорить, Мармеладов, раз вже ти завів мої надії… Беру тебе ще раз на особисту мою відвічальність”, — так і сказали, — „памятай, небоже, а тепер забирайся!”
— Вицілував я порох ніг його, в думці, бо направду не дозволили би, будучи достойником і чоловіком нових і образованих думок; вернув домів, і коли оповістив, що до службу назад принятий і платню побираю, Господи, що тоді було!…
Мармеладов знов остановися в сильнім зворушенню.
В отсю хвилю увійшла з вулиці ціла громадка пяниць, і без того вже залитих і озвались при вході звуки нанятої катаринки і дитячий, надірваний, семилітний голосочок, співаючий „Хуторок”. Стало шумно. Господар і прислуга занялись новими гістьми.
Мармеладов, не звертаючи уваги на прихожих, став продовжати оповідання. Він, здавалось, вже сильно охляв, та чим більше запоморочувало його, тим ставав говірливійший. Згадки про недавну удачу на службі начеб оживили його і навіть відбились на його обличу якимсь блеском. Раскольніков слухав уважно.
— Було же се, паночку ви мої, пять неділь тому назад. Так… Тільки що довідались вони обі, Катерина Іванівна і Зонечка, Господи, начеб я в царство небесне переселився. Бувало лежи як скотина, тілько ругають! А тепер: на пальцях ходять, дітям наказують: „Семен Захарич на службі втомився, спочиває, цить!” Кавою мене перед службою напувають. Сметанку справдешню давати почали, чуєте! І звідкись-там вони спромоглись мені на порядну одежину, одинайцять рублів пятьдесять копійок, не розумію! Чоботи, мережаний нагрудник — пишний, мундур, усе за півдванайцята рубля вишукали майже цілком новісеньке.
— Прийшов я першого дня ранком зі служби, бачу: Катерина Іванівна дві страві приготовила, зупу і солонину з хріном, про що і поняття досі не було. Одіння, бач, в неї ніякого… дослівно ніякого, а тут цілком мов би в гості ішла, вирядилась і то не щоби будь-як, а так як лиш жінки уміють: з нічого усе зробити годні, причешуться, обшивочку яку-там чистеньку, нарукавчики, словом цілком инша особа виходить, і відмолодніла і погарніла. Зонечка, голубка моя, тільки грішми підпомагала, а самій, говорить мені тепер, до часу у вас частенько бувати не ялося, так хіба лиш в сумерки, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте?
— Прийшов я після обіду подрімати, так що-ж би ви думали, не витерпіла вже Катерина Іванівна: ще перед тижнем з господинею, з Амалією Федорівною в ганебний спосіб поводилась, а тут на склянку кави запросила. Дві годині пересиділи і раз-враз шептали: „Бачите, тепер Семен Захарич в службі і платню побирає і до його превосходительства заходив і його превосходительство сам вийшов, всім ждати приказав, а Семена Захарича по-при всіх за руку в кабінет провів”. Чуєте, чуєте? „Я, бач, говорить, Семене Захаричу, памятаю ваші заслуги і хотяй ви і придержувались сеї легкодушної слабости, однак коли ви вже тепер обіцюєте поправитись, а без вас у нас завівся непорядок (чуєте, чуєте!), то я спускаюсь, говорить, на ваше чесне слово”, словом усе те вона взяла та й видумала, скажу вам, і не те, щоб з легкодушности, або для одної хвальби, добродію! Ні, пане, сама всему вірить, власними видумками сама себе втішає, єй-Богу так! І я не осуджую; ні, сего я не осуджую!…
— Коли же перед тижнем я першу платню мою — двайцять три рублі, сорок копійок — повну приніс, красавчиком мене назвала: „Красавчик, говорить, ти такий!” І на самоті, чи розумієте? Ну бідна-ж, здається, отся моя краса, та і який то з мене муж? Ні, ущипнула в лице: „красавчик ти такий!” говорить.
Мармеладов зупинився, хотів було усміхнутись, але нараз підбородок його задрожав. Він всеж таки здержався. Отсей шинок, запущений вигляд, пять ночей на чайках з сіном і фляшка, а разом з тим тая хороблива любов до жінки і родини, збивали його товариша з толку. Раскольніков слухав уважно, але з прикрим чувством. Йому було досадно, що зайшов сюди.
— Ласкавий добродію, ласкавий добродію! — покликнув Мармеладов, поправившись, — о, паночку ви мій, вам, бути може, все отсе в сміх, як і другим, і тілько непокою я вас глупістю всіх тих нікчемних подробиць домашнього життя мого, ну, а мені не в сміх. Бо я усе те можу відчувати… І увесь сей райський день мого життя і увесь сей вечер я і сам в летючих мріях провів: і ось як усе те я уладжу і діточок зодягну і їй спочинок дам і доньку мою, одиначку, від сорому на нідро родини назад поверну… І неодно, неодно!… Аджеж-ж се дозволене, добродію. Ну, паночку ви мій (Мармеладов нараз немов би здрігнувся, підняв голову і уважно подивився на свого сусіда), ну, добродію, а на другий таки день, після всіх отсих мрій (а діялось се рівно перед пятьма добами) під вечір, я хитрим обманом, наче злодій в ночі, вкрав у Катерини Іванівни від куфра її ключ, виймив що осталось з принесеної платні, — скілько всего не памятаю, — і ось вам я тут, дивіться на мене, усі! Пятий день з дому, і там мене шукають і службі кінець і мундур в шинку біля Єгипетського мосту лежить, в заміну за котрий дістав я отсі лахи… і всему кінець!
Мармеладов калатнув себе кулаком по чолі, стиснув зуби, заслонив очи і сильно оперся ліктем на стіл. Але через мінуту лице його відразу змінилось і з якимсь неприродним лукавством і штучною безстидністю споглянув він на Раскольнікова, засміявся і промовив:
— А сегодня у Зоні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе!
— І може дала? — крикнув хтось з боку з проміж тих, що увійшли, крикнув і зареготався на ціле горло.
— Ось тую то флящину за її гроші купив, — промовив Мармеладов, виключно звертаючись до Раскольнікова. — Трийцять копійок винесла своїми руками, послідних, усе що було, сам бачив… Нічого не сказала, тілько мовчки на мене споглянула… Так не на земли, а там… над людьми сумують, плачуть і їм не докоряють, не докоряють! Се більше болить, паночку, болить більше, коли не докоряють!… Трийцять копійок, так, добродію. Авже-ж і їй тепер вони потрібні, а? Як ви думаєте, любий мій пане? Адже-ж вона тепер про чистоту дбати повинна. Грошей коштує, отся чистота, своєрідна, розумієте? Розумієте? Ну, адже помадки треба купити, без сего не обійдеся, юбки крохмалені, черевичок онтакий, по можности чепурненький, щоб ніжку мож виставити, коли калюжу прийдеться переходити. Чи розумієте, чи розумієте, добродію, що значить тая чистота? Ну, бачите, а я ось, ріднесенький батько, сих трийцять копійок і забрав для себе на похмілля! І пю собі! вже пропив усе!… Гей, хто-ж такого як я пожалує? чи не так? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Говори, рідненький, жаль, чи ні? Хе, хе, хе, хе!
Він хотів було налити, але вже не було чим. Фляшка була порожна.
— Та чого-ж тебе жалувати? — крикнув господар, що найшовся біля них.
Роздався сміх і навіть наруги. Сміялись і ругались ті, що слухали і не слухали, так тілько глядячи лиш на лице відставного чиновника.
— Жалувати! пощо мене жалувати! — нараз заголосив Мармеладов, встаючи з простягненою вперед рукою, в справдішнім одушевленню, начеб тілько і дожидав сих слів. — Пощо жалувати, говориш ти? Так! мене жалувати нізащо! Мене розпяти годилось би, розпяти на хресті, а не жалувати! Але розіпни, суддя, розіпни і розпнявши пожалуй його! І тоді я сам до тебе піду на розпяття, бо не радости жажду я а журби і сліз… Чи думаєш ти, шинкарю, що отся фляшка твоя мені на роскіш пішла? Журби, журби шукав я на дні її, журби, горя і сліз, і випив і найшов; а пожалує нас Той, Хто всіх пожалував і Хто всіх і вся розумів, Він Єдиний, Він і Суддя. Прийде в той день і запитає: „А де донька, що мачусі злій і сухітниці, що дітям чужим малоліткам себе віддала? Де донька, що батька свого земного, пяницю-непотріба, не зражаючись його звірством, пожалувала?“ І скаже: „Прийди! Я вже простив тебе раз… простив тебе раз. Прощаються же і тепер гріхи твої многі, за те, що ти полюбила дуже…” І простить мою Зоню, простить, я вже знаю, що простить… Я отсе тоді, як у неї був, в моїм серці відчув!… І всіх розсудить і простить, і добрих і злих, і премудрих і смирних… І коли вже покінчить над всіми, тоді возглаголе і нам: „Виходіть, скаже, і ви! Виходіть пяненькі, виходіть слабенькі, виходіть безсоромники!” І ми вийдемо всі, не соромлячись, і станемо. І скаже: „Безрога ви! звірячої подоби і з її пятном; але приходіть і ви”. І промовлять премудрі, возглаголять розумні: „Господи, пощо сих принимаєш?” І скаже: „На те їх принимаю, премудрії, на те принимаю розумнії, що ні один з них сам не вважав себе гідним того…” і простягне до нас руки свої і ми припадемо… і заплачемо… і усе зрозуміємо. Тоді всі зрозуміють… Всі порозуміють… і Катерина Іванівна… і вона зрозуміє… Господи, нехай прийде царство Твоє!
І він опустився на лавку, знеможений і обезсилений ні на кого не глядячи, мов би забув, що робилось кругом него, і глубоко задумавшись. Слова його зробили деяке вражіння; на мінуту запанувала мовчанка, але хутко роздались давнійший сміх і наруги:
— Розсипався!
— Набрехав!
— Чиновник!
І сему подібне і сему подібне.
— Ходімо, пане, — сказав нараз Мармеладов, піднимаючи голову і звертаючись до Раскольнікова: — проведіть мене… Дім Козеля, на подвірю. Пора… До Катерини Іванівни…
Раскольнікову давно вже хотілось вийти, а помочи йому він і сам думав. Мармеладов показався о много слабшим в ногах, чим в словах, і кріпко оперся на молодого чоловіка. Іти було яких двіста-триста кроків.
Занепокоєння і страх чим раз більше і більше обгортали пяницю в міру того, як наближався до дому.
— Я не Катерини Іванівни тепер боюся, — воркотів він в зворушенню, — і не того, що вона мені волосся скубти стане. Що волосся!… дурниця волосся! Я вам се скажу! Воно навіть і ліпше, коли скубти-ме, а я не сего боюся… Я… очей її боюся… так… очей… Червоних знаків на лицях також боюся… Чи бачив ти, як в тій слабости дихають… при зворушенню? Плачу дітей рівнож боюся… Бо коли Зоня не накормила, то… вже не знаю що! не знаю! А бійки не боюся… Знай, добродію, що такі удари мене не тільки не болять, але ще мені приємні… Без них я і сам обійтися не можу. Воно ліпше. Нехай побє, душу заспокоїть… Воно ліпше… А ось і дім. Козеля дім. Слюсаря, Німця, богатого… веди!
Вони увійшли з подвіря на сходи і вибрались на четвертий поверх. Сходи чим дальше, тим становились темнійші. Була вже майже одинайцята година, і хотяй в сю пору в Петербурзі нема справдішньої ночі, то на горі було таки дуже темно.
Малі, закоптілі двері при кінци сходів, на самім верху, були відчинені. Недогарок освітлював крайно бідну кімнату, кроків десять задовгу; цілу її було видно з сіней. Все було розкинене і в неладі, особливо ріжні діточі лахи. Перед задним кутом була протягнута дірава плахта. За нею правдоподібно поміщалось ліжко. В самій же кімнаті було всего лиш два крісла і цератова, дуже обідрана софа, перед котрою стояв старий кухонний сосновий стіл, немальований і нічим непокритий. На краю стола стояв дотліваючий лоєвий недогарок в зелізнім підсвічнику.
Виходило, що Мармеладов поміщався в осібній кімнаті, а не в кутику, та кімната його була перехідна. Двері в дальші житла, чи радше клітки, на котрі поділена була кватира Амалії Ліппевексель, були відхилені. Там було шумно і крикливо. Було чути регіт. Здається грали в карти і пили чай. Вилітали на часи слова вельми безцеремонні.
Раскольніков зараз пізнав Катерину Іванівну. Се була страшно вимарніла женщина, тоненька, досить висока і струнка, ще з дуже гарним, темно-русявим волоссям і дійсно з червоними пятнами на лици. Вона ходила взад і вперед по своїй невеличкій кімнатці, зложивши руки на груди, з спраженими губами і дихала сопучи нерівно. Очи її світились мов в лихорадці, але погляд був бистрий і неподвижний; аж жаль брало дивитись на се сухотниче неспокійне лице при посліднім блеску догоріваючого недогарка, що тріпотався на її лици. Раскольнікову вона показалась трийцятьлітною і направду була не до пари Мармеладову.
Входячих вона не чула і не завважала; виділось, вона була в якійсь задумі, не слухала і не бачила. В кімнаті було задушно, однак вікна вона не відчинила; зі сходів несло вонею, але двері на сходи були незаперті; з внутрішних кімнат крізь незачинені двері неслись хмари тютюнового диму, вона кашляла, але дверей не примкнула. Найменша дівчинка, літ шести, спала на долівці, сидячи, скулившись і уткнувши головку в софу. Хлопчик, роком від неї старший, дрожав цілий в кутику і плакав. Його мабуть що лиш побито. Старша дівчина, літ девяти, смугленька і тоненька мов сірник, — в вельми бідненькій і скрізь діравій сорочці та в накиненім на голі плечі старім бурнусику, ушитім для неї мабуть ще перед двома роками, бо не сягав тепер і до колін, стояла в куті біля маленького брата, обгорнувши його шию своєю довгою, висохлою як сірник, рукою. Вона, здається, зацитькувала його, щось нашептувала йому, всіми способами здержувала, щоб він, не дай Боже, знов не зашльохав, і рівночасно зі страхом слідила за матірю своїми великими-великими очицями, котрі здавались ще більшими на її помарнілім і заполошенім личку.
Мармеладов, не входячи в кімнату, клякнув в самих дверях, а Раскольнікова пхнув вперед. Женщина, побачивши незнакомого, розсіяно задержалась перед ним, на хвилю опамятавшись і мов би роздумуючи, чого се він увійшов? Але мабуть її зараз таки привиділось, що він йде до дальших кімнат, бо-ж їх кімната була перехідна. Певна сего і не звертаючи вже більше на него уваги, вона підійшла до сінних дверий, щоб примкнути їх, і нараз скрикнула. Вона побачила на самім порозі клячучого мужа.— А! — закричала вона в крайній скажености. — Вернувся! Колоднику! Покиде людськости!… А де гроші? Що в тебе в кишени, показуй? І одіння не те! Де твоє одіння? де гроші? говори!…
І вона кинулась його обшукувати. Мармеладов зараз послушно і покірно розвів руки в оба боки, щоб тим облегчити перетрясення кишень. Грошей не було ні копійки.
— Де-ж гроші? — кричала вона. — О, Господи, невже-ж він все пропив! Адже дванайцять цілкових в куфрі оставалось!… — і нараз, в приступі божевілля, вона схопила його за чуприну і потягнула в кімнату.
Мармеладов сам облегчав їй роботу, покірно повзаючи за нею на колінах.
— І се для мене роскіш! І се мене не болить а роскіш для ме-не, ла-ска-вий до-бро-ді-ю, — голосив він, теліпаний за волосся і раз навіть гримнувши чолом о поміст.
Хлопчик, що спав на долівці, прокинувся і заплакав. Той другий у кутку не видержав, затрясся, закричав і кинувся до сестри в страшеннім переляку, трохи не в судорогах. Старша дівчина дрожала крізь сон мов листок.
— Пропив! все, все пропив! — кричала в розпуці бідна женщина, — і одіння не те. Голодні, голодні! (і заломуючи руки, вона вказувала на дітей). О, прокляте життя! А вам, вам не сором, — нараз накинулась вона на Раскольнікова, — з шинку! Ти з ним пив? Ти також з ним пив! За двері!
Молодий чоловік поспішив вийти, не кажучи ні слова. В добавку ще внутрішні двері отворились на остіж і з-за них виглянуло кілька цікавих. Витягались насмішливі, веселі голови з папіросками, з люльками, в домашних шапочках. Видно було людей в шляфроках і зовсім роздягнених в літних до неприличности костюмах, деякі з картами в руках. Особливо весело сміялись вони, коли Мармеладов, сіпаний за волосся, впевняв ревучи, що се для него роскіш. Почали навіть входити в кімнату, почувся наконець зловіщий писк: се продиралась вперед сама Амалія Ліппевексель, щоб зробити лад по свойому і по сотний раз настрашити бідну женщину глумливим приказом таки зараз очистити кватиру.
Відходячи, Раскольніков встиг всунути, руку в кишеню, зачер скілько попалось мідних грошей, що їх дістав з розміняного в шинку рубля, і незамітно положив на вікно. Потім, вже на сходах, він роздумав ся і хотів було вернутись.— Ну, що се за дурницю таку я зробив!… — подумав він, — тут у них Зоня є, а мені і самому треба. — Але розваживши, що брати назад було таки годі, та що і без того він уже не взяв би, він махнув рукою і пішов домів. — Адже Зони помадок також треба, — говорив він до себе, ступаючи на вулиці і лукаво усміхаючись, — грошей коштує отся чистота. Гм!… Та в тім, хто його знає, Зоня сьогодня може і сама збанкротує, не заробить нічого, бо-ж се заробок непевний… лови… промисл; тоді вони всі остались би на леду завтра без моїх грошей… Гей, гей, Зоню! Яку однакож студню знали вони собі викопати! і хіснуються! Та хіснуються же! Вже привикли. Поплакали і привикли. До всего, бач, падлюка-чоловік привикає!
Він задумався.
— Ну, а коли се неправда, коли я збрехав, — вирвалось йому нараз мимовільно, — коли справді не падлюка чоловік, кождий взагалі, цілий рід, рід людський, то виходить з сего, що усе друге — упередження, самі лиш страхи напущені і нема ніяких перегород і так тому і слід бути!....
——————