Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/IX
| ◀ Розділ восьмий | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ дев'ятий |
Розділ десятий ▶ |
|
Прокинувся я пізно вдень бадьорий і зміцнілий. Шерлок Холмс сидів усе в тому ж положенні, тільки замість скрипки в руках у нього була тепер книга. Я поворухнувся. Він глянув на мене. Його обличчя було сумне й заклопотане.
— Ви спали міцним сном, — сказав він. — Я боявся, що ми розбудимо вас своїми розмовами.
— Я нічого не чув. А у вас, значить, єсть свіжі новини?
— На нещастя, нема. Мушу признатися, я почуваю себе трохи збентеженим і починаю хвилюватися. Думалося, до цього часу становище вже з'ясується. Тільки-но приходив доповідати Вігінс. Він каже, що й слідів баркаса не знайдено. Це дуже дошкуляє мене, бо нам дорога кожна година.
— Чи не можу я стати вам у пригоді? Я цілком одсвіжився і здатен одбути ще одну нічну екскурсію.
— Ні, нам нема чого робити. Мусимо лише чекати. Коли ми підемо, а якась звістка прийде без нас, це тільки пошкодить справі. Робіть собі що хочете, а я мушу залишатися на сторожі.
— То я піду до Кембервеля і зайду до місис Форестер. Вона до того ж і сама просила мене.
— А, місис Форестер? — спитав Холмс, і в очах йому мигнули іскри посмішки.
— Ну, та й до міс Морстен, звичайно. Вони обидві дуже цікавилися знати, що станеться далі.
— Я на вашому місці не казав би їм багато. На жінок, нехай то будуть навіть найкращі з них, ніколи не можна цілком покладатися.— Я повернуся за годину чи за дві, — одповів я, не заходячи з ним у суперечки з приводу такого жорстокого присуду.
— Гаразд. Щасти вам боже! Вам однаково доведеться переходити на той бік річки, то заберіть з собою й Тобі. Я думаю, він нам більше не потрібний.
Я взяв собаку й залишив його разом з півсовереном у старого натураліста на Пінчін Лейні. Міс Морстен я застав трішки втомлену після подій учорашньої ночи, але і вона, і місис Форестер палали цікавістю довідатися про новини. Я розповів їм про все, що ми робили, не спиняючись на жахливіших подробицях трагедії. Переказуючи, наприклад, про смерть містера Шолто, я не описував докладно, як саме його вбито. Але й без цих деталів моє оповідання вразило й захопило їх.
— Адже це — цілий роман, — скрикнула місис Форестер. — Покривджена панночка, скарб, вартий півмільйона, чорний людожер і розбійник з дерев'яною ногою. Вони відограють ролю дракона або злого духа в старих дитячих казках.
— І двоє лицарів, що врятовують дівчину, — додала міс Морстен, ласкаво глянувши на мене.
— Що ж це таке, Мері! Ваша доля залежить тепер тільки од наслідків шукання, а ви, мені здається, ніби-то й не хвилюєтесь. Подумайте, яка ви можете стати багачка, і цілий світ лежатиме коло ваших ніг.
Я відчув приплив радощів, побачивши, як мало діють на неї такі блискучі перспективи. Навпаки, рухом своєї гордої голови вона немов хотіла показати, що це питання найменше цікавить її.
— Мене хвилює Тадеуш Шолто, — промовила міс Морстен. — Хоч з його планів нічого й не вийшло, я вважаю, що він поводився надзвичайно благородно, і наш обов'язок — зняти з нього це жахливе й безпідставне обвинувачення.
Я залишив Кембервел увечері, і, коли прийшов додому, було вже зовсім темно. Люлька й книга Холмса лежали коло його крісла, але сам він зник. Я оглянув кімнату, сподіваючися знайти яку-небудь записку, але надаремно.
— Містер Холмс пішов з дому? — спитав я в місис Гедсон, що зайшла спустити завіси на вікнах.
— Ні, сер, він у себе в кімнаті. А знаєте, сер, — вона знизила голос до шопоту, — я побоююся за його здоров'я.
— Чого це, місис Гедсон?
— Та з ним діється щось дивне, сер. Ото, як ви пішли, він почав тинятися знизу вверх, зверху вниз, а я втомилася слухати. Потім він став бурмотіти щось до себе, а як тільки брязне дзвоник, він зараз же зривається з місця, біжить до сходів і питається: „Що там таке, місис Гедсон!“ А тепер він замкнувся у себе в кімнаті, але я чую, як він тиняється й там із кутка в куток. Сподіваюся, він не захоріє, сер. Я хотіла була запропонувати йому зажити яких-небудь ліків, та він так зиркнув на мене, сер, що я не знаю вже, як і знайшла дорогу.
— Думаю, вам нема чого хвилюватися, місис Гедсон, — відповів я. — Я бачив його такого й давніш. У нього тепер на думці дуже важлива справа, що долягає йому.
Я старався, як умів, заспокоїти нашу шановну господиню, але на споді душі турбувався й сам, чувши через цілу довгу ніч приглушені звуки його кроків і знавши, як страждає його енергійна вдача від поневільної бездіяльности.До сніданку він війшов похмурий і пристарілий, з почернілими як у лихоманці щоками.
— Ви сами виснажуєте себе, милий друже, — сказав я. — Я чув, як ви ходили через цілу ніч.
— Я не міг заснути, — одповів Холмс. — Ця клята задача гризе мене. Надто досадно спинитися перед такою нікчемною перепоною, коли решту перешкод переможено. Я знаю злочинців, знаю баркас, знаю абсолютно все і не маю жодних новин. Довелося притягти до роботи нових агентів і використати всі приступні мені засоби. Той бік ріки обшукано геть увесь, а проте ні я не поступився ні на крок уперед, ні місис Сміс не чула нічого про свого чоловіка. Один час мені навіть спадало на думку, що вони затопили судно, але потім я відмовився від цієї гадки.
— А, мабуть, місис Сміс навмисно скерувала нас на невірну путь?
— Ні, не думаю. Я довідувався про баркас: вона описала його правильно.
— Чи не поїхали вони проти води, а не за водою, як казала місис Сміс?
— Я зважив і цю можливість, і послав шукати сліди баркаса аж до Річмонда. Якщо до завтра не буде нічого нового, я подамся сам і шукатиму вже не баркаса, а людей. А проте мусимо мати новини ще до вечора.
Та ми не мали їх, тих новин, ні від Вігінса, ні від инших агентів. Замітки про норвудську трагедію вмістила більшість газет. Всі вони, здавалося, були проти безщасного Тадеуша Шолто. Ніяких свіжих матеріялів, як не рахувати повідомлення про те, що на завтра призначено допит, у них не було. Ввечері я пішов у Кембервел сповістити дам про нашу невдачу і, повернувшися, застав Холмса в пригніченому настрої. Він з неохотою відповідав на мої слова і цілий вечір промарудився з якоюсь хемічною аналізою, в наслідок якої важкий дух буквально випихнув мене з кімнати. Стук реторт, що його чути було аж до світанку, доводив, що Холмс усе ще не скінчив своїх смердючих експериментів.
Прокинувшися вранці, я побачив його коло свого ліжка в старому матроському вбранні, в бушлаті й у грубому шарфі круг шиї.
— Я уходжу, Вотсоне, — сказав він. — Я ввесь час обмірковував цю справу і бачу тепер тільки один вихід. Його, в кожному разі, треба спробувати знайти.
— Я, звичайно, піду з вами?
— Ні, ви допоможете мені більше, залишившися тут як мій уповноважений. Я й сам не хотів би уходити, бо ми, напевно, матимемо якусь звістку сьогодні, дарма що Вігінс минулої ночи втратив усяку надію. Прошу вас розпечатувати всі листи й телеграми, які приноситимуть для мене, і діяти на вашу волю. Чи можу я здатися на вас?
— Безперечно.
— На жаль, не можу сказати, куди телеграфувати мені, бо й сам не знаю як слід, де буду. Ну, та як мені пощастить, то я не забарюся. В кожному разі, повернувшися, матиму ті чи инші новини.
Снідати довелося без його. Розкривши „Стандарт“, я знайшов там дещо нове. „У справі норвудської трагедії, писала газета, — єсть підстави гадати, що вона значно складніша й більш таємнича, ніж ми думали раніш. Допит довів, що містер Тадеуш Шолто до вбивства аж ніяк непричетний. І його, і його ключницю — місис Бернстон — звільнено ще вчора. За нашими відомостями, поліція знає злочинців, і містер Есільней Джонс переслідує їх зі всією енергією. Нових арештів можна чекати кожного моменту“.
— Це вже добре, — подумав я. — Принаймні, бідний Тадеуш на волі. Але звідки ж вони знають злочінців? Ні, певно, то стереотипна формула, вживана, коли поліція схибить.
Я кинув газету на стіл, але в той момент мені впала в око об'ява, надрукована на останній сторінці:
„Пропали без вісти — Мордохей Сміс, власник човнів, і його син Джім, що останнього вівтірка о третій вночі або коло того поїхали з Смісової пристани на паровому баркасі „Аврора“, чорному, з двома червоними смугами: димар — чорний з білою торочкою. П'ять фунтів буде сплачено тому, хто подасть за них чи за баркас „Аврору“ які-небудь відомості або місис Сміс, Смісова пристань, або на Бекер-Стрит № 221б“.
Об'яву, очевидно, вмістив Холмс. Сама адреса на Бекер-Стрит доводила про це. Я вважав його вчинок за дуже розумний, бо, прочитавши таку об'яву, втікачі могли вбачити в ній тільки природне турбування жінки, що в неї невідомо куди загинув чоловік.
День тягнувся надзвичайно довго. Кожен раз, як хтось стукав у двері або проходив під вікнами, я думав, що то повертається Холмс чи несуть відповідь на його об'яву. Я пробував читати, але мої мислі мимохіть зверталися до цієї загадкової справи й до тих двох незвичайних злочинців, що їх ми надаремно шукали. Чи не допустився мій компаньйон якоїсь істотної помилки? Чи не занадто покладається він на свої сили? Хіба ж не міг його прудкий і допитливий мозок побудувати цю дику теорію на підставі хибних припущень? Що-правда, я не знав випадків, коли він помилився б; а з другого боку — помиляються й найрозумніші люди. Але я ж сам бачив факти і чув пояснення його висновків. Пригадуючи довгу низку цікавих обставин, я мусив визнати, що якби холмсові гадки були й неправильні, то й вірна теорія буде така сама незвичайна й химерна.
О третій годині хтось рішуче смикнув дзвоник, у вітальні загримів чийсь владний голос, а за хвилинку, на моє здивування, до мене ввійшов не хто, як містер Есільней Джонс. Але як одрізнявся він од того професора, що докторальним тоном повчав нас у Горішньому Норвуді. Вигляд у нього тепер був досить розгублений, а поведінка лагідна й навіть підлеслива.
— Добрий день, сер, добрий день, — привітався він. — Містер Шерлок Холмс, бачу, вийшов.
— Так. І я не можу сказати, коли він повернеться. Мабуть, ви почекаєте. Сідайте, прошу, і покуштуйте ці сигари.
— Дякую. Навряд чи палитиму, — сказав він, обтираючи обличчя великою червоною хусткою.
— Тоді віскі з содою?
— Добре. Півшклянки. Надзвичайно жарко як на цю пору року, а я оце попобігав чимало і страшенно втомився. Ви знаєте мою теорію про норвудську справу?
— Чув, здається, як ви висловлювали свої гадки.
— Ну, то тепер мені доводиться змінити їх. Я мало не впіймав у сильце містера Шолто, але в останній момент він випурхнув із нього. Йому пощастило встановити своє алібі, проти якого не можна було заперечувати. З того часу, як він залишив кімнату брата, його ніхто не бачив. Отже то, значить, не він стеребкався на дах і вліз крізь ляду. Дуже темна справа, і тепер ідеться вже про мої фахівські знання. Я був би вдячний, якби мені допомогли трішки.— Ми всі часом потребуємо допомоги.
— Ваш друг містер Шерлок Холмс — чудова людина, сер, — сказав Джонс хрипким голосом. — Він належить до людей, що не знають поразок. Я бачив його в багатьох справах, і не було випадку, щоб він не дав нам цінної поради. У нього мало послідовности в роботі, і инколи він надто хапається з своїми теоріями, але кінець-кінцем я думаю, з нього вийшов би видатний поліцейський офіцер. Сьогодні ранком він прислав мені телеграму, звідки я зрозумів, що він намацав уже ґрунт у справі з Шолто.
Джонс видобув із кешені телеграму й передав її мені. Її було послано з Поплера й складено так: „Приходьте зараз же на Бекер-Стрит. Заждіть, у разі мене не буде. Переслідую вбивців Шолто. Як хочете бути присутнім при кінці, можете взяти участь у нашій нічній експедиції.
— Добре, — сказав я. — Він, значить, знову йде по теплому сліду.
— А, виходить, і він перед тим схибив, — скрикнув з очевидним задоволенням Джонс. — Навіть найкращі з нас иноді помиляються. Напевно, і це даремна тривога, але мій обов'язок, як слуги закону, не впускати з рук ні що-найменшого шансу. А-а, мабуть, це й він.
По сходах гупали чиїсь важкі кроки. Хтось, захекавшись і хропучи, сходив на гору. Двічі чи тричі він спинявся, щоб звести дух, і нарешті, засапавшись, ступив у кімнату. Зверхній огляд його відповідав тому уявленню, що склалося в нас про нього. То була літня людина в матроському вбранні і в бушлаті, защібнутому на всі ґудзики. Спина йому горбилася, коліна підгиналися, дихав він, як типовий астматик. Спираючись на товстелезну дубову палицю, він з напругою піднимав плечі, набираючи в легені повітря. Шия й підборіддя були обмотані йому кольоровим шарфом до самого рота, і я бачив лише пару гострих очей під кущавими білими бровами і довгі сірі бурці. В цілому він справляв на мене вражіння поважного моряка, пригніченого віком і злиднями.
— В чім річ, старий? — спитав я.
Він методично, як то роблять старі, повільно перебіг очима по кімнаті.
— Містер Шерлок Холмс тут? — сказав він.
— Ні, але я репрезентую його. Можете передати мені, що вам треба.
— Я прийшов поговорити з ним особисто.
— Та кажу ж я вам, що я репрезентую його. Це, мабуть, у справі баркаса Мордохея Сміса?
— Так. Я знаю, де він. І знаю, де люди, що були на ньому. І знаю де скарби. Я знаю все в цій справі.
— То скажіть мені, а я перекажу йому.
— Я хотів побалакати особисто з ним, — повторив він з сердитою упертістю старої людини.
— Тоді чекайте на нього.
— Ні-ні. Я не можу витрачати цілий день з чиєїсь примхи. Якщо містера Холмса тут нема, нехай він шукає тоді все сам. Вас я не знаю і знати не хочу і не скажу вам жодного слова.
Старий зашкандибав до дверей, але Есільней Джонс заступив йому дорогу.
— Заждіть хвилинку, приятелю, — промовив він. — Ви ж бо знаєте важливі відомості й не повинні уходити. Хочете ви чи ні, а ми затримуємо вас, доки не повернеться наш друг.Старий намагався був вийти, та Есільней Джонс затулив двері своєю широкою спиною, і той мусив визнати даремність своїх спроб.
— Гарненька маніра поводитися з людьми! — скрикнув він, стукнувши палицею. — Я приходжу сюди побачитися з джентлменом, а ви обидва, яких я не бачив ніколи, хапаєте мене і трактуєте в такий негідний спосіб.
Старий з невдоволеним виглядом сів до столу і схилив голову на руки. Ми з Джонсом знову взялися до сигар і перерваної розмови.
— Я думаю, вам слід було б запропонувати й мені сигару, — залунав несподівано голос Холмса.
Ми обоє схопилися з крісел. Просто перед нами сидів Холмс і насмішкувато дивився на нас.
— Ви, Холмсе! — скрикнув я. — Ви тут. А де ж той старий!
— А ось і той старий, — відповів він, підносячи вгору жмут білого волосся. — Ось він — перука, бурці, брови і все. Я знав, що передягся непогано, але не сподівався скласти такий серйозний іспит.
— Ах ви, розбійнику! — в надпориві вигукнув Джонс. — З вас вийшов би актор, і чудовий актор! Ви кахикали так, як у богадільні, а ваші тремтячі ноги варті десяти фунтів на тиждень. Мені проте здавалося, що я впізнав блиск ваших очей.
— Я робив у цьому вбранні цілий день, — сказав Холмс, запалюючи сигару. — Добрі люди з карної класи починають, бачте, пізнавати мене, надто відтоді, як наш друг оголосив друком деякі з моїх пригод. Отже тепер у ворожий табор я можу входити тільки перевдягом. Ви одержали мою телеграму?
— Так, і, одержавши, прийшов сюди.
— Як ведеться у ваших справах?
— Все зійшло на нівець… Я мусив був звільнити двоє арештованих і не маю ніяких доказів проти тих двох, що ще сидять.— Не турбуйтеся, ми дамо вам натомість двоє инших. Тільки вам доведеться слухатися мене й робити те, що я скажу. Згода?
— Згоден цілком, аби ви допомогли мені впіймати злочинців.
— Добре. По-перше, мені треба, щоб поліцейський катер був коло Вестмінстерської пристани рівно о сьомій сьогодні ввечері.
— Це легко влаштувати. Там завжди єсть вартовий катер, але для більшої певности я можу протелефонувати їм.
— Далі, мені на випадок опору потрібні два міцні агенти.
— Їх буде двоє чи троє на катері. Що ще?
— Разом із злочинцями ми затримуємо і скарб. Я думаю, що моєму другові було б приємно зараз відвезти скриню одній молодій леді, якій належить половина скарбів. Нехай уже вона відчинить скриню перша. Га, Вотсоне?
— І справді, це було б мені дуже приємно.
— То вже буде порушення правил, — знизав плечима Джонс. — Але вся справа єсть порушення правил, і, мені здається, ми можемо й на це дивитися крізь пучки. Тільки потім скарби буде передано офіційній владі, і вони лишатимуться в нас аж до кінця слідства.
— Звичайно. Це також легко влаштувати. Ще одна умова. Я дуже хотів би довідатися про деякі подробиці в цій справі від самого Джонатана Смола. Ви знаєте, я звик вивчати всі деталі. Чи не заперечуватимете ви проти того, щоб я мав із ним неофіційне побачення тут або десь инде! Само собою, він буде під вашим доглядом.
— Та добре. Тепер ви старшинуєте. До того ж у мене немає ще ніяких доказів, що той Джонатан Смол і дійсно існує. В кожному разі, якби ви його впіймали, я, думаю, не маю права відмовити вам у побаченні з ним.
— Значить, згода?
— Авжеж. Які там ще у вас побажання?
— Тільки одне — щоб ви пообідали з нами. Обід буде готовий за півгодини. У нас сьогодні — устриці, пара тетерваків і невеличкий вибір вин. Ви, Вотсоне, ніколи не зазначали ще моїх достойностей, як господаря.