Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Маленька рисочка
| ◀ Талісман | Вибрані твори Маленька рисочка |
Темна сила ▶ |
|
——————
Так. От тепер уже кінець!
Живжикуватий ротмістр[1] подув на мій підпис, задоволено потер руки й звернувся до двох жандармів, що стояли біля порогу:
— В камеру для арештованих!
І хитнув на мене головою. А салдатам коротко кинув.
— Ви можете йти.
Салдатики хапливо повернулись наліво кругом і, не глянувши на мене, поспішно вийшли. Яке їм діло до мене? вони своє зробили, у «старшого» є «бумага» за обшлагом рукава, арештант не втік, начальство ще, диви, «благодарность» скаже. Раз-два! Весело затупотіли їхні ноги у сінях. А мене двоє жандармів повели через усю станцію в камеру.
— Не останавлюватьця! Не останавлюватьця!
Жандарм навіть злегка підпихнув мене.
По рельсах ходила чорна курка з обвислим червоним гребінем. Вона собі спокійнісінько, немов на затишному смітнику, ходила між рельсами, щось збирала. Дурна курка.
Смішна, глупа курка, як-би я хотів бути на твоєму місці!
— Не останавлюватьця, вам говоритьця. Що там любопитного такого?Справді, що там «любопитного» в тому, як по рельсах вільно, неначе бавлячись, бігає паровоз? Або в тій далекій смужці лісу на обрію? Якась Галичина, країна визиску, насильства і нужди.
Швидше в камеру!
— Направо! — підказав мені ззаду той-же жандарм, а другий швиденько випередив мене і озирнувся.
Але я зупинився ще раз. Мені хотілось подивитись на небо. В йому нічого не могло бути «любопитного», я це знав, але все-таки хотілось глянути, яке то воно синє, та чисте, та глибоке.
І не довелось: озирнувшись, я вступив очима якраз в лице заднього жандарма. Воно дивилось на мене з таким виразом, що я проти волі мусів зупинитися на йому.
Ось давно вже поділила нас слояста стіна часу, багато в мозговій фотографії перебувало всяких облич, а те лице на порозі дверей так і стоїть мені перед очима, немов живе. Виразно бачу трохи підняту верхню губу і рідкі, великі зуби. Борода посмикана, чорна, з сивиною на кінцях. Ніс придавлений, широкий. Але головне — очі. Маленькі, калмицькі, заглиблені, вони на мене дивились з таким чуттям, з яким може дивитись, наприклад, селянин, піймавши злодія в коморі й ведучи його на розправу.
— Просим покорніше! — повів він, пам'ятаю, рукою на сходи, що вели кудись угору.
Іронія не з веселих!
— Степанюк, іди вперед!
Степанюк мовчки хитнув мені білявим, змученим лицем і пішов по сходах.
А за мною важко затупали ноги «калмика». Симпатична фігура!
Та й місце, куди вони мене вели, цілком пасувало до мого начальства. Брудні понурі сходи, сірі казенні стіни. Що дивного буде, як ми раптом опинимось перед якоюсь ямою, куди вони мене й запросять плигнути вниз головою, або як я собі вже сам схочу.
Та й то ще добре. А як «калмик» почне по шматочку мене туди спроваджувати, — одріже руку й кине; потім другу — й знов кине, так до кінця. А як одрізатиме голову, — з жалю зідхне, що так хутко кінчився я.
У всякому разі, судячи по очах, настрій «калмика» був відповідний до того.
— Ключ єсть? Одмикай.
Яма не яма, а… щось, може, й оригінальніше за яму.
Перш усього на мене війнув дух «параші», цвіли, салдатського хліба; теплий густий дух, як вода в стоячому ставку у спеку.
А коли я, підіпхнутий «калмиком», ввійшов у середину, то аж тоді вже почув, що ось де справжній кінець. Тут уже не могло бути ніякого сумніву!
В цій… ямі не було кутків. Вона була вся кругла, як баня на церкві, як шапка, якою накрили молоденького горобчика. Вікон також не було, тільки внизу під столом була дірка схожа на скибку коло мутного світла. Та дірка виходила — як я потім довідався — на перон і якраз під покрівлю його. Справа ліжко, над діркою — стіл, проти ліжка — канапа, коло дверей — «параша». Усе.
— Так… — сказав я і сів на ліжко.
Що-ж далі?
Жандарми для чогось зазирнули під стіл, канапу, ліжко, пошепотіли між собою і «калмик» вийшов. Степанюк лишився. Позіхнувши він скинув кашкета, обережно поклав його на канапу, а сам сів поруч з ним.
Я сидів і наче ще чогось чекав. Не може-ж бути, щоб оцим усе й скінчилось. Для чогось-же хвилювались вони, дивились на мене очима повними ненависти?— Мене довго тут держатимуть? — спитав я Степанюка.
— До надлежащого розпораженія, — зідхнув і гикнув Степанюк. (Він усе зідхав, гикав і понуро задумувався).
— А коли-ж то розпоряженіє буде?
— Со временєм…
Арештований, яко галичанин, я повинен був не зрозуміти, що він сказав.
— Що то значить: «со временєм»? Я по-російському не розумію.
— Када нада говорю, тада й розпорадятьця… От то і значить…
— Він знов гикнув.
— Ви, часом не з дохтуров? — спитав він несподівано.
— А що таке?
— Та от страдаю жолудком… Гикавка і зморює так, що просто пропадай… Ссе день і ніч у жолудку…
Ах, бідний хлопе! Мене теж ссало, тільки не в жолудку, а в грудях. І теж, мабуть, буде й день і ніч ссати.
— Ні, я не з дохторів… — сказав я і став. Кругла шапка гнітила мене, мені було тоскно, душно.
— А иншої камери немає тут?
Жандарм мовчки покрутив головою. — він був занятий своїм ссанням в жолудку.
Так. Що-ж робити?
На столі стояла величезна карафка з водою і склянка. Я налив води, випив. А далі?
— Слухайте, може-б ви мені принесли книжок і лямпу?
— Не полагаєтьця книжок… — глухо одповів жандарм.
І знов, яко галичанин, я не зрозумів його.— Що то єсть «не полагаєтьця».
— Ото, що сядьте та сидіть.
Він змінив позу, витягнув ноги і схилив голову на бік. В ямі була напівтьма, але я бачив все таки, що чоловікові погано.
Я замовк і знову сів на койку. Чути було, як чохкав і клацав колесами паровоз на станції, під вікнами хтось кричав і здалеку йому одповідали. На путі, мабуть, і досі ходить та сама курка, а хазяйка десь шука її. А шукаючи стрілася з сусідкою й заговорилась, мрійно склавши руки під грудьми. На паровозі стоїть замацапурений машиніст й задумливо дивиться на курку.
Ясно, тепло, об вишаровані рельси розбиваєтьця пучками пекуче сліплюче сонце.
І це все поруч, за два кроки від нас, від цеї хмурої півтьми, від цього смороду, мене і гикаючого жандарма!
Я знов устав і почав ходити. Але ходити було ніде: гри кроки вперед, три назад. І неодмінно зачепиш за ноги жандарма.
Але я все-таки ходив, уперто і тупо.
— Сядьте, господін… — тихо сказав, нарешті, жандарм.
— Та що буду робити?
— Будете ходить собі, як Мінасов прийде…
— Це цей, що… був з нами?
— Атож. Старший наш. Його зміна буде… От і будете ходить собі… А мені то в жолудку оддаєтьця… Прошу вас…
Я сів. Так мого «калмика», значить, звуть Мінасовим і він старший.
— А він мене не задушить, цей ваш старший? Щось він дуже сердитий.Жандарм нічого не одповів, але мені здалося ніби він посміхнувся.
— Га? То у вас як — «полагається» чи ні?
Степанюк гикнув, підтягнув під себе ноги й з усиллям сказав:
— Не любить він вашого брата, то правда… Не симпатичний здорово до вас…
Я в тому не сумнівався.
— Через що-ж то так?
— Сина ви йому спортили… Як саме?… А так… В революцію заманили… Хороший такий був парнюга і спортили. Вдарився в книжки, розговори всякі… Всьо по вашій часті, значить. Ну, й за… ох, смокче-ж як, прости господи!… ху! — та й запраторили хлопця у холодні края… Сам батько старався. Служака вєрний, то правда… Ну, з того времені, як попаде кого з вас, уже, звиняйте, мармаладом не вгощає.
Степанюк помалу вийняв з кешені папірчик, розгорнув його, висипав собі в рот якийсь порошок і запив водою.
А я думав про «спорченого» сина і старанного батька. Приємний буде мені компаньйон під цею шапкою!
— А коли черга Мінасова?
— Ввечері, в шесть часов.
Дійсно, о шестій почувся стук у двері. Прийшов Мінасов. У нас уже горіла лямпочка, хоч я ще бачив крізь дірку на рельсах блискучі смуги червоного сонця.
Мінасов, як ввійшов, зараз-же пильно й уважно оглядів мене, немов хотів сказати: «ану, який ти єсть, дай роздивитися». Мабуть, я йому вподобався, бо він задоволено потер руки і повернувся до Степанюка. Щось пошепотівши тому на вухо, він голосно сказав:
— Та не спізняйся… Ну, іди.Степанюк вийшов. Мінасов знов потер руки, але ще з більшим смаком, повернувся до мене і мовчки, хитро підморгнув. Немов ми лишились самі для якоїсь таємної спільної справи, про яку раніше умовились.
Признаюсь, мені неприємно йокнуло в грудях од цього загадкового вступу.
Але я зробив досить удачну здивовану міну й сказав:
— Що таке? Чого ви моргайте?
Мінасов задоволено засміявся, як людина, яку не так то легко розгадати.
— Книжочки везли? Га? — з дружелюбним виглядом ступив він до мене…
Я хутко подивився на його руки, — ні ножа, ні револьвера немає. Але я все таки міцніше уперся ногами в землю й задом об стіл і чекав.
— Ви чого так дивитесь на мене? — засміявся Мінасов. — Я чоловік смирний, я люблю революціонерів… Давно уже у нас їх не було, в цій хатинці. А хороша комнатка? Га? Хе-хе-хе!.. Один єврейчик тут сидів, так йому так ловко було тут, що співать почав. Спервоначала трошки сердився… От так, як ви зараз, а потім почав співать. Їй-богу! Веселий такий став. І не довго був місяць чи півтора. А так спонравив цю комнатку, що й їхать не хотів. Та нада було… Од нас прямо в жовтенький домик поїхав… Хе-хе-хе! Знаєте, що то таке? У вас австріяків теж, мабуть, єсть… Як то по-малоросійськи сказать, щоб ви пойняли… Хата така велика, жовта, а там сидять сумашедші, чи як то по-малоросійськи… От не знаю… Сам я з малоросів, а от цього слова не знаю.
— П'яні, мабуть… сказав я.
«Калмик» гостро зиркнув на мене, але я дивився на його з таким простодушним інтересом і нерозумінням, що він аж з легкою досадою крутнув головою.— А, ні! Які там п'яні… Ну, як називаються ті, що з ума, з розуму сходять?.. Скажені. Га? Такі, що верзуть, що попало?
— А-а! Ті, що з розуму сходять! Закохані?
Мінасов знов глянув на мене.
— Ви, паниченьку, чи дуже дурні, чи дуже… розумні? Га?
Я волів бути дурним і здивовано подивився на його.
— Та чому?
«Калмик» не знав, що сказати. Ага, серденько, укусив? Ти, мабуть, ще й не знав, що глупота найкращий панцер. Я непорозуміло дивився на «калмика», а він мовчки шукав чогось на моєму лиці.
— Та так і не розумієте, що я кажу? — раптом спитав він.
— Ні, не розумію.
Він дрібно засміявся й легенько похльоскав мене по плечі.
— Ну, то й не треба… Не треба, кажу… Хе-хе-хе!
І знов подивився на мене своїми маленькими, дуже блискучими очима.
Я програв. Ну, добре-ж! коли так, то ось-же й тобі.
— А і ваш синок у цій хатинці сидів? — теж з приємною посмішкою несподівано спитав я.
Жандармові моментально злетів сміх з лиця. Очі стали страшні — прозорі, гострі, він аж вирівнявсь і зблід. Я почув, що в мені сильно забилось серце і, пам'ятаю, проти волі озирнувся круг себе. Крім карафки на столі, не було нічого підходящого.
— Ага, Степанюк уже сказав, — вмить майже спокійно муркнув жандарм і, знов посміхнувшись, додав: — у цій сидів, у цій самій! І синок мій тут сидів. Кланяйтесь, як стрінетесь. Тільки от та біда, що всі з цеї хатинки їдуть чогось у жовтий домик… Не знаю, чи приведе бог зустрітись вам… Не знаю…
Я мовчки посміхнувся. Але цей старий жандарм десь не мало бачив таких посмішок. О, чого він не бачив тут у цій «хатинці!» Чого тут не діялось!
— А у вас і часики є! — раптом сказав Мінасов, хитнувши мені на груди.
Я здивувався.
— А що-ж тут такого? То мій годинник. Ви на годинник показуєте?
— На годинник, на годинник… Не полагаєтьця… Ану покажіть. Загранишний?
Я не розумів, до чого він хилить, але вийняв і показав: це був дарунок одного мого приятеля, чорний, тонкий, як карбованець, годинник.
— Ловкі часики!… Треба в контору забрати… Пожалуйте сюда…
Я поклав годинник у кешеню і спокійно сказав:
— Мені офіцер дозволив мати його при собі. Я ще не такий дурний, щоб таким способом дав себе ограбувати.
Я це сказав навмисне, мені цікаво було подивитись, що він зробить і що може зробити. А коли ударить, — тим краще, я не поїду в «жовтий домик». І навіть скоса зміряв промежуток між моєю рукою й карафкою.
Але Мінасов тільки засміявся.
— Гарячий який!.. — навіть задоволено сказав він. — Ну, носіть при собі, носіть… Як будете їхати в «жовтий домик» самі подаруйте… Часики ловкі… У мене єсть синок в сищиках, так йому подарочок-би. Он любить такі вещички… Що? Не подаруєте? Хе-хе-хе!.. Подаруєте!..Я одсунувсь до ліжка і ліг.
— Спатки схотілось? Ну спіть, спіть… — добродушно згодився жандарм.
Я нічого йому не одповів і заплющив очі. До станції підходив поїзд. Койка моя дрібно трусилась підо мною, на пероні чувся гамір, біготня, крики. Можливо, що в цьому поїзді приїхав хто-небудь з своїх. Він має вигляд строгого, чепурного німця і солідно йде за носильником, який несе його міцний і дорогий куфер. Він і не знає, що над головою його лежить такий-же «чужоземець». А якби знав, то-що?.. Через годину він летітиме туди, куди мене повезуть. А коли вони мене повезуть?
Я розплющив очі й подивився на жандарма. Він сидів проти мене на канапі й мовчки чудним поглядом дивився мені в лице.
Я знов заплющився. Цікаво, чи довго він так дивитиметься? І що він хоче тим дурним своїм поглядом добитись? Прошу, прошу, — дивись хоч всю ніч! Тільки чорта з два ти чогось доб'єшся від мене. Днів через три-чотири мене одвезуть у Київ і твоє старе, чорне од злости серце так і не потішиться.
У Київі, розуміється, зараз в тюрму. «Женский уголовный коридор, мужской корпус», маленькі камери, спів вечірній, тужний, рідний; обличчя в «вовчках»,[2] дорогі та близькі.
Я знов зирнув на «калмика». Він так само не зводив з мене упертого, чудного погляду.
Що він мене гіпнотизує, чи що старий катюга? Чого він хоче?
А в тім, прошу, — дивись, дивись!
Я посміхнувся. Посміхнувся і жандарм, тягучою, тонкою і хитрою посмішкою.І проти волі, зо злістю я почув, як про мені пройшов несвідомий, тоскно-хвилюючий страх.
Що за легкодухість? Чого? Що він мені може зробити тим наївним поглядом?! Хай собі дивиться. Спати!
Я рішуче повернувся до Мінасова спиною й постановив заснути. Я стомлений, мені треба спочинути і тоді я буду міцнішим, спокійнішим, я сміятимусь з злобного дідка.
Гомін на станції стих. Дзвеніло тільки на телеграфі та десь дуже далеко, наче хтось калошами по паркету, човгав паровоз.
Яка може бути година? Не більше семи-восьми. Тепер саме треба спати, в таку пору «він» не посміє мені нічого зробити.
А як візьме та накриє мене чим-небудь, щоб не чути було мого крику, і почне робити, що хоче? От тої ненависти божевільної, жагучої, що стоїть в його очах, усього можна сподіватись. Раз він рішив не спати всю ніч, сидіти, не рухаючись, і не зводити з мене очей, — сила ненависти його мусить бути велика.
І тут-же я помітив, що страшенно хочу спати. До цього часу не хотілось зовсім, а тепер так і мутило мозок.
Я й не зчувся, як заснув.
Скільки спав — я не знаю. Але, пам'ятаю, прокинувсь не сам собою, а наче мене хтось тривожно і жалібно будив, наче скоїлось щось непоправиме коло мене й хтось ридав над тим.
Я хутко розплющив очі. І зараз-же зачув, як хтось позаду тихо схлипував і щось шепотів. Я, зціпивши зуби й боячись зробити найменший шум, став помалу повертати голову. Серце мені билось з такою силою, що страшно було, чи не чути його стуку.Ось кругла стеля є жовтим кружалком від лямпи… Шепіт так само переривається старечим схлипуванням і чути:
«По веліцей милості твоей і по множеству щедрот твоїх… Яко раб… Прости і сохрани його»…
Ліжко моє раптом рипнуло. Я замер в своїй позі з неприродно викрученою назад головою, але ждав, що буде.
Шепотіння на хвилину стихло й потім знову почулось:
«Взбранной воєводє победітельная»…[3]
Я зробив рішучий рух і повернув голову зовсім назад.
— Хе-хе-хе-хе!.. — раптом розсипався по хаті насмішкуватий, злорадісний сміх. А прямо перед моїм лицем було лице Мінасова. Він стояв на колінях, спиною до мене, але з поверненою у мій бік головою.
Він сміявся, як чоловік, котрий ловко піддурив і радів з того в лице піддуреному.
— Розбудив я вас? Га? Хе-хе-хе! Молився, знайте та сокрушався о гріхах. Заплакав трошки. Думав, не почуєте, а ви почули. Дуже вже гірко плакав… За сина молився… хе-хе-хе!.. Звиніть, що побезпокоїв. Не буду більше, не буду… От устану даже, спіть спокійно, спіть…
Він устав і сів на канапу, сміючись та поглядаючи на мене. А мені здавалось, що він тим поглядом хоче дізнатись, чи я вірю його сміхові. І чим більше він бачив, що я не вірю, тим злобніші ставали його очі.
Я одвернувся й знову ліг так само. Але заснути я вже більше не міг. Спочатку від того, що мені було чогось сумно. Сумно та й годі. І сум той в'язався з недавнім шепотом і хлипанням. Чого? Що за сантиментальність[4] ідіотська?! Чи можна сумувати над сльозами крокодила, який жаліє, що втікла йому з пащі здобич? Ану, встань бо та ще обніми його та приголуб і пожалій. А він тебе за це постарається швидше до «жовтого домику» довести.
Але сум не відходив він мого ліжка. Навкруги стояла мертва тиша. Мабуть, була друга або третя година ночи, той час, коли навіть телеграфісти сплять, схиливши голови над апаратами.
Жандарм не рушився. Я теж. Десь із тиші ночи долітали рівномірні звуки — то, певно, працював якийсь завод.
Жандарм устав, підійшов до столу і дуже стукнув шклянкою об карафку.
Я швидко повернувся.
— Ах, звиніть, я знов розбудив вас… Нечаяно стукнув… Спіть, спіть…
А очі уперто й важко дивились на мене.
Я зрозумів, що він уже не дасть мені спати.
Дійсно, до самого ранку він то стукав шклянкою, то кашляв, чхав, ходив по хаті.
Спочатку я ворушився, але потім почав хропти. Він стука, а я хроплю.
Але, здається, він не вірив моєму хропінню, бо частенько сміявся й прохав вибачення за шум.
О шестій рано прийшов Степанюк. Не повертаючись, я чув, як Мінасов показував на мене і щось шепотів.
Почався кошмарний, страшний час. Мінасов не давав мені вночі спати стуком. А вдень неодмінно що дві години заходив і теж будив, ніби за якоюсь справою. Голова моя була весь час гаряча і тяжка, тіло боліло, а нерви, здавалось, були не в середині, а поверх мене, так що кожний шорох боляче одбивався на них. Я ні про що не міг ні думати, ні згадувати, — єдине, що рятує ув'язнених. Мозок мій, здавалось мені, ставав усе меншим та меншим і от-от зщулиться до одного страшного пункта. Тоді я пропав. Зщулившись, він склеїться й тоді кінець всьому, все переплутається, змішається, забудеться, знищиться, — я поїду в «жовтий домик».
А Мінасов що-ночи провадив своє діло. Він теж не спав. Бо коли-б же міг те робити? Він був увесь жовтий з зеленявими смугами під незвичайно хоробливо блискучими очима. Лице все обвисло і було вимучене. Але він все з більшим і більшим задоволенням поглядав на мене, все з більшою веселістю запитував, як мені подобається життя у них.
Спочатку я пробував жалітись офіцерові, який допитував мене, але що той міг зробити. Може те все робилось навіть з його згоди? Він-же казав, що ось-ось мене повезуть звідци.
А повезуть! Я знаю, куди вони мене хотять повезти. Але того не буде!
Я зціплював зуби й цілі дні та ночі сидів на ліжку в тяжкому дріманні.
А Мінасов хіхікав і оповідав про тих, які були тут до мене, які так само, як і я, спочатку жалілись, лаялись, потім сиділи також на койці, поклавши голову на коліна. А далі раптом починали бігати по хаті. День-у-день, ніч-у-ніч, усе бігали. І вже зовсім не хотіли спати.
От не хотіли та й годі! Навіть не дрімали ніколи. Усе бігали та щось пильно думали. А там одного дня або одної ночи — як з ким — починали говорити таке, що й мала дитина зрозуміла-б, що то ні до чого. Деякі тихенько при цьому сміялись, а деякі лізли битись, кричали, рвали на собі волосся. А один був, який неодмінно хотів виколупати собі пальцем око. Звичайно в такому стані їх уже не могли тримати тут, — станція не лікарня: — їх одвозили у «жовтий домик».
Але були моменти, коли і я почував себе дужчим. Це бувало, звичайно, по півночі. Старий організм жандарма не витримував і він мимоволі засинав. А, чортове падло! Ні, ти не спатимеш!
Тоді я вже вставав, стукав ногами, карафкою, ходив по хаті і грюкав чим міг. І тоді в мене раптом прокидалось те, про що говорив мій кат. Я почував, що мені хотілось страшенно кричати. Не кликати на поміч, не жалітись, а просто без ціли дико й люто заревти. Коли я схоплював в собі це бажання, я зараз зі страхом сідав на ліжко й затихав. А Мінасов лукаво посміхавсь до мене спухлим від безсоння, страшним лицем.
І той сміх знов підносив мене.
— Я вам перешкоджаю спати? — голосно питав я, встаючи й ходячи по хаті. — Вибачайте, але я так виспався, що мушу трохи проходитись. На прохід у двір ви мене не пускайте, одже я хоч по хаті. Чудесна хатинка і оригінальна в ній будова! Правда!
Жандармові злипались старі, змучені очі, але він хитав головою і старався хіхікати.
Хіхікай, хіхікай, побачимо чия візьме! Він мене руйнував, але він-же мені й надавав сил. Ненависть, як і любов, давно вже сказано, рідні сестри і як одна, так і друга можуть щось дати. Я це побачив ясно тільки тоді. Моя ненависть була більша, ніж найжагучіша любов. Я чув кроки «калмика», як він ще важко й по старечому вступав на сходи. Голос його я розпізнавав на пероні, коли він говорив до кого-небудь. На лице його я не міг дивитись без сладострасного болючого пароксизму[5] злости. Иноді годинами я сидій і чадно марив про те, як я наступаю йому на горло ногою й з гидкого роздутого лиця його помалу видавлюється синій язик.
Я вже почав навіть скучати за ним, як він чогось довго удень не приходив.
І все то робилось мовчки й непомітно для чужого ока. Чи то мені так тільки здавалось? Та й кому-би то було видно? Степанюкові? Він був занятий своїм жолудком та, мабуть, і звик уже до таких історій. Офіцер? З ним ішла у мене комедія допитів, він знав тільки мої «показанія».
А більше я ніяких людей не бачив.
Раз по півночі я ходив по «ямі». Жандарм спав. Як я не стукав, як я не кашляв, він рішуче й безсило спав.
Я взяв шклянку й стукнув нею об карафку. Жандарм тільки зробив невеличкий рух і ще дужче засопів носом. Голова його, як звичайно, лежала на поручні канапи, а руки стомлено звисли вздовж тіла.
А, стара гидота! Ти спиш? Ні, ти не спатимеш. Ми не спатимемо.
— Слухайте, вахмістре! — підійшов я до його й злегка штовхнув рукою в плече. Він повернувся, але прокинутись не міг.
От узяти схопити руками за горло і душити, душити до раювання, до крику щастя! А потім утікти…
І раптом я весь замер: та як я не подумав про це до цього часу! Утікти. Розуміється! Ключі від камери у його в кешені: задушити, витягнути ключі, одімкнути й тихенько вийти на сходи, знов замкнувши двері. А там… Просто йти на пограничну лінію! Хай вбиває погранична сторожа, але ліпше смерть у чистім полі, під любовними зорями, в напруженню і щастю боротьби, ніж у «жовтому домику».Ні, душити не можна. Я був занадто слабий. Він міг підняти крик і все пропало. Треба обдумати.
Я вже боявся його розбудити. Треба обдумати.
Я обережно ліг на ліжко й став міркувати. Зробити петлю, кинути йому на шию і зразу сильно затягнути. Але як закинути на шию? Голова лежить на поручні й не пустить до шиї. Я шарпну і йому затягне тільки ніс або рота.
— Хе-хе-хе! Не спитьця? — раптом зачулось з канапи.
Я аж сів на ліжку. Невже він догадався?
Ні, по виразу лиця нічого непомітно. Але лице вже не таке сонне. Е, це неможливо! Він буде висиплятися і не спатиме тоді, коли потрібно! Треба инакше!
І от почалась гарячкова потайна гра у мене. Я хотів його вимучити так, щоб він спав, як убитий. Я хотів підбадьорити його й для того удавав, що приходить мій кінець. Це, власне, мені не важко було робити, бо не знати, чи то був, дійсно, кінець чи гра. Я, справді, вже не хотів зовсім спати. Цілий день я ходив по ямі, иноді навіть забуваючи, де я і чого ходжу, чого хочу. Голова робилась все легшою, але вже не горіла, а палала. Часом мені здавалось, що у мене на плечах не голова, а великий язичок лямпи. І від цього мені було смішно й весело. Я говорив про це Степанюкові, а він пильно дивився на мене й гикав. А иноді зідхав і одвертався.
Мінасов-же, дійсно, підбадьорювався й любовно поглядав на мене, — я давав йому велике задоволення. Він просто любувався мною й хіхікав радісно, щасливо.
А я теж хіхікав про себе.
Я вже винайшов спосіб. Коли він засне, взяти карафку, розмахнутись зо всеї сили і гепнути його просто по виску. Смерть буде моментальна. Приємно було-б розтягнути її, подивитись ще в наповнені передсмертним жахом паскудні очі, але… не можна, не варто рискувати.
Треба тільки не пити в той день води, щоб карафка була повна. Правда, вона солідна, казенна, але всетаки, хто знає, якої міцности жандармська голова.
Я постановив: — цеї ночи. Сил більше немає. Ще кілька днів і мені кінець.
Моя постанова надала моєму вигляду, мабуть, ще більше виразности, бо коли в той вечір прийшов на свою чергу Мінасов, він аж руки потер, дивлячись, як я крутився по хаті.
— Гуляєте? Га? — спитав він хриплим від утоми, але уважним і задоволеним голосом.
— Гуляю! — радісно відказав я, не ховаючи радости, а, навпаки, підкреслюючи.
І його моя радість ще більше потішила.
— Гуляйте, гуляйте. Головка як ваша? горить?
— Горить! — щасливо засміявся я і, раптом зупинившись проти його, таємниче додав:
— А знаєте, я думаю, що мені хтось підмінив голову на казан з киплячою кашею…
Це його страшенно заінтересувало.
— Та невже? — скрикнув він. — Як-же то так сталося?
— А так. Я спав удень, а хтось прийшов і взяв тихенько мою голову, а мені начепив гарячий казан з кашею. І замість мозку, тепер у мене сама гаряча каша… От штука! .. Ха-ха-ха!..
— Ха-ха-ха!..
Ми обоє весело реготались і дивились одне на одного гарячими хитрими і пильними очима.
— Так ви собі тепер так і гуляєте з кашею?— Так і гуляю. Раз-два! Раз-два!
І я почав марширувати по хаті. А Мінасов дивився за мною й щасливо сміявся.
Потім на мене раптом упала втома. Я сів і сперся головою об стіл.
— А ваша голова часом не спалить столу? — вмить заклопотано спитав жандарм.
Я злякано підвівся й подивився на стіл. Ні, він був цілий.
— Не сідайте більше, ходіть, — порадив мені жандарм.
— Ходити? Добре, я ходитиму.
І я почав ходити. Я ходив, співав, говорив усе, що мені приходило в голову, а Мінасов слухав, піддержував мене і непомітно для себе починав куняти. Голова його якось відразу, як перерізана на горлі, впадала на груди і він на хвилину засинав. Потім, пробуджений моїм стуком або криком, підводив її, слідкував за мною й знову засинав.
Годині о другій стало зовсім тихо на станції. Останній поїзд пішов, грюкнули останні двері під низом, замовк дзенькіт телеграфа, тиша ночи залила усі куточки. Тільки я ходив під кам'яною шапкою й з гарячою головою, з нелюдським напруженням вів свою останню справу.
Жандарм уже спав, не чуючи нічого: ні стуку шклянки об карафку, ні топоту ніг, ні мого кликання. Рот йому роззявився і рідкі, злегка почорнілі зуби вишкірялись, як у здохлої собаки.
Я кільки разів зупинявся, брав карафку і робив пробу. Зносив руку високо над головою й прицілявся. Так, помилки не буде: карафка впаде якраз своїм масивним кінцем йому на висок. Тільки хрясне подла голова!..
Сказати, що я думав в той час про волю, про те, як і куди бігти, про те, що з того вийде, — я не можу. Нічого я не міг думати. Те все вийде само собою, мусить вийти.
Та, власне, і про це я не думав. Я нічого, краще сказати, не думав. Я знав тільки одне: ось я зараз візьму карафку, розмахнусь і станеться щось таке, що мусить статися. Більше нічого. І тоді голова не буде гаряча, не буде страшних пароксизмів у грудях, не буде безсоння, я буду спати, спати, спати. Я покладу голову на руку і спатиму, як в дитинстві, затишно й щасливо.
Жандарм щось зі сна пробурмотів. Я зупинився й похолов: він виспиться і тоді не можна вже буде. Чого-ж я ходжу? Чого чекаю?
Я затих. Рука моя, як самостійна жива істота, незалежно від мене, помалу й бережно простягнулась і взяла, — не як звичайно беруть, щоб налити води, а вивернувшись, ніби наміряючись лити воду з дна. Затичка трималася міцно, але я старався все-таки тримати карафку горизонтально, щоб не було сильного напору води. Бо при одній пробі вода вже випхнула затичку й розлилася по підлозі.
Жандарм знову ворухнувся, солодко почмокав губами й засопів знову. Голову він умостив ще краще для мене, немов спеціяльно для цього й ворушився.
Я підняв карафку, весь дрижачи, ступив на крок ближче й нахилився до сонного. Зблизька лице його було просто страшне, — змучене, блідо-зелене. Але я впився у його й нахилявся все ближче та ближче. Його дихання вже легким теплим духом доходило до мого лиця.І вмить… щось кинулось мені в очі. Пам'ятаю, зразу чогось в грудях пройшов страх, невідомо чого, сліпий безглуздий страх. І той страх якимсь побитом вискочив на мене з лиця жандарма!.. Я ще ближче нахилився, вдивляючись в його лице. Яка знайома шия, груба, мужицька, прорізана глибокими зморшками! А брова… Ні, не брова, а очі… І не очі, а щось коло очей, якась рисочка, якась маленька рисочка, коло очей, чи коло брови, чи на виску…
Я швидко одхилився: він похожий на батька! У тата так само випинався на брові маленький вихорчик!
Пам'ятаю, я з якимсь незрозумілим таємничим жахом одсунувсь, поставив карафку на стіл і розтеряно зупинився. Потім знов нашпиньках, страшно хвилюючись, підступив до жандарма й нахилився, близько-близько. Вихорчик стирчав, дійсно стирчав! Я малим, сидячи у батька на руках, завжди старався пригладити цей чубчик до всеї брови та він не давався. А тато сміявся й, чогось трошки червоніючи, гаряче цілував мене.
І очі так само заплющені, маленькі та глибокі. І так-же змучені бували, і теж, бувало, кротка, тужна втома лежала на них і жалко було будити тата.
Я нашпиньках, боячись загомоніти, одійшов до свого ліжка і сів. Я чув, що я вже не можу взяти карафку й замахнутись ще раз. Через що — я не знав і не думав. Я не міг думати: на мене раптом найшла надзвичайна, обезсилююча втома. Пам'ятаю, очам стало тепло, руки й ноги обм'якли, голова стала хилитись на бік. Я ліг і перший раз за весь час почув себе зручно й затишно на жорсткій койці. Тепло з очей пройшло в груди, в мозок. Чудний спокій, сумний, миротворчий найшов на мене, неначе я виконав щось дуже трудне і важне.А через якусь хвилину непомітно прийшов давно забутий сон і я вперше в цій ямі заснув затишним, теплим, дитинячим сном.
Ми проспали до самого ранку. Нас розбудив Степанюк, який прийшов з наказом вести мене на поїзд: прибула телеграма з Київа — везти мене негайно туди.
Мінасов був вражений: і тим, що ми спали, і телеграмою. Але ще більше він вразився, коли я вийняв свого чорного годинника й, подаючи йому, без насмішки сказав:
— Нате для вашого сина. Він любить такі вещички… Беріть, беріть!..
Не знаю, чи взяв він, а я годинника поклав на стіл і хутко вийшов з камери.