Біблїя (Верн)/II
| ◀ I. Зміст Біблїї | Біблїя, або книги Старого Завіта пер.: Л. У. II. Складанє Біблїї |
III. Біблїя і гебрайська лїтература ▶ |
|
До якого часу, до яких обставин, до яких авторів можна віднести складаня кожної біблїйної книги, ріжних збірок або натуральних ґруп, визначених нами, врештї цїлого збірника такого, яким він дійшов до нас? На сї ріжні питаня давались і дають ся дуже неоднакові відповіди. Коли спитати традициї синаґоґи, що була загально принята, окрім деяких подробиць, християнською церквою, то ось картина ріжних походжень: Пятикнижє, окрім 8 остатнїх стихів, де оповідаєть ся про смерть Мойсея, єсть твір Мойсея; книга Ісуса Навина окрім 5 остатнїх стихів, де йде річ про смерть сього героя, єсть твір Ісуса Навина. Автор книги Судіїв — пророк Самуіл; над книгами Самуіла працювали по черзї пророки Самуіл, Гад і Натан; над книгами Царств пророк Єремія. — Книги Ісаії, Єремії, Єзекііла, Даниіла і 12 малих пророків мають авторами тих людий, чиї імена стоять у наголовку. Псальми походять від ріжних письменників, але по більшій части від царя Давида; цар Соломон єсть автором Притч, Еклєзіяста і Піснї Пісень; Йов як і Пятикнижє походить від Мойсея; Рут уважаєть ся додатком до книги Судіїв і Самуіла; Плач Єремії, Паралїпоменон і Ездра — твори Ездри, а книга Неємії — твір Неємії; Естера уважаєть ся працею великої синаґоґи, ученого товариства часів відбудуваня (Restauration). Легко завважити, що ми залишили тут книги властиві лиш грецькій Біблїї; в справі їх походженя панувала завжди чимала вільність присуду. Врештї загальний збір книг Старого заповіту був упорядкований заходом Ездри, великого реставратора юдейства в V ст. до нашої ери.
З більшою частиною сих тверджень не згоджуєть ся школа сучасної екзеґетики. Від ста лїт було положено чимало працї з початку в Нїмеччинї, потім у Голяндіі, в Анґлїї, у Франциї на виясненє питань про походженє і складанє сьвятих книг. Головний результат сих довгих і детальних дослїдїв єсть той, що тепер уже не можна уважати традицийних тверджень за справдї наукові. Се твердженя емпіричні і практичні і можуть бути затримані лиш на стілько, на скілько їх потверджує дїйсно зміст книг. Коли дослїдити причини, чому традиция прийшла до ріжних своїх висновків, то побачимо таке: традиция вдоволилась тим, що віднесла цїлу серію Пятикнижя і історичних книг до того, хто виступає в них головною особою, а де такого чоловіка бракувало, то до якої иньшої славної людини, яка стояла найблизше до певних подїй. Пять книг про Мойсея (libri de Moyse), стали ся libri Moysi, книги Мойсеєві; книга Ісуса Навина занята оповіданєм про дїла сього героя, і от вона була зараз надана йому. Книга Судіїв не могла бути наданою жадному з людий, виведених у нїй, тодї вибрано Самуіла, що настав безпосередно по останньому з героїв, яких подїї розказано в книзї. Книга Самуіла, де пишеть ся про сього чоловіка, а потім про Давида, уважаєть ся твором Самуіла в тій частинї, де говорить ся про сучасні йому справи, а далї за авторів уважають його товаришів, що наступили по ньому, Гада й Натана, бо їх імена часто згадують ся в книзї. Єремія, великий співець смутку, що бачив руїну Єрусалима, має бути впорядчиком двох книг Царств; не забудьмо, що Жиди звуть усю отсю історичну серію першими пророками. В иньших книгах імена авторів були по більшій части написані в текстї або в заголовку; традиция обнажилась тим, що приняла їх на віру.
Щоб оцїнити безсторонно те, що дає традиция, коли вже ми дослїдили, що сього не досить, не слїд перш усього забувати, що традицийна теольоґія, чи то жидівська, чи то християнська, не має на метї власне навчити нас про походженє і складанє біблїйних книг; вона найбільше славить і вихваляє їх сьвятість, що робить їх жерелом для доґматів і поживком для побожности. З сього погляду вона потверджує взагалї їх автентичність, не придаючи сьому слову дуже докладного значіня, і ставши на сьому, не завдає собі клопоту розбирати чисто лїтературні непевности і суперечки, які можуть з'явитись з поводу її тверджень. Так вчинила найперше синаґоґа, так вчинила в свою чергу й християнська церква, принявши, можна сказати, з заплющеними очима, всї обясненя, які були їй дані, не піддаючи їх під сувору провірку, вдовольняючись тією думкою, що сї обясненя дають великий простір теольоґови, щоб построїти доґмати або дати поживок побожности. Тут ми додаємо, що ріжні релїґійні громади де далї все виразнїще признають лїтературній та історичній критицї право вільно дослїджувати складанє і походженє сьвятих книг, аби тілько та критика не чіпала потрібної для них незалежности в справі доґматів, моралї й культу.
Зібравши всї здобутки працї новітньої критики, можна поставити поруч реєстру традицийних даних зовсїм иньшу картину: Пятикнижє, се не праця одної людини і одного часу, воно зложене, чи зібране з писань ріжних часів і ріжних авторів. Тепер уже визначено дати сих ріжних писань і ріжні редакциі, що провадили до теперішнього стану сього твору (пятикнижя), але критики не погодились між собою що до числа первісних документів, походженя і порядку, в якому вони мусять бути, і що до змін учинених над ними. Критики уважають, що сї писаня ідуть одно по одному досить не рівно, від XIII до V ст. до нашої ери; увесь же твір був доведений цїлком до кінця тілько в сей остатнїй час (V ст., може заходом Ездри). Автори ріжних документів і списків невідомі; книга, вся взагалї, єсть анонїмний утвір. Книга Ісуса Навина (Josue), кн. Судіїв, Самуіла, дві перші книги Царств — у нашому канонї кн. Царств, — се знов анонїмні книги і неможливо вказати авторів їх. В них увійшли уривки давних творів і кожен із тих уривків нераз був змінений та редаґований. Кн. Іс. Навина мусить бути наближена до Пятикнижя і її остання редакция, так як і Пятикнижя, належить до V ст. до Р. Х; Суддї і 1–2 книги Самуіла дійшли до теперішньої своєї форми в VIII або в VII ст., себто до вавилонського полону; книги Царств скінчені в часи вигнаня. Редакция Ездри, Неємії й Паралїпоменон мусить належати до невідомого письменника, що жив може за два віки до Хр., у всякім разї в двох перших книгах доховались важні автентичні уривки спогадів тих людий, чиїм іменем названі сї книги. Що-ж до властивих пророцтв, критична школа заховує багато традицийних вказівок, власне у всьому, що належить до питаня про автентичність Єремії, Єзекіїла, Осиї, Амоса, Михея і т. і. Але кн. Ісаії дїлять на дві частини; перша частина (гл. I–XXXIX) поряд із автентичними уривками має теж із пізнїйших часів багато уривків, приписаних у ріжні дальші роки; друга частина (гл. XL–LXVI) належить до часів вигнаня, написана може двома віками пізніще Ісаії. Кн. Даніїла написана не в часи полону, а на чотири віки пізнїйше, в часи Макавеїв; се можна бачити з того, що їй відома боротьба Птоломеїв і Селевкідів і що в нїй описано релїґійне лихолїтя Жидів за Антіоха Епіфана. Кн. Йоіла та Йони написані в зовсїм пізні часи; Захарію приписують трьом ріжним авторам. Що до часу і автора Писань, то тут нема дїла з традициєю. Псальми взагалї не можуть належати до тих людий, під чиїми іменами вони стоять. Мало які з них раньші часів полону; більшість утворена в V, IV, III та II ст. до Хр. Автори їх не відомі. — Нї Притчі, нї Пісня Пісень, нї Еклєзіяст не є творами Соломона; Притчі — се звід збірок складаних помалу і після вигнаня; де хто стоїть за те, що Пісня Пісень, се досить давний твір, писаний ранїш вигнаня; навпаки, Еклєзіяст повстав у далеко пізнїйший час, за наступників Александра. Йов, твір анонїмний, зачисляєть ся то до часів полону, то до часів відродженя. Нарештї що до книги Рут, Плачу Єремії і Естери нема згоди, але автентичними і гідними віри вони не признані. — Зводячи все до купи, новітні школи в більшій частинї не згідні з традициєю. На місце докладних тверджень і ясно показаних авторів, вони становлять дати не певні, — частїйше далеко пізнїйші і дуже часто признають твори анонїмними.
На жаль, навіть і сї здобутки коли придивитись їм троха близше, не можуть потїшити нас своєю певністю; не лише між окремими екзеґетами панує доси чимала незгода, хоч усї вони запевняють, що нїби йдуть слїдом за загальними прінціпами роз'ясненя та дослїду власне у всьому, що належить до поважного питаня про складанє і походженє головних частин Пятикнижя, — але й загальні твердженя новітної критики показують ся умовними, через те їх можна приймати лише дуже обережно. Колиж почнемо шукати, чого власне бракує сим здобуткам, щоб бути певними, то завважимо ось що: новіща екзеґеза не вийшла в своїх дослїдах від жадного певного і встановленого прінціпу лїтературної та історичної критики. Вона робила все напомацки; показала, правда, поважними доказами, що неможливо триматись традицийних здобутків, та про те не могла дати нам ясного понятя про обставини початку й складаня окремих книг і цїлих збірок, — на те не ставало в неї наукової основи.
Хоч би напр. з Пятикнижєм! При дослїдах над ним дійдено хутко до дуже важного, але чисто неґативного вислїдка, себ то, що Мойсей не був його автором; після сього ось уже столїтє як провадить ся справжня китайська ломиголовка, — первісні документи і пізнїйші редакциї наступають одні по других в протягу десяти столїть, немов калєйдоскоп; кожний письменник зміняє відносини окремих шматків чисто самоправним способом, очевидячки піддаючись капризу або власному вподобаню. Тут не місце показувати, що в сїй делїкатній роботї цїнуваня умов, при яких повстали біблїйні книги, конечне потрібний суворійший і обережнїйший метод, такий, щоб міг знайти собі признанє у всякого, хто тілько серіозно бажає здати собі справу про те, як склали ся єврейські писаня, які-б не були його фільософічні та релїґійні вподобаня. Коротко, критична школа зруйнувала давнї дати й твердженя, не встановивши міцно нових кадрів для сьвятої лїтератури.
Щоб осягти більше вдоволяючий результат і щоб він міг бути загально принятий, слїд установити, звідки починати дослїди, не починаючи з якого будь туманного і мало відомого часу, куди можна зайти тілько химерною дорогою власної фантазиї, але тримаючись реґресивного методу, себ то визначаючи такий час, коли твори напевне були вже в такому станї, в якому дійшли до нас, потім столїтє за столїтєм відшукувати обставини, при яких вони могли складатись. Нагадаймо собі для сього головні риси жидівської історії. В 70 р. по Хр. жидівська нация падає в купі з головним містом під ударами Тита; Жиди та християни забирають із собою і розносять по всьому сьвітї свої сьвяті книги, себто Біблїю. За два віки ранїйше (друга половина II ст. до Х.), Жиди переживши пануваня Персів, а потім наступників Александра, заложили за князїв Макавеїв незалежну державу. Можна припустити, що Біблїя вже за тих часів, була зложена в своїх головних рисах, надто в тому, що відносить ся з одного боку до Шестикнижя (кн. Мойсеєві та Іс. Навина), з другого боку збір иньших книг (кн. історичні і власне пророчі). Що до Писань у таких ріжних між собою числом і складом видань Біблїях, як грецька і єврейська, то не можна запевняти, що вони всї з'явились за сих часів, коло 150 р. до Х., а тим меньше, щоб вони були зведені в збірник. Отже починати дослїди про повстанє Біблїї по нашому треба так: за 150 р. до Хр. Жиди мали і вважали за сьвяті книги дві головні частини Біблїї: Мойсеїв закон і історично-пророчі книги. Берімо ся тепер дуже обережно до точок, що відносять ся до сього подвійного збору. Мойсеїв закон безперечно був книгою „Закону“ для Жидів другого віку до Х. Отже сї Жиди показують характеристичні прикмети; вони виявляють риси социяльного гурту, певної релїґійної громади, що відбудувались у Палестинї в кінцї VI, в V та IV ст. до Х. Давна історія Жидів дїлить ся, як ми вже мали нагоду згадати, на два періоди, розрізнені глибоким ровом: на період давнїх царств, сливе від 1100 до 588 р. до Х., і період відбудуваня (Restauration) від 536 до Р. Х. аж до 70 по Х. Іх роздїляє час вигнаня або час вавилонського полону. До полону — се полїтична держава незалежна з всїма орґанами властивими її устроєви; після полону, се щось наче церковна держава, що доходить через який час до певної автономії, але головно основана на орґанїзациї культу та попівського стану, якими вони були в Єрусалимі. Часи давних держав дають нам загальну ідею „держави“, часи відбудуваня ідею „церкви“. Ясно, що Закон, правила горожанської, громадської і релїґійної орґанїзациї, які годились для одного, не могли підходити до другого. Колиб навіть „Закон“ давних царств і пережив страшний перелом полону, то він мусїв би бути зовсїм перероблений для вжитку при зовсїм иньшому станї річий; так само закон придатний в часи відбуваня, не може бути законом Ізраеля до часу вигнаня. Коли Мойсеїв закон, списаний в нашому теперішньому Пятикнижю, єсть той закон, в якому Жиди II ст. до Х. шукали приписів культу і поводженя, то зовсїм натурально думати, що він єсть твором часів відбудування, бо до тих часів він придаєть ся зовсїм; тим часом ми бачимо моральну й матеріяльну неможливість запевняти, що звід законів, добрий при станї річий V, IV і III ст., міг бути зложений за скільки столїть раньше, напр., в часи давнїх царств. Отже ми встановимо, — звичайно не як доказану безперечну річ, але як дуже правдоподібний здобуток, що „Закон“ II ст. списаний в Пятикнижю, єсть, беручи в загалї, „Закон“ часів відбудуваня, що, приходячись до обставин сього зовсїм виразного періоду жидівської історії, він єсть твором тих учених (книжників) часів відбудуваня, що взяли на себе працю визначити новій жидівській державі, тілько що відродженій з попелу, приписи поводженя й релїґії. Так звані Мойсеєві закони заведені, як усякий памятає, при помочи дивно щасливої лїтературної фікциї в епопею Ізраелїтів, нащадків Авраама, вирваних національним божеством із єгипетської неволї і осажених на ханаанській землї. Нема жадної рациї думати, щоб ся чудова справа була зроблена в иньший час, нїж оправлений в неї сам закон. Епопея Початків, ся сьвята чи „золота“ лєґенда, єсть таким способом працею великих теольоґічних шкіл часів відбудуваня, що взяли ся вславити найдавнїйше минуле нациї, потїшити її при неконечне славних сучасних обставинах видовиском дивної божої ласки, що покривала її при народженю, — минуле-ж давало надїю на будуче.
Придивімось до сього ближче. Кінець VI ст. до Х. і протяг V ст., наскілько ми можемо знати їх із книг Ездри та Неємії, були дуже непридатні для довгої, затяжної роботи, ученого та лїтературного випрацюваня, подрібного укладаня законів, яке ми бачимо в Пятикнижю. Се хиба тілько в початку 400 р. могли настати і почати свою працю ті великі школи істориків та законників, до яких ми відносимо сей утвір; тілько в той час учені гурти могли знайти добрі умови для матеріяльної й моральної орґанїзациї, конечне потрібної для такої роботи. Отже, беручи загально, тілько межи 400 і 250 р. до Х. починаєть ся час, коли могло скласти ся Пятикнижє, або навіть Пятикнижє й Іс. Навин, себ-то Шестикнижє. У всякім разї, дуже можливо, що богослови та законники послугувались давнїйшими пробами, складаючи спільними силами сей єдиний в своїм родї монумент. Новітня критика запевняла навіть, нїби вона відріжнила серію документів і може видїлити їх із теперішнього зводу; вона відносить їх до ріжних часів і думає, що при помочи їх можна би прослїдити релїґійну й социяльну еволюцию Жидів від X ст. аж до V ст. до Хр. Можна думати, що на сьому оснувались великі ілюзиї. Запевне Пятикнижє має в собі уривки писані ріжними авторами, однакові теми переповідають ся часто в чотирьох або пятьох паралєльних, трохи відмінних списках, закони з'являють ся немов у кількох виданях із очевидними варіянтами (див. Пятикн.) Але нам здаєть ся, сього ще не досить, аби признати істнуванє в одному збірнику книжок зовсїм незалежного походженя, що виражають державні стани не тільки зовсїм ріжні, але, так сказати, супротивні між собою; ми рішучо виступаємо проти такого погляду. Як що традиция порішила, обороняючи єдність авторства в творі, очевидно складаному спілкою кількох письменників, то критичні школи погіршили свою чергу, розриваючи безоглядно книги так зв. Мойсеєві, і не признаючи що під довгостями, аномалїями, варіянтами, повторенями, яких богато в тих книгах, усе таки криєть ся міцна єдність думки й натхненя.
Раз ми досягли такий результат, раз ми прийшли до того, щоб уважати Пятикнижє й Іс. Навина, по вдатному вислову Ед. Райса, за книгу сьвятої історії й закону Ізраеля часів відбудуваня, то нам здаєть ся законним шукати, чи нема там яких уривків із творів писаних ранїйше вигнаня; але ми гадаємо, що через брак рішучих доказів треба бути надто обережним, визначаючи дати, що могли-б нас перенести раптом з IV ст. у VII ст., се-б то в час ранїйший полону. Що до серії історично-пророчої, то ми тримаємось такого самого способу. Ми допускаємо, що збір сих книжок був зложений, таким як ми його маємо, в 100 або 150 р. до Х. Тодї ми питаємо себе, чи буде більш до правди подібно, коли відносити початок його до IV і III ст., чи коли уважати його за твір початий далеко давнїйше, в VIII, VII та VI ст.? Почнїмо з історичних книг. Сї книги, як то в них самих говорить ся, брали основу з давних джерел, але розказували долю давних царств доктринальним та доґматичним способом, показуючи як Ізраель зопсував чудове положенє і сам себе згубив, не послухавши божих наказів. Запевне учені часів відбудуваня так і повинні були розуміти і викладати історію минулого. Трудно здумати, щоб ся цїльна картина могла бути змальована перед полоном або серед лихолїтя та непевности, в часи полону, мало вигідні для такої лїтературної працї; але дуже натурально виходить, коли приняти, що заховані полїтичні лїтописї могли бути основою, що се була робота учених шкіл, що докладали своїх думок до спогадів минулого, аби вивести з них науку вірности для вжитку сучасних людий. І тут теж видно, що авторів було кілька; улюблені теми трактують ся раз-по-раз по черзї, але східна історіоґрафія власне любить такий спосіб описуваня і булоб дуже нерозумно бажати скласти собі при помочи сих варіянтів понятє про стан думок чи про характеристичні завданя зовсїм ріжних фаз социяльного й релїґійного розвитку Жидів. І тут знов тяжко помилилась новітня критика, надаючи надмірне значінє безперечним варіянтам і очевидним повтореням, — се виходило, як каже нїмецька приказка, — „за деревами лїса не бачити“.
Зостаєть ся збір пророцтв. Він єсть красномовною ілюстрациєю до історичних книг; тут моральна наука, докори, вразливі слова, погрози та обіцянки не виводять ся в кінцї цїлого ряду подїй минулого, а показують ся поруч із фактами; в кожному фактї виставляєть ся на позорище злочинство й гріх і підносить ся відважна та щира побожність. При сїй справі знову здобутки критичної школи, згідні чи сперечні з традициєю, не можуть з'єднати собі великого довіря. Затримано Єремію, Єзекііла, Осію, Амоса, а разом з тим розшарпано Ісаію й Захарію, офірувано Йоіла та Йону, а Даніїла віднесено до II ст. до Хр.Чи були для того які рішучі причини, чи виходило се з якого ясного прінціпа, такого, щоб міг бути загально принятий? Не здаєть ся. Коли придивити ся ближче, то емпіричний, умовний характер кидаєть ся просто в вічи. Ось як слїд би поводитись у сїй справі, що досї не студіювалась іще досить глубоко. Теми пророчої проповіди як раз ті самі, що й у Пятикнижю, або й в історичних книгах. Та сама єдність натхненя. Сї писаня можна легко, принаймі що до сеї справи, уважати відповідними головним завданям часів відбудуваня, отже вони, значить, твори часів другої церкви. Далї, в них видно три сталі риси: 1) книги пророчі скрізь звязують нерозривно ідею кари або вигнаня яким грозять, із ідеєю відбудуваня, що настане швидко потім, і чинять се в такій формі, що трудно собі здумати, щоб вони не мали вже позад себе і полону і відбудуваня; 2) ті самі книги займають ся стало релїґійною пропаґандою між иньшовірцями; завданє се булоб незрозуміле в VIII або VII ст. до Хр., чи то й у часи полону, — його можна допустити тілько в такий час, коли Ізраель, знов оселений на палестинській землї, спокійний за свій релїґійний і громадський устрій, почав розглядати ся з певністю на окружний сьвіт. Сї місіонарські заходи, здаєть ся нам, не могли з'явитись раньше III ст. до Хр., часу, коли новий склад східних країн за наступників Александра відкрив сливе необмежені перспективи жидівській пропаґандї. 3) Врештї ми нагадуємо, що пророчі книги виставляють стан релїґії в часи до полону зовсїм инакше, нїж показують деякі описи історичних книг; відповідно до тих книг, Ізраель проходив періоди вірности й невірности; по пророчих же се була стала недовірність, затяжна, систематична.
Через сї причини і через де-які иньші, ми гадаємо, що звід пророчих книжок слїд уважати зложеним у часи відбудуваня; дух сих часів як раз відбиваєть ся в тих творах. Инакше, по нашій думцї, не можна оминути сього виводу, як хиба здумати, що давнї писаня пророчі, ранїйші полону або сучасні йому, були в часи відбудуваня так перероблені та переставлені, що зовсїм спотворились. Але через причини, які не приходить ся тут докладно виясняти, нам противний такий висновок, що грозить зменшити цїну тих творів, розриваючи їх до нескінчености і роблячи з них якісь шматочки замість творів широкого й живого духа. Пророчі книги, всї в купі, мусять бути зачислені до катеґорії, в яку вже заведено Данііла, Йоеля та иньші речі. Се речі жевдонїмні або жевдоепіґрафічні; їх справжнї автори послугувались здобутками книг історичних і укрились під іменами стародавних людий; науку, що вони хотїли подати своїм сучасникам, вони подавали під маскою людий минулого, ставляючи тих людий, при помочи дуже дотепної фікциї, в такі обставини, в яких вони нїби то жили колись, так що сї книги неначе перенеслись за кілька столїть назад. Врештї се те саме, що зробили автори Пятикнижя, вкладаючи закон синайський в уста Мойсеєві, те саме, що зробили автори Псальмів, Притч, Еклєзіяста, П. Пісень ставлячи імя Давида та Соломона в наголовку своїх творів. В Даниілї ся фікція признана; ми гадаємо, що дійде до признаня її в Єзекіїлї, Єремії, Ісаії та инш., хоч ми не сперечаємось зовсїм проти того, щоб допустити захованє деяких історичних подїй, або коротких речень, що могли бути завязком для справдї творчої працї учених відбудуваня. В рештї се була-б занадто делїкатна робота, колиб хто хотїв відновити докладно, а не то що більш менш вірно, обставини, при яких сї ріжні писаня складались, і порядок, у якому вони йшли одно по одному. Обидва великі твори: Пятикнижє, й І. Навин і збір історично-пророчий виразно відбивають у собі завданя часів відбудуваня або другої церкви; запевне вони вже були у жидівських гуртів II ст. до Хр., а з сього виходить, що їх треба уважати, — наскілько се можливо при нашому неповному знаню тодїшнїх справ, — за витвір часів перед IV і III ст. до Хр., беручи загально. Що до збору Писань, то навряд щоб він був складений і впорядкований коло сих часів. Ми навіть можемо запевнити, що він іще тодї не був таким і до певної міри стоїмо на тім, що він нїколи не був в кінець упорядкований, бо єврейська і грецька Біблїя подає сї книги в зовсїм відмінних списках і числї. Так третя частина Біблїї зостаєть ся відкритою в певному розумінї. Одначе річ іде не про всї твори в купі, а про окремі книги. Рішеня подані ученими про подрібні питаня можуть бути взагалї приняті, треба тілько триматись загальних формул і не важитись заходити в часи давнїйші полону; ми гадаємо, що сього не слїд було робити при дослїдах про книги Рут, Йов і Пісню Пісень. Більша частина сих творів певне зложена в часи між IV і I ст. до нашої ери.