Біблїя (Верн)/III
| ◀ II. Складанє Біблїї | Біблїя, або книги Старого Завіта пер.: Л. У. III. Біблїя і гебрайська лїтература |
IV. Характеристика Біблїї з релїґійного й лїтературного погляду; її мова й стиль ▶ |
|
Коли поставити питанє, маючи на метї властиву історию лїтератури: як приходить ся Біблїя до давної єврейської лїтератури? треба відповісти: Біблїя єсть збір книг, що зібрали жидівські теольоґи дохристиянських часів для релїґійної й моральної науки своїх сучасників, щоб дати їм приписи культу і громадського житя. Ми знаємо старо-єврейську лїтературу тілько по Біблїї, алеж Біблїя не єсть єврейська лїтература. Се єсть вибір із творів тої лїтератури, вибір, зроблений в певний час і для спеціяльної мети. Здумаймо собі, що кому небудь із сучасних нам людий доручено зложити для вжитку своїх земляків книгу для релїґійної потреби, для моральної науки і поради, користуючись для сього лїтературною продукциєю Франциї за остатнї віки. Та людина, що візьме на себе се завданє, почне з того, що відкине при переглядї все сьвітське, театральні твори, не-релїґійну поезию, полїтичну історию і т. и. Треба уявити собі, mutatis mutandis, що подібним способом робили свою працю учені жидівські і наслїдком тої працї утворив ся Біблїйний збір. Здумаймо собі, що вони могли мати біблїотеку зложену з усїх творів їх земляків: запевне вони відкинули все, що було невідповідне їх метї. Знов же, коли вони хотїли затримати деякі твори і завести їх у сьвятий збір задля їх великої релїґійної вартости, вони могли завважати, що при змінї обставин твори ті мусять бути теж змінені, прилагожені до сучасних доґматів благочестя. З сього погляду Біблїя здаєть ся нам вибором із давної жидівської лїтератури, вибором, приладженим до виразної мети, що мали збирачі, — до релїґійного й морального навчаня. Сї збирачі, як ми тілько що бачили, могли належати до III і II ст., що до Пятикнижя, Іс. Навина і збору історично-пророчого, а що до Писань, то десь коло християнської ери.
До якої міри при помочи Біблїйних книг можна зложити хоч уривками історію жидівської лїтератури, се питанє здіймало ся часто і на ріжні способи. Між тими, що додавали найоріґінальнїщі відповіди і найбільш варті уваги, ми спогадаємо Ед. Райса. Сей учений, користуючись останнїми здобутками критики, пробує зробити нарис головних фаз лїтературного розвитку Євреїв, признаючи при тому, що книжки релїґійного змісту, єдині, які дійшли до нас, очевидно з'являють собою тільки один (нерозбірливий текст) роботи давних Ізраелїтів. Лїтературні продукциї, що складають Біблїю, можна подїлити на чотири періоди: 1) героічний період, що займає час від початків нациї, чи то завоюваня ханаанської країни, до Давидового завоюваня Єрусалиму; 2) пророчий період, що починаеть ся за Давида і кінчаєть ся в час халдейського завоюваня Юдиного царства; 3) церковний період, що йде від полону, чи Вавилонського вигнаня до повстаня Макавеїв; 4) період „книжників“ (scribes), остатнїй, що займає часи династиї гасмонейської і кінчаєть ся Титовим зруйнуванєм Єрусалиму (70 р. по І. Хр.). Героїчна епоха, се та, коли сталі встанови, потрібні для нациї осїлої і певної в собі, виробляють ся серед заметнї і невиразности первісних відносин поміж гуртами. Жадної довгої продукциї лїтературної, всього скілька співів, от як пісня Дебори та плач Давидів на смерть Саула та Йонатана, що дійшли до нас, як спогади блискучих подїй та надзвичайних справ; далї кілька скупих показів на релїґійні відправи та на громадські встанови, яких слїди можна бачити, не вважаючи на пізнїщі перерібки. Пророцька епоха, се епоха сталого державного устрою. Релїґійні думки доходять повного зросту і дають лїтературу, переняту пророчим духом. Скрізь видно пророчу руку і в державних справах і в книжних. Тодї з'являють ся один по одному головні документи, що ввійшли в зміст нашого Пятикнижя, писанє ягвістичне або пророче, що оповідає історію патріярхів і долю жидівського народу від його початків аж до покореня ханаанського краю, великі збірники промов пророків Ісаії, Єремії, Єзекііла, Амоса, Осії, Міхея і т. и., закони переняті пророчим духом, себ то Второзаконє; врештї історія Ізраелїтів від завоюваня (книги Судіїв, Самуіла, Царств), писані і сужені з пророчого погляду. Після повороту з Вавилонського вигнаня з'являєть ся новий дух, церковний, попівський (prêtre). Житє національне, де всяк відповідав за себе, породило пророка, людину дїла і живого слова; невільничий і залежний устрій невеличкої єрусалимської юдейської провінциї сприяв зростови культа, розвитку дрібних його приписів без високої моральної вартости. Тодї з'являєть ся церковний кодекс або писаня Ельогіста, третїй великий документ, що увійшов у зміст Пятикнижя (два попереднї документи — Ягвістове писанє і Второзаконє); він становить ґрунт так званого Мойсеєвого закону і займає більшу частину теперішних книг Ісхода, Левітів і Чисел. Кодекс церковний єсть справжнїй підручник церковних відправ і разом з тим у ньому маємо багато горожанських і громадських приписів. Троха пізнїйше виходить у сьвіт Лїтопись (Паралїп., Ездра, Неемія), де національна історія переказуєть ся з погляду культа і його відправ. Потім, коли сї тексти були впорядковані і звичай надав їм авторітет сьвятих книг, починаєть ся ера коментаторів, екзеґетів, книжників (scribes), що займають ся поясненєм та впорядкованєм перекладу канонїчних книг, але зміст сих книг уже не піддають дискусиї.
Се плян вражаючий; шкода тільки, що коли приглянутись до нього близше, то видно, що він більше видаєть ся вдатним, нїж справдї єсть. Так із чотирьох періодів, наданих д. Райсом, два, перший і остатнїй, не мають позитивного значіня. Справдї, уривки, що сей учений відносить до періоду, названого у нього героічним, не складають ся з цїлих книг дохованих до наших часів, але з коротких уступів і то непевних. Говорячи матеріяльно, тут нема з чого зложити позитивну главу історії лїтератури. Сю саму увагу можна зробити і про четверту книгу, де пишеть ся про епоху книжників та коментаторів. Щоб сей роздїл мав основу, треба, щоб там була лїтература екзеґетики та парафрази; алеж сам Райс залїчує туди книги найновійшого натхненя, найбільше проймаючої набожности, Даниіла і Псальми. Зостають ся два головні роздїли; один із них належить до пророчої епохи, або часу давнїх царств жидівських, другий до церковної епохи, або часу другого храма. Чи можнаж упорядкувати хронольоґічно Біблїйні книги лише в сих границях і доказати, що кожна з них вийшла просто з обставин житя, що кожна відбиває дух і завданя ріжних окол і ріжних віків? Чи можна хоч визначити досить виразно те, що можна-б назвати часом складаня ріжних творів, щоб і сього вивести прінціп клясифікациї не емпіричний, але справдї ґенетичний і раціональний? Се дуже непевне. Навіть та ріжниця, яку хотять установити між творами, що нїби то походять від пророчого духа і тими, де начеб то видно церковний настрій, навіть ся ріжниця не може бути загально принята: сї твори раз-у-раз сплїтають ся між собою так, що їх можна відріжнити лише насильним способом, витягаючи їх із творів складаних чи зібраних, що дійшли до нас. Власне так роблять, коли беруть окремо документ ягвістичний яко твір IX або VIII ст. до Хр.; але ся нїби то книга повстала тільки при помочи хірурґічної операциї, коли розрізали Пятикнижє на шматки більш чи менш великі, а потім із тих шматків сточили книгу, що давно зникла зо сьвіта. Те саме ми скажемо й про Второзаконє, хоч критикам здалось, що вони знайшли навіть дату і початок підвалини релїґійного й лїтературного зросту давнього юдейства. Але можливо, що тут помилились, відносячи сей уступ до часу Йосиї, а тодї все риштуваня новітньої критики падає. Подібну думку можна прикласти й до пророчих писань, як от Ісаії та Захарії, що подїлені між ріжними віками та школами без жадної рациї.
Таку саму пробу скласти давню історію жидівської лїтератури нераз робили иньші вчені трохи в иньшій формі. Сї вчені, — з них Ренан (найвидатнїйший у французькій мові і запевне найдотепнїщий), — говорять нам про старовдавні поезиї, де відбились великі дїла минулого, де лунають подїї національного початку. І вже в X ст. до Хр., сї співи мали бути зібрані в один збірник, названий книгою Праведного або Війни Єгови (Явге). З них, на жаль, дійшло до нас усього кілька уривків. В царстві Ізраеля, або десяти колїн, з'являєть ся в VIII або в IX ст. до Хр. книга призначена заразом і для поданя законів і для звеличаня предків нациї, головно Йосифа, героя північних колїн (документ Ягвіста); Юдине колїно і Єрусалим відповідають на те подібним же твором, що ми знаходимо в історичній частинї документа Елогіста і в Десяти заповідях (Décalogue). В VII ст. Єрусалим видає повний збір законів, Второзаконє; врештї після полону складаєть ся, знов у Єрусалимі, ритуал культу (правнича частина елогістичного документа). Прилучіть до сього історичні і пророчі книги, старанно розміщені і ви могтимете скласти цїлу главу історії давньої лїтератури Сходу. Як ми тілько що вказували по причинї гіпотези п. Райса, такі гадки дають ілюзію здобутків і позитивних вислїдків, але перед суворим переглядом не можуть устояти. Приписуваня книг чи уривків із Біблїйних книг до віків, обставин і людий, що були раньше полону, се справа за надто непевна і не може становити міцної підвалини для історії лїтератури.
Встановімож тут прінціпи такі, щоб з ними можна було скласти при помочи Біблїї історію давної жидівської лїтератури, звичайне, тільки почасно. — Що таке історія лїтератури взагалї, на пр. історія французької, італїянської, іспанської, анґлїйської або й грецької та римської лїтератури? Се студиї над серією творів, по більшій части безперечно автентичних, добре відомого походженя. Твори анонїмні або непевного походженя з'являють ся тільки виключно і неминуча непевність у тому, що відносить ся до них, зовсїм не заважає цїлому викладови. Шкода, що сього не можна сказати про історію жидівської лїтератури старого заповіту. Що в иньшому місцї загальне, те з'являєть ся тут виємковим; лише твори дуже пізних часів мають певні дати; їх авторів і обставини складаня можна ще пробувати визначити. Ось правила та уваги, про які, здаєть ся нам, не слїд забувати при сїй справі, памятаючи ті особливі та делїкатні обставини, що склали ся через наше неповне знанє відносин творів до часів і авторів.
1) Лїтература жидівська не має документів епіґрафічних або памятників із каменя й металю, по яких ми моглиб напевне дібратись до часів раньше вавилонського полону. Ми маємо моавітський напис царя Меши, що відносять до першої половини IX ст. до Хр., і напис у Сілое, часів Єзекії. Сього запевне досить, аби утвердити нас у думцї, що вже за часів давних царств були елєменти культури, потрібні для народженя лїтератури; алеж се ще зовсїм не дає нам способу відносити з певністю цїлі книги або уривки з них до таких стародавнїх часів.
2) Лїтература жидівська се, беручи загально, анонїмна лїтература. Автори ріжних книг зникають до певної міри перед своїми сюжетами.
Справдї, нї Пятикнижє, нї збір історичних книг не мають імен авторів. Ми бачили, як радила тому традиция, надаючи твір головним особам, що виступають там; Мойсеєви, Іс. Навинови (Josuè), Самуілови і ин.
3) Але признанє сього наводить нас на ще поважнїщу увагу. Там, де з'являють ся імена авторів, як ось у властивих пророків і в деяких Писанях, то се треба уважати за псевдонїми або псевдепіґрафи. Отся псевдепіґрафія в давнїй лїтературі жидівській і її значінє були доказані кілька лїт тому назад і, здаєть ся, що їй прийдеть ся давати щораз більше місце. Перше було призвано, що даремне було уважати авторами тих людий, яких імена стоять у заголовку таких книг, як Апокалїпси, Еноха, Ездри, Варуха, псальми Соломона, книги другого канону: Мудрости і Варуха, потім книги канонїчні: Еклєзіяста, Пісня Пісень, Притчі, Псальми, Даниіла, Плач, книги Ісаії і Захарії в великій частинї, книги Йоеля та Йони. Теж саме і з частиною законів Пятикнижя, власне Второзаконя, де Мойсей нїби говорить сам. Так врештї встановлено, що жидівська лїтература коло християнських часів і ранїщих віків дуже широко вживала лїтературного звичаю жевдонїмности, щоб віддати під захист стародавних славутних імен моральну й релїґійну науку, подану для сучасних людий. Тепер повинність критики питати себе при кожному біблїйному творі, де виставлено в заголовку яке іменя: чи не єсть се наслїдок лїтературної вигадки? Коли зміст книжки не відповідає часови виставленого автора, то нема чого відступати перед признанєм жевдонїмности і ми відважуємось розширити те, що було сказано про Даниіла, тай прикласти сей погляд до всього збору пророцьких книг.
4) Часи Відбудуваня віддїляють ся від часів давних царств такою межою, що подібна до безоднї. Старий Ізраель, відірваний від рідної землї, вертаєть ся в неї немов чудом якимсь і два віки смертельної непевности та лихолїтя віддїляють час Осії (конець VII ст.) від того часу, коли відроджений нарід жидівський може знову взятись до затяжної працї (коло 400 року). Отже допускаючи можливість, що або великі уривки, або й цїлі книги могли доховатись через сї два роздїляючі столїтя, затримались цїлими серед ріжних небезпечностий, що загрожували їм, — ми все таки думаємо, що треба уважати за трудну річ таке затриманє в цїлости серед ріжних перешкод. Ми вже зауважали вище, що соціяльне житє Жидів так глибоко змінилось через той крізис, що книжки служби церковної і науки моральної, придатні для давних часів, мусїли приняти чимало змін, щоб прилагодитись до нових обставин. Одно тільки, що слїд, на нашу думку, признати роботою зробленою ранїще полону, се скелєт давної історії, як ми вже сказали; та надзвичайно міцна підвалина, на якій збудовано історичні книги, мусїла бути взята з лїтописів, що потім затратились, коли збір Судій і Царств був уже зовсїм упорядкований ученими часів Відбудуваня.
5) Духови єврейському годить ся признати творчу силу в більшій мірі, нїж се чинилось досї. Жидівські письменники мають великий хист до того, щоб „ілюструвати“ яку ідею, щоб доказати на особах, конкретно, моральні ідеї. Коли вони хотять звеличати єрусалимський храм як єдину сьвятиню люблену Богом, вони здумують йому прототип, створений біля самого Синая, ранїще, нїж Жиди дійшли до землї Ханаана і, щоб надати ідеї більш ваги, вони здумують рухомий храм, надзвичайно мудро обміркований. Коли хотять показати, що чужі нації нїчого не варті проти народу самим небом обраного за сина, вони оповідають, як могутня держава єгипетська по слову провідника єврейського народа терпить цїлий ряд унижень, так званих „єгипетських кар“, і підводять сї подїї дуже зручно до з'явищ властивих долинї Нїля; врештї як епільоґ до сеї боротьби гордого володаря з Богом оповідаєть ся погибель єгипетського війська в хвилях Червоного моря. Коли вони хотять навчити жидівський нарід не вірити чужинцям і боронити свою віру від пропаґанди і прикладу иньших народів, вони видумують різню Ісуса Навина, оповідають, як Палестина була в кілька днїв очищена від усїх своїх первісних мешканцїв, і стала вільним полем, де Жиди мали оселитись і розвиватись по волї. Ми моглиб навести й більше таких прикладів. З них ми видимо, що в загалї даремне досї не признавано єврейському духови епічних здібностий і правдиво творчого дару. —
6) Гляньмо в саму середину справи. Жидівський лїтературний дух, як узагалї східний дух де в чому відмінний від західного. У нас зазвичай одна ідея повинна виражатись тілько один раз у творі доброго стилю; коли нам подають ріжні верзії якої моральної чи релїґійної науки, поетичного мотиву, історичного факту, то ми вибираємо ту верзію, яка нам здаєть ся найбільш викінченою, і відкидаємо иньші. Жиди, які всї східні народи, навпаки затримують поруч ріжні відміни того самого факту. В кінцї минулого столїтя критика завважила в Біблїї сей лїтературний феномен і трохи помилила ся з поводу його, коли говорила про суперечности там, де слїд було просто признати ріжні варіянти на спільній основі. Коротше, жидівська лїтература не така унїтарна як наша. Так у Шестикнижю, сїй справжнїй епопеї, кожний раз коли зачинаєть ся поважна подїя, потоп, призванє Авраама, історія Якова, вихід із Єгипта, закон Синайський, ми стріваємо в традицийному текстї слїд кількох авторів, що розвивали сї поважні теми немов паралєльним способом, а остатнїй впорядчик більш чи менш затримав працю кожного з них. Отже на тому заснували теорію, яку ми вважаємо не добре встановленою. Де иньші бачать брак дотепности, якусь творчу неміч у рисах, що розходять ся ріжно, там на нашу думку занадто богато сили, надмірне богацтво. Євреї, думали ті теоретики, найчастїйше вдоволяли ся сполучуванєм до купи давних народних переказів, часом позичених у сусїдних народів, потім записуванєм історичних спогадів прикрашених із упливом часу. Так мали повстати Пятикнижє й історичні книги, компілятивні твори, що збільшувались мов кулї зі снїгу через постійні додатки та перерібки підчас семи чи восьми столїть. Творчість жидівського духа показувалась нїби тілько в Пророках, Псальмах та кн. Йова. Ми гадаємо, що такі погляди мусять зникнути, коли розібрати краще біблїйні книги, і ми уважаємо, що творча сила дійшла до найвищого розвитку в творах жидівської лїтератури, що доховались до наших часів.
Так, по нашому, жидівська лїтература, така, як її знаємо з Біблїї, єсть лїтературою пізнїщою від часів полону. Традиція уважала, що Біблїя приняла остатню викінчену форму за часу Ездри, і ми-ж покладаємо збір її в тих віках, що йшли зараз після сього реформатора, себ-то в IV, III, II і I до Хр. Ми гадаємо, що ранїще полону мусїли бути лїтературні твори, окрім епіґрафічиих памятників, exvoto напр., що мусїли знаходитись у сьвятинях церковні обряди, що могли бути написані на камяних або металевих таблицях при дверех головних храмів. В ті часи мусїли напевне складати ся піснї коханя, військові, набожні; ми думаємо, що до нас жадна з них не дійшла і що такі співи, як пісня Дебори, благословенє Якова і Мойсея, плач Давида на смерть Йонатана, все те складаня пізних часів, а тілько автори їх брали теми історичних оповідань. Чи був власне перед полоном писаний збір законів? Нїщо сього не доказує, хоч досї вказувано не мало уступів, що нїби мають у собі уривки того збору законів, а власне Второзаконє і книга Союза (Ісх. XX–XXIII; Ісх. XXIV). Безперечно були лїтописцї, що впорядкували державні лїтописи і їх твір, дохований в часи полону, почасно увійшов у книги Царств.
Ми думаємо, що властива історія жидівської лїтератури починаєть ся коло 400 р.; при запевненому строї социяльному і релїґійному учені, богослови, пророки збирають ся в учені гурти. Такий збір, — жидівська традиция назвала його „Велика синаґоґа“ або „Велика спілка“, — приложив свою працю до остатнього впорядкованя кодексу та історії минулого. IV і III ст. здають ся як раз вигідними для такої роботи; се взагалї час миру для такої жидівської спілки і разом із тим час постійного і живого єднаня зі сходом і заходом, із Середземним морем і Єгиптом, теж із долинами Тигра та Евфрата. Закон установлено і заведено в чудову оправу епопеї початків, але, як уже сказано, з усею плутаниною, з варіянтами, подвоєнями, з тією вільностю способів, властивою східному духови. Національна історія теж перероблена і скрізь виставлена як моральна наука. Потім сю історію оживлено, давши житє пророкам, що спогадують ся в нїй; при помочи сьміливої фікциї в уста Ісаії, Єремії, Єзекіїла вкладено, відповідно обставинам їх житя, промови, що вони повинні були говорити до своїх сучасників. Ті самі навчаня, ті самі картини вертають ся по шість, по сїм раз у ріжних формах, як у Пятикнижю і зборі історичнім. Як було вище сказано, сей потрійний безсмертний твір: Пятикнижє, збір історичний і збір пророчий мусїв бути укінченим, окрім незначних перерібок, у 150 р. до Хр., але ми не маємо нїчого, що моглоб нам дати підставу до встановленя певнїщої дати; треба памятати, що й ті, які ми даємо, теж непевні й гіпотетичні. Не вдовольнившись працею в потрійному напрямі над законом, історією і пророцькими промовами, лїтературна дїяльність юдейська брала ся ще й до иньших річий. За чотири столїтя до Хр. виростають твори дослїду й моральної фільософії, то гордої й пишної, то змисленної і чулої: Йов, Притчі, а в часи Гасмонеїв або римської влади: Еклєзіяст, кн. Ісуса сина Сірахового і кн. Премудрости. Поезия коханя представлена в Піснї Пісень, де, здаєть ся, видно вплив розпещених звичаїв грецьких. Релїґійна поезия виражена в Псальмах, то в глибоких і чулих словах, то в холоднуватих церковних співах. Даниіл весь палає тугою від релїґій переслїдуваня Епіфана та від надїй збуджених перемогами Макавеїв. У книгах Ездри й Неемії автор досить пізнього часу (запевне II ст. до Хр.) пробує відновити спогади Відбудуваня, послугуючись неповними переказами традициї. В той самий час збирають під назвою Паралїпоменон, із дивним запалом до всього, що належить до орґанїзациї культу, всю історію Ізраеля від початків до полону. Щастє, що се нове виданє не було поставлене на місце давнього історичного збору, багато де в чому далеко вищого від нього!Сей великий дар фантазиї, що ми хвалили, породив іще одну дивно оріґінальну парість лїтературної композициї — роман, або моральне оповіданє, що розповідає долю якої родини, чи то долю народу, як от Рут і Товія або знов Естер і Юдит.
Ось картина жидівської лїтератури й її зросту, яку, здаєть ся нам, можна визначити при помочи Біблїї.