Бюґ-Жарґаль/XXXVII
| ◀ XXXVI | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXXVII |
XXXVIII ▶ |
|
Біасу виглядав замисленим. Коли огляд прийшов до краю і він оддав останні ділові накази своїм підданцям, а повстанці поховалися в свої бамбукові шатра, ватаг звернувся до мене.
— Парубче, — сказав він мені. — Ти міг оце судити зараз про мою могутність і мій геній. Ось настав і твій час прилучитись до розстріляного Легрі та розповісти йому про цю параду.
— Не від мене залежало, щоб час оцей надійшов швидше, — відповів я йому холодно.
— Ти говориш правду, — зауважив Біасу. Він спинився на одну хвилину, щоб побачити, яке вражіння зроблять на мене його слова, і додав: — Але від тебе залежить, щоб час цей зовсім не настав.
— Як? — скрикнув я здивовано, — що ти хочеш тим сказати?
— Еге ж, — сказав Біасу. — Твоє життя й твоя доля залежить від тебе: ти можеш їх врятувати, якщо хочеш.Ця хвилина милосердя, перша й остання, звичайно, яку Біасу будь коли мав, видалась мені справжнім дивом. Ворожбит остільки здивований, як і я, скочив із свого місця, що на ньому він тримався ввесь час у афектованій позі, на зразок індуських факірів. Він зупинився якраз проти обличчя генералісимуса й заговорив із гнівом:
— „Ке діце ель екселентисимо сеньйор марискаль де кампо?" (“Що це говорить його ясновельможність сеньйор генерал-майор?“). Чи він пригадує собі обіцянку, дану мені? Він не може тепер — ні він, ані добрий бог — розпоряджуватись життям цього полоненого: це життя тепер у моїх руках.
Так само і в оцей момент оця інтонація роздратованосте щось мені нагадала в оцій проклятій маленькій людині, але годі було спіймати цей спомин і формулувати його в таку хвилину. Ніяка здогадка не промайнула мені в цей час.
Біасу встав без усякого хвилювання, щось тихо сказав ворожбитові на вухо, показав йому на чорний стяг, уже раніше помічений мною, і по обміні кількома словами ворожбит кивнув головою згори вниз, а потім наново підвів голову на знак згоди. Далі обидва сіли на свої місця і прибрали ті самі пози.
— Послухай — сказав мені тоді генералісимус, витягши з бокової кешені телеграму Жана-Франсуа, сховану ним туди. — Наші справи йдуть зле. Букман був недавно вбитий у бою. Білі стратили життя двом тисячам негрів в окрузі Кюль-де-Сак. Колоністи де-далі, то все дужче фортифікують місцевість військовими постами. Ми з нашої вини втратили можливість узяти Кап. Довго ще в нас не буде такої нагоди. Із східнього боку головний шлях перерізає річка; білі на понтонах установили в ній батареї і на її берегах утворили два невеличкі табори. На півдні є велика дорога, що пересікає цю гірську країну з назвою „Верхи Капу“; білі її вкрили військом та артилерією. Позицію фортифіковано також коло землі знизу загорожею, що над нею працювали всі мешканці околиць, та ще й додано до цього рогачки. Отже Кап, захистив себе від нас. Нашу залогу, сховану в ущелинах Донт-Мулатра, теж спіткала невдача. До всіх цих бід долучається ще й сіямська пропасниця, що спустошує табор Жана-Франсуа. В наслідок цього великий адмірал Франції (Жан-Франсуа) гадає — і ми прилучаємось до його думки — скласти умову з губернатором Бланшландом та з колоніяльним зібранням. Ось лист, що ми його посилаємо до зборів що до цього. Слухай!
„Панове депутати!
Великі нещастя спіткали цю багату та важливу колонію. Ми ними були в ній оточені, і цього досить для нашого виправдання; колись, одного дня, ви визнаєте за нами справедливість наших вимог у звязку з тяжким цим нашим становищем. Ми повинні підійти під амнестію, проголошену королем Людовиком XVI для всіх людей.
Инакше, тому що король Еспанії є добрий король, що дуже добре поводиться з нами і нам обіцяє нагороду, то ми надалі будемо йому служити вірно й щиро. З закону 28-го вересня 1791 року ми бачимо, що вам надається право остаточно висловлюватись і вирішати долю невільників та встановляти права політичні мулатів і инших племен. Ми захищатимемо декрети національного зібрання та ваші, підсичені важливими й потрібними формальностями, до останньої краплі крови. Було б для нас також добре, якби ви декретом, санкціонованим добродієм генералом, ствердили, що маєте намір подбати про долю чорних невільників. Довідавшись через своїх начальників про те, що ви дійсно за них дбаєте, всі негри були б задоволені, і політична рівновага серед нас установилась би за досить короткий час.
Не думайте, однак, добродії представники, що ми згодились би озброїтись лише з наказу різних революційних організацій. Ми піддані трьох королів: Короля Конго, природного нашого володаря, короля Франції, уповноваженого від наших батьків, і короля Еспанії, представника наших матерів. Ці три королі є нащадки тих, що йшли, ведені ясною зорею, покланятися Христові. Якби ми стали до послуг зібрань, то нас би вплутали, може, в війну з нашими братами, підданцями цих трьох королів, що їм ми обіцяли вірність.
І потім того, нам невідомо, що визначають слова „Волею народу“, бо з того часу, як існує народ, ми завжди слухались тільки короля. Французький принц любить нас, еспанський не перестає нам помагати. Ми їм помагаємо, а вони нам. Це правило гуманности. І навіть якби цих королів нам не вистачало, ми б не барились і настановили б зараз же нового короля.
Такі в нас наміри й вимоги, і по їх задоволенні ми б згодилися скласти мирну умову“:
Підписано: Жан-Франсуа, генерал; Біасу, генерал-майор; Депре, Манзо, Туссен, Обер, комісари ad hoc.
— Ти бачиш, — додав Біасу по оголошенні листа цього, такого характеристичного для негрської дипломатії, що спомин про нього відбився дослівно і навіки в моїй пам'яті, — ти бачиш нашу сумирність. Отже, я ось чого хочу від тебе.
Ні Жан-Франсуа, ні я, не вчились у школі в білих, де вивчають хороший стиль. Ми вміємо убитися, а не вміємо писати. Проте нам хочеться, щоб не було в листі нашім нічого такого, що б могло викликати глузування наших колишніх хазяїв. Ти виглядаєш так, наче ти вчив цю легковажну науку, що її нам не вистачає. Виправ же ті помилки в листі, що могли б дати білим привід сміятися з нас. Цією ціною ти купиш собі життя.
Було в цій ролі коректора негритянських дипломатичних помилок щось таке, що викликало в мені знеохоту до цієї праці що надто понижало мою гордість для згоди чи для вагань в оцім випадку. І потім — хіба я міг бажати жити. Отже, я відмовився це зробити.
Він здивувався.
— Як? — скрикнув він. — Невже ти волів би мерщій умерти, ніж черкнути кілька разів на папері.
— Авжеж так — відповів я.
Мій рішенець, здавалось, поставив його в трудне становище. Він мені сказав по хвилині задуми:
— Послухай, божевільний парубче, я не такий упертий, як ти. Я тобі призначаю строк до завтрішнього вечора подумати; завтра при заході сонця тебе до мене приведуть. Подбай же про те, щоб я був вдоволений. Прощай! Ранок буде мудріший за вечір. Подумай тільки про це, у нас смерть не є тільки смерть.Ці останні слова, сказані під жахливий диявольський регіт, не могли бути двозначні, а муки, що їх завдавав завжди Біасу своїм полоненим, доповняли зміст оцих слів, встаючи в моїй пам'яті аж надто яскраво.
— Канді, відведіть цього полоненого куди слід, — сказав Біасу. — Доручіть його пильнуванню негрів Морн-Ружа; я хочу, щоб він прожив ще одну добу, а тимчасом инші мої салдати не втерпіли б і вбили б його раніш, ніж по двадцять чотирьох годинах.
Мулат Канді, що був його охоронцем, наказав звязати мені руки на спині. Один салдат узявся за кінець шворки — і ми вийшли з печери.