Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XXXV
Харків: Державне видавництво України, 1928
XXXV
Ця сцена, що в ній і я мусив взяти небаром участь, обдала мене жахом. „Мстивець за людськість“ стежив за боротьбою цих двох жертов тимчасом цілком байдужно. Коли це скінчилось, він звернувся до двох своїх „пажів“, настрашених цим:

— Принесіть мені иншого тютюну, — сказав він і почав спокійно жувати його, начеб-то нічого й не було.

Ворожбит і Ріго стояли нерухомо, а негри, здавалось, застигли на місці сами теж із жаху перед тією сценою, що нею повчав їх ватаг. Тимчасом на страту лишався ще один білий — це я; моя черга прийшла. Я поглянув на убивцю, що повинен був стати моїм катом. Мені стало його шкода. Губи йому посиніли, зуби стукотіли, конвульсійне тремтіння всіх його членів не давало йому твердо стояти на ногах, рука що-хвилі зовсім механічно підіймалась до чола, щоб зітерти з нього кров, і очі без усякого виразу були втоплені в свіжий труп, що валявся коло його ніг.

Я чекав моменту, коли він докінчить своє діло, мене заколовши. Моє становище супроти цієї людини було досить незвичайне: він уже раз трохи не вбив мене, щоб запевнити, що він білий, а тепер мав мене заколоти, щоб довести своє мулатське походження.

— Ну, добре, — сказав йому Біасу. — Я тобою вдоволений, друже.

Він скинув оком на мене й додав:

— Я тебе позбавляю від другого. Іди геть, ми тебе оголошуємо добрим братом і робимо постійним катом при нашій армії.

При цих словах якийсь негр вийшов із лав війська, тричі схилився перед Біасу і заговорив своїм жаргоном, який я вам перекажу французькою мовою для кращого зрозуміння:

— А я, генерале?

— Ну, що ж ти? Що ти хочеш тим сказати? — спитав Біасу.

— А ви для мене нічого не зробите, генерале? — промовив цей.

— От ви прихильно ставитесь до цього собаки білого, що вбиває, аби тільки бути визнаним за нашого. А, може, ви нагородите й мене, що я добрий негр?

Цей несподіваний зворот у промові трохи утруднив відповідь для Біасу; він нахилився до Ріго, і начальник залог із Каєсу сказав йому французькою мовою:

— Його не можна вдовольнити; постарайтесь обійти якось це питання.

— Дати тобі нагороду? — спитав тоді Біасу в „доброго негра“, — що ж, я згоден. Якого ж ти рангу просиш?

— Я б хотів бути офіціялом.

— Офіцером? — поправив генералісимус, — ну, що ж?! які твої заслуги?

— Я, — сказав чорний з гордістю, — підпалив житло Лягосета в перших числах серпня. Зарізав добродія Клемапа, плантатора, і носив голову його цукровара на кінці свого списа. Задушив десять білих жінок і семеро дітей; одно дитя навіть служило для окраси прапора неграм Букмана. Пізніше я спалив чотири сем'ї колоністів в одній із кімнат форту Галіфе, замкнувши їх там двічі на ключ раніш, ніж запалити. Мого батька колесували в Капі, мого брата повісили в Рокру, а мене ледве не розстріляли. Крім того, я спалив три плантації кави, шість плантацій індиго, двісті грядок цукрової трости, убив мого хазяїна добродія Ное та матір його…

— Позбав нас твоїх заслуг, — сказав Ріго, що його зверхня сумирність ховала все ж у собі жорстокість, але відрізняла від купи жорстоких діл справжній цинізм і розбійництво.

— Я міг би обчислити ще й инші вчинки, — додав з гордістю негр, — але ви, мабуть, вважаєте, що цього досить для призначення мене офіціялом і для надання мені права носити золоті погони на моїй одежі, як наші товариші, присутні тут.

Він показав на адьютантів і на штаб Біасу.

Генералісимус одну хвилину думав, а далі поважно сказав негрові:

— Я буду дуже радий підвищити тобі ранг; я задоволений із твоїх послуг, але потрібна ще одна річ. Чи ти знаєш латинську мову?

Здивований розбійник витріщив очі.

— Що ви кажете, мій генерале?

— Отже, — жваво повторив Біасу, — чи ти знаєш латину?

— Ла…тину?.. — перепитав наново остовпілий негр.

— Так, так, так — латину. Чи ти знаєш латинську мову, — казав далі хитро начальник. І, розгорнувши церковну хоругов з цитованою на ній псальмою „In exitu Israël de Aegypto“, він додав: — Поясни нам, що саме визначають ці слова.

Негр закам'янів у найвищому задивуванні і вперто мовчав, мнучи на собі машинально кількома пальцями куточок свого запону, а сполохані очі його перебігали з хоругви на ватага і з ватага на хоругву.

— Ну, ти відповіси? — нетерпляче запитав Біасу.

Негр, почухавши голову, одкрив і закрив кілька разів свій рот і врешті вимовив, замішавшись:

— Я не розумію, що хоче сказати генерал.

Обличчя Біасу зненацька набрало виразу гніву й роздратовання.

— Як?! Нещасне сотворіння. крикнув він. — Ти хочеш бути офіцером, а тимчасом не знаєш латинської мови?

— Але, генерале наш… — промурмотів негр, напікши раків і тремтючи.

— Мовчать! — крикнув Біасу, що його гнів ніби все збільшувався. — Не знаю, кому ти маєш дякувати за те, що я тебе не розстрілюю за твою самовпевненість. Уявіть собі тільки, Ріго, офіцера, що не знає латинської мови! Отже, чудасію, тому, що ти не розумієш цього напису, я тобі поясню його зміст: In exitu — всякий салдат… Israël — що не знає латинської мови… de Aegypto — не може бути офіцером. Чи не так, добродію капелане?

Маленький ворожбит підтакнув головою. Біасу казав далі.

— Цей брат, що його я призначив катом при армії і якому ти заздриш, знає латину.

Він звернувся до нового ката:

— Адже так, друже. Доведіть цьому дурневі, що ви знаєте трохи більше за нього. Що визначає Dominus vobiscum?

Нещасний мулат-білий, що прокинувся від своїх думок, підняв голову і, не вважаючи на те, що ввесь іще був заглиблений у вражіння свого злочину, під впливом страху вирішив слухатись. Було щось безпомічне в тім вигляді, з яким він змагався пригадати собі шкільне знання давніх часів поруч із тягарем дум, що тяжив на нім, і в тій інтонації, з якою він вимовив свої дитинні слова: Dominus vobiscum… це визначає „хай бог буде з вами“.

— Et cum spiritu tuo! — додав урочисто повний таємниці ворожбит.

— Амінь, — сказав Біасу. І зараз же, вертаючись до свого роздратованого та уданого гнівного тону і мішаючи неправильні латинські слова з французькими як Сганарель. — Ставай в останній ряд! — крикнув він славолюбному негрові. „Сурзум корда“, не спокушай себе більше перспективами, що ти можеш дорівняти тим нашим начальникам, що знають латинську мову, „орате фрат рес“, або я накажу тебе повісити. „Бонус бона бонум“.

Негр, зовсім затурканий і настрашений, повернувся в свій останній ряд, безнадійно повісивши голову, під регіт і штурханці всіх своїх товаришів, що ніяк не могли йому простити безпідставних претенсій на якусь нагороду і разом із тим дивилися з поважанням і подивом на свого мудрого ватажка.

В оцій сцені було щось смішне, але вона мені дала привід високо оцінити хитрість Біасу. Чудернацький спосіб, ужитий ним так геніально для збивання з пантелику людей амбіційних і для піддурювання негрів, дав мені можливість спостерегти ступінь нерозвитости чорних та винахідність їхнього хитрого ватажка…

Тим часом настав час Біасового альмуерцо, тоб-то сніданку. Перед марискалем де кампо де са мажестад католика (генерал-лейтенантом його католицької величности) поставили велику спинку черепахи, в якій кипіла особливого роду олла подрида (олія), приправлена густо шматками сала, серед якого м'ясо черепашине заміняло баранця, і овечій горох, або гарбанзо. Здоровенна головка карибської капусти плавала на поверхні цього пюшеро (супу). По боках цієї оригінальної супниці стояли на столі дві чаші з кокосової кори, наповнені родзинками, порізаними кавунами, фиґами та іньямом, — це був постр, або десерт. Маїсовий хліб та козячий міх вина доповнювали меню цього бенкету. Біасу витяг з кешені кілька головок часнику й сам натер ними хліб; після цього він, навіть не звелівши прийняти на бік мертве тіло забитого полоненого, сів тут таки за свою страву та почав їсти, запросивши до столу також і Ріго. Апетит у Біасу був жахний.

Ворожбит з ними не снідав. Я зрозумів, що, як усі люди його касти, він ніколи не їсть на людях, щоб тільки видаватись неграм сотворінням надлюдським і таким святим, що він нічого не їсть.

Тимчасом Біасу, жуючи свій сніданок, наказав своєму адьютантові розпочати огляд армії, — і банди почали шикуватись перед входом у печеру в досить доброму порядку. Негри Морн-Ружа пройшли перші: їх було коло чотирьох тисяч, і ті чотири тисячі поділені на маленькі зімкнуті ешелони під орудою начальників, одягнених, як я вже казав, у кальсони й пояси яскравочервоної барви. Ці чорні, майже всі велетні на зріст і дуже сильні, несли рушниці, сокири й шаблі; велике їх число мало ще й самостріли із стрілами та списи, ними виковані за браком иншої зброї.

В них не було прапора, і вони йшли мовчки, з сумним виглядом.

Дивлячись, як проходить ця орда, Біасу нахилився до вуха Ріго і сказав йому французькою мовою.

— Коли це картеч Бланшланда та Рувре позбавить мене нарешті від цих бандитів? Я їх ненавиджу; майже всі вони з Конго. І потім того вони вміють убивати лише в боях; вони наслідують той зразок, що дає їм їхній дурисвіт-начальник, їхній бог Бюґ-Жарґаль, божевільний молодий ватаг, що хоче з себе вдати людину великодушну та опановану ідеями. Ви його не знаєте, Ріго, сподіваюсь, що ніколи і не взнаєте. Білі його взяли в полон і позбавлять мене його, як позбавили від Букмана.

— Ви заговорили про Букмана, — відповів Ріго, — аж ось проходять негри-марони Макаї, і я бачу в їхніх лавах того негра, що його прислав нам Жан-Франсуа для оповіщення про смерть Букмана. Чи знаєти ви, що ця людина могла б знищити всю віру негрів у чари ворожбита, якби розповіла їм про те, що її затримали на півгодини на аванпостах і що вона мені сказала цю новину раніше, ніж її покликано до війська.

Діяболо, — вимовив Біасу, — ви говорите правду, мій милий; треба затулити писк цій людині.

Тоді він вирішив прикликати його.

— Макайа, — гукнув він.

Начальник негрів-маронів підійшов до нього.

— Накажіть вийти з лав вашого війська, — сказав Біасу, — тому чорному, що його он там бачу; він не повинен там бути.

Це був посланець Жана-Франсуа. Макайа привів його генералісимусові, і обличчя цього зараз же набрало виразу того уданого гніву, що його так умів набирати Біасу.

— Хто ти? — запитав він в очманілого з подиву негра.

— Наш генерале, я — чорний.

— „Карамба!“ — вилаявся Біасу. — Я сам бачу, шо ти — чорний. Але як тебе звати?

— Моє бойове ім'я Вавелан; мій патрон святий Саба, диякон і мученик, що його святкують за двадцять днів перед різдвом.

Біасу перервав його.

— З якої ради смієш ти являтися на парад поміж лискучі мушкетони (рушниці) та білі бандульєри з шаблюкою, вложеною в піхви, в подертих штанях та з ногами, вкритими болотом?

— Наш генерале, — відповів негр, — це не моя провина. Мені доручив великий адмірал Жан-Франсуа понести вам вість про смерть начальника англійських негрів маронів — Букмана; і якщо одежа моя розірвана, якщо ноги мої в болоті, так це через те, що я біг, мов скажений, щоб раніше сповістити вас, але мене затримали на границі табору, і…

Біасу насупив брови.

— Річ іде не про це, гавахо, а про твою нахабну присутність у такому виді на параді. Припоручай тепер свою душу святому Саба, дияконові, мученикові, твоєму патронові.

Іди тепер на розстріл.

Тут я знов дістав доказ морального впливу Біасу на повстанців. Нещасний, що дістав приказа самому йти на розстріл, не випустив і пари з уст. Він тільки схилив голову, схрестив руки на грудях, тричі вклонився своєму невблаганному судді і, ставши на коліна перед ворожбитом, що дав йому одпущення гріхів, вийшов потім із печери. Кількома хвилинами пізніше вибух із мушкетів довів Біасу, що негр послухався і вмер.

Тоді начальник, позбавившись небезпечної людини, звернувся до Ріго з радістю в очах і з хихотінням, що ніби визначало: „Дивуйтеся з моєї рішучости“[1].

——————

  1. Туссен-Луветюр, що виховувався на зразках жорстокости Біасу, але сам був далекий від того, щоб дорівняти йому у вчинках, пізніше теж практикував таку саму методу впливу на негрів. Цей начальник, нащадок, як кажуть, якихсь королів, утворив собі певного роду республіканський трон у Сан- Домінґо в той самий час, як Бонапарт утворював монархію на підставі перемоги для Франції. Туссен наївно подивляв першого консула (Бонапарта), а Бонапарт, не бачучи в Туссені нічого иншого, як тільки копіїста пародиста його історичної ролі, завжди відмовлявся листуватися з людиною, що мала сміливість колись йому написати: „Першому й найвищому з білих від першого й найвищого з чорних“).