Бюґ-Жарґаль/XXXIII
| ◀ XXXII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXXIII |
XXXIV ▶ |
|
Инші два бранці, швидше мертві, ніж живі, стояли при цьому й дивилися на цей жахний пролог до їхньої власної трагедії. Їхній принижений і переляканий вигляд становив контраст із твердістю тесляра; вони тремтіли всім своїм тілом.
Біасу зміряв їх поглядом лиса, а далі, насолоджуючися їхнім переляком і бажаючи продовжити їхні муки; завів з Ріго розмову про різні якості тютюну, запевняючи, що гаванський тютюн добрий і придатний лише для сигар і що він для понюшки кращого тютюну не знає, як еспанський, що його прислав йому одного разу небіжчик Букман, взявши його в М. Лебатю, землевласника з острова Ла-Тортю. А потім несподівано звернувся до генерала громадянина С*.
— Ти що про це думаєш? — запитав він його.
Ця зупинка примусила полоненого здригнутись. Він відповів, белькочучи:
— Я покладаюсь на ваш смак, генерале…
— Це улесливість, — промовив Біасу. — Я тебе питаю про твою думку, а не про мою. Чи ти знаєш ще якийсь инший, кращий тютюн, аніж тютюн Лебатю?
— Справді не знаю, монсеньйоре, — сказав С*, якого замішання вабило Біасу.— Генерал, монсеньйор, — передражнив його шеф негрів, що йому урвався терпець, — ти — справжній аристократ.
— Ой, ні, зовсім ні, — скрикнув громадянин-генерал. Я вірний прибічник подій дев'яносто першого року й активний негрофіл…
— Негрофіл? — здивовано запитав Біасу, — що це слово визначає — „негрофіл“?..
— Це людина, приязна до негрів, — промурмотів громадянин.
— Цього не досить — мати приязнь до негрів, — строго зауважив генералісимус, — її треба мати і до мулатів, а також до инших племен.
Я вже, здається, зазначав вище, що Біасу був із племени сакатра.
— Так, так, я саме так про племена й хотів сказати, — знов промурмотів негрофіл. — Я приятелюю з найвидатнішими діячами, оборонцями негрів і мулатів…
Біасу, щасливий нагодою для пониження білого, перервав його ще раз.
— „Негрів і мулатів“, що це має визначати? Чи ти на те з'явився сюди, щоб ображати нас цими назвами, вигаданими найлютішими нашими ворогами — білими? Тут є тільки люди чорної раси і мішаної. Чи чуєте ви це, добродію, колоністе?
— Це погана звичка нашого дитинства, — зам'явся С*. — Пробачте мені, в мене не було наміру вас ображати, монсеньйоре.— Покинь своє „монсеньйор“, я тобі повторюю, що не люблю цих аристократичних слівців.
С* хотів спростувати недотепність своїх виразів і наново почав плутатись у якихсь поясненнях.
— Якби ви мене дійсно знали, громадянине…
— „Громадянине“? За кого ти мене вважаєш? — скрикнув Біасу в гніві. — Терпіть не можу цього якобінського жаргону. А, може, ти й є якобінець справді? Подумай про те, що ти розмовляєш із генералісимусом королівських підданців. „Громадянин“… Ах ти, харцизник…
Бідний негрофіл не знав уже, на яку й ступити перед людиною, що однаково не допускала і слова „монсеньйор“, і слова „громадянин“, однаково не любила і висловів аристократичних, і термінології революціонерів.
Він прикипів до місця. Тим часом Біасу, в якого гнів був лише симульований, насолоджувався дуже жорстоко його трудним становищем.
— Горе мені, — нарешті сказав „громадянин-генерал“, — ви дуже поганої про мене думки, шляхетний захиснику непохитних прав цілої половини роду людського…
Вагаючись тепер, як назвати цього ватажка, що гнівався за всі назви, він вирішив ужити перифрази, що ставиться часто революціонерами перед титулом особи.
Біасу втопив зір у нього й запитав:
— Отже, ти любиш чорних і людей мішаної раси?
— Чи я люблю, — скрикнув громадянин С*, — я листуюсь з Брісо і…
Біасу перервав його, хихочучи:
— Ха-ха, я дуже радий бачити в тобі оборонця нашої справи. В такому разі ти мусиш ненавидіти проклятих колоністів, що робили спробу спинити наше велике повстання всілякими жорстокими засобами й муками. Ти мусиш разом з нами думати, що не чорні є бунтарі, а білі, бо саме вони ламають усі правила природи й гуманности. Ти повинен проклинати цих злочинців.
— Я їх проклинаю, — відповів С*.
— Тоді що б ти подумав, — казав далі Біасу, — про людину, яка пропонувала иншим з двох боків обсадити бульвар перед її домом головами, знятими з негрів-повстанців, щоб придушити повстання?
Смертельна блідість укрила обличчя С*.
— Що подумав би ти про білого, коли б він радив членам зібрання — оточити все місто Кап кордоном з невільничих голів?
— Змилуйтесь, змилуйтесь, — простогнав мертвий із жаху „громадянин-генерал“.— Хіба я тобі чим загрожую? — холодно сказав Біасу. — Дай мені докінчити. — Кордоном голів, що оточили б город від форту Піколе до рогу Караколь? Що подумав би ти про це? Га? Кажи…
Вираз Біасу „Хіба я тобі загрожую?“ якось підбадьорив С* і подав маленьку надію йому. Він гадав, що, може, ватаг чув про таку пропозицію, не догадувався, хто саме її зробив. Тому він яко мога твердіше промовив, щоб не дати нагоди до підозріння:
— Я гадаю, що це жахний злочин.
Біасу посміхався.
— Гаразд, а яку б кару ти обрав тоді для винного?
Тут нещасний С* замішався.
— Ну, що ж? — знову запитав Біасу. — Чи ти дійсно друг чорних? Чи, може, ні?..
З двох альтернатив негрофіл обрав найменш загрозливу і, не помічаючи нічого ворожого до себе в очах Біасу, наважився висловити:
— Така людина заслуговує на смерть.
— Дуже добре сказано, — спокійно зауважив Біасу, одкидаючи тютюн, що його він жував.
Тимчасом його байдужий вигляд додав деякої певности нещасному негрофілові; він ужив усіх заходів, щоб усунути підозріння, що тяжіли на нім.— Ніхто, — скрикнув він, — не робить таких палких побажань про успіх вашої справи, як я. Я листуюся з Брісо та Трюно де Пом-Руж у Франції; з Магавом в Америці; з Петер Павлусом у Голяндії; з абатом Тамбуріні в Італії…
Він і далі в красномовних виразах розводив свої філантропічні панацеї, що їх він любив викладати і за инших обставин та з иншою метою, як було це, наприклад, у губернатора Бланшланда. Але Біасу його перервав.
— Гай-гай! Яке мені діло до всіх твоїх кореспондентів, укажи мені лише, де всі твої крамниці та склепи; моїй армії треба харчу. В тебе, звичайно, є багаті плантації, твій торговий дім, мабуть, веде широкі операції, бо ж ти листуєшся з комерсантами всього світу.
Громадянин С* відважився на обережну увагу.
— Герою людськости, це не комерсанти, це філософи, філантропи, негрофіли.
— Ну, ну, — промовив Біасу, похитавши головою, — от він уже замолов свої незрозумілі бісівські слова.
— Ну, добре, якщо в тебе немає склепів і крамниць до пограбування, то куди ж ти годишся?
Останнє питання ніби подавало якусь надію.
С* жадібно за неї ухопився.— Світлий войовнику, — відповів він, — чи маєте ви економіста при армії?
— Це ще що таке? — запитав ватаг.
— Це визначає людину, — почав бранець, — що переважно є всім потрібна. Економіст — єдиний, хто оцінює майно державне згідно з практичною його вартістю, хто класифікує речі за їхньою справжньо цінністю й відводить їм належне місце, це людина, що поліпшує ті державні засоби, комбінуючи в особливий спосіб джерела їх із наслідками від операцій, та розподіляє матеріальні суми так, як треба, мов певне число плодоносних ручаїв, що розносять воду, впадаючи в загальнокорисну річку — постачательку моря спільного добробуту.
— „Карамба“, — вилаявся Біасу, нахиляючись до ворожбита. — Що він там у біса хоче сказати, нанизуючи слова, мов намистинки вашого молитовного намиста?
Ворожбит здвигнув рамена на знак нерозуміння та презирства. Тимчасом громадянин С* казав далі:
— … Я вивчав, заввольте мене ласково вислухати, сміливий голова реформаторів Сан-Домінґо, я вивчав твори великих економістів: Тюрго, Райналя й Мірабо, друга людськости. Я застосував їх теорії до практики. Я знаю науку, потрібну управителям держав та королівств…— Економіст не економізує слів! — зауважив Ріго із своїм тихим насмішкуватим виглядом.
Біасу вигукнув:
— Скажи ж мені, балакуне, хіба в мене є королівства та держави до управління?
— Поки-що ні, велика людино, — відповів С*, — але це може трапитись; крім того, мою науку, не втрачаючи її вартости, можна застосовувати й до управління армією.
Генералісимус наново перервав його дуже різко:
— Я не управляю моєю армію, я нею командую, добродію плантаторе.
Гаразд, — відповів громадянин, — ви будете генералом, а я — управителем господарчої частини. В мене є спеціальне знання задля розведіння худоби.
— Хіба ти гадаєш, що ми розводимо скотину? Ми її їмо, — підсміюючись, заперечив Біасу. — Коли мені не вистачить скотини у французькій колонії, я перейду пограничні вивищення й заберу биків та овець еспанських, що їх розводять на великих просторах Кутюї, Ла-Вегі, Сант-Яго та по берегах Юни, або піду ще й по ті, якщо знадобиться, що пасуться на півострові Самана та на спадах гори Сібо від впадіння Нейба аж за межі Сан-Домінґо. До того ж я ще буду дуже радий покарати проклятих еспанських плантаторів; де вони погубили Оже. Ти бачиш, що в мене немає недостачі харчу і що мені зовсім не потрібна твоя наука, така корисна з твоїх слів.
Ця категорична заява зовсім обеззброїла бідного економіста; проте він ще випробував один порятунчий аргумент.
— Моє знання не обмежується тільки знанням про розмноження худоби. В мене ще є спеціальний досвід на полі видобування вугілля.
— А мені що? — сказав Біасу. — Коли мені потрібне вугілля, я спалюю три милі лісу.
— Але я б міг навчити вас до якого вжитку яке йде дерево, — не уймався полонений, — шикарнове дерево та саб'єкове йде на кілі кораблів; ябасове дерево — на гнуття, чашкове дерево — на рями; кедри…
— А щоб тебе взяли звідси демони всіх сімнадцятьох пекельних царств, — закричав Біасу, відчуваюючи, що йому терпець уривається.
— Що ви кажете, мій великодушний патроне, — сказав, ввесь трусячись, економіст, що не розумів еспанської мови.
— Послухай, — заговорив Біасу, — мені не потрібні кораблі. Є в мене тільки одна вакантна посада серед моїх людей; це не посада майордома, лише лакея. Обміркуй же, сеньйор філософе, чи вона для тебе не підходить. Ти мені служитимеш на колінах, приноситимеш люльку, креольське рагу та юшку з черепахи, а потім того носитимеш услід за мною вахляр з пав'ячого або папугового пір'я, як ті два пажі, що ти їх бачиш. Гм! відповідай, чи хочеш бути моїм служником?
Громадянин С*, що думав тільки про те, як би йому врятувати своє життя, вклонився до землі з тисячами дрібних виразів щастя й вдячности.
— Отже, ти згоджуєшся? — запитав Біасу.
— Чи ж можете ви в тім сумніватися, мій великодушний хазяїне, чи можете думати, що я вагаюся перед такою явною ознакою вашого милосердя, як дозвіл служити вашій особі?
При цій відповіді диявольське хихотіння Біасу посипалось, як горох. Він схрестив на грудях руки, підвівся з тріюмфом із свого місця і, ткнувши ногою в голову простертого долі перед ним білого, закричав гучно:
— Я дуже радий, що мав нагоду виправдати, до яких границь може дійти пониження білих, після того, як я вже довідавсь, до яких меж доходила їхня жорстокість.
— Громадянине С*, це тобі я зобов'язаний цим знанням. Я тебе знаю. Як це ти міг виявити себе таким дурним, щоб дійсно не помітити цього? Адже це ти головував підчас виконання людських страт в червні, липні й серпні; це ти наказав обсадити п'ятдесятьма головами негрів обидва боки твого бульвару, замінивши ними пальми; це ти хотів задушити п'ятсот негрів, що зостались у тебе в кайданах по перемозі над ними, і оточити місто Кап кордоном з невільничих голів від форту Піколе до мису Караколь. Якби ти міг, ти б собі зробив трофея з моєї голови; тепер же ти себе вважав би щасливим стати мені за лакея.
Ні, ні, я більше дбаю за твою честь, ніж ти сам; цієї образи я тобі не зроблю. Підготуйся до смерти.
Він подав знак, і негри поклали біля моїх ніг нещасного негрофіла, що, не змігши навіть вимовити одного слова, упав перед ватагом, мов побитий громом.