Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XXXII
Харків: Державне видавництво України, 1928
XXXII

Для того, щоб вивести мене з моєї задуми, навіяної на мене цією незрозумілою сценою, потрібна була нова драма, і вона розгорнулась дійсно на моїх очах по закінченні чудної комедії, відіграної ватагом Біасу та ворожбитом у присутності кількасотенної юрби негрів.

Біасу сів знов на свойому троні з червоного дерева, ворожбит примостився праворуч від нього, Ріго — ліворуч. Ворожбит, схрестивши руки на грудях, сидів замислено; Біасу та Ріго жували тютюн; і один адьютант підійшов спитати в „генерал-майора“, чи треба армії вишикуватись перед ним. У цю мить три галасливі групи чорних підійшли до входу в печеру з гнівними вигуками. Кожна група привела свого полоненого й хотіла його припоручити Біасу не так для того, щоб він помилував їх, як для того, щоб саме він обрав спосіб смерти для цих людей. Їхні грізні крики аж надто добре свідчили про це: „Смерть, смерть! „Муерте. Муерте!“ („Хай умре!“). Дет, дет! (смерть)“ — кричали кілька англійських негрів, безумовно з банди Букмана, що встигли вже прилучитись до негрів еспанських та французьких в армії Біасу.

„Генерал-майор“ подав їм знак, щоб вони замовкли, і наказав трьом полоненим стати ближче до входу. Я здивувався, пізнавши двох із них: один був громадянин і генерал С* — той самий, що після своїх запевнень листувався з усіма негрофілами світу, а разом з тим стояв на губернаторських зборах за невимовні жорстокості: а другий — підозрілий плантатор, що висловлював антипатію до мулатів, хоча його самого зачислювано до них посеред білих. Третій видався приналежним до класи ремесників білих; на ньому був шкіряний хвартух і закочені та підтикані рукава сорочки.

Всіх трьох захопили тоді, коли вони намагалися сховатися в горах.

Ремесник-білий давав відповіді в першу чергу.

— Хто ти? — спитав у нього Біасу.

— Я Жак Белен, тесляр із Капу.

Задивування разом із деяким засоромленням відбилося на обличчі генералісимуса завойованих країн.

— Жак Белен? — перепитав він, закусивши губи.

— Так, — відповів тесляр, — хіба ти не пізнаєш мене?

— Спочатку ти мене пізнай, — промовив „генерал-майор“, — і вклонися мені.

— Я не вклоняюся своїм невільникам, — відповів тесляр.

— Своїм невільникам, проклятущий, — вигукнув генералісимус.

— Звичайно, — сказав тесляр, — звичайно: я твій перший хазяїн. Ти тільки вдаєш, що не пізнаєш мене, але пригадай собі, Жане Біасу; я тебе продав за тринадцять піястрів-гурд[1] одному домінгівському купцеві.

Сильний гнів перекосив обличчя Біасу.

— А що ж, — казав далі ремесник білий, — ти ніби соромишся, що мені служив. Хіба це не честь для Жана Біасу була — належати Жакові Беленові. Твоя власна мати, стара відьма, часто замітала мою майстерню; але я продав її майордомові шпиталю св. отців; вона така старюща, що він мені не хотів дати за неї більше як тридцять два фунти і шість су.

Ось, між иншим, історія твого життя й її, але кажуть, що ви — негри та мулати — тепер запаніли дуже, і тому ти забув той час, коли став переді мною навколюшки; переді мною — майстром Жаком Беленом, тесляром із Капу.

Біасу вислухав йото з тим хижацьким хихотінням, шо надавало йому виразу тигра.

— Добре, — сказав він.

А потім звернувся до негрів, що привели Белена:

— Візьміть дві дерев'яні кобили, дві дошки й пилку і відведіть з ними на бік цю людину, щоб її ними там „почастувати“. Жак Белене, дякуй мені за те, що тобі придумав справжню теслярську смерть.

Його регіт не залишив після цих слів ніякого сумніву, якими страшними муками цей негр намірився скарати свого колишнього хазяїна за його надмірну гордість.

Я здригнувся, але Жак Белен навіть не моргнув оком: він гордо повернувся до Біасу.

— Дійсно, я мушу тобі дякувати, бо я тебе продав за тринадцять піястрів, а ти мені дав далеко більше, ніж ти сам того вартий.

Його поволокли геть.

——————

  1. Піястр-гурд — монета, що дорівнювала шістьом франкам.