Бюґ-Жарґаль/XXIX
| ◀ XXVIII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXIX |
XXX ▶ |
|
По скінченні церемонії ворожбит повернувся до Біасу й почтиво йому вклонився. Тоді ватаг підвівся з свого місця і, звертаючись до мене, сказав мені французькою мовою:
— Нас обвинувачують у тім, що в нас немає релігії. Ти бачиш — це наклеп; ми — добрі католики.
Не знаю, чи сказав він це іронічно, чи щиро. По кількох хвилях він звелів принести собі посудину, повну зерен чорного маїсу, і вкинув у них кілька зерен білого маїсу; потім, піднявши посудину над головою, щоб армія його краще бачила, він урочисто промовив:
— Браття, ви — чорний маїс, а вороги ваші, білі — це білий маїс.
При цих словах він похитав посудину і, коли майже всі білі зерна щезли під чорними, вигукнув з тріюмфальним і надхненним виглядом: „Гетте блан сі ла ла“ („гляньте, що являють собою білі проти вас“).
Новий вигук ухвали, повторений луною всіх найближчих гір, зустрів ці слова начальника. Біасу тимчасом говорив далі, часто вставляючи в свою неправильну французьку мову цілі креольські та еспанські фрази.— „Ель тіемпо де ля мансюетюд ес посадо“ („Часи спокійного зрезигнування минули“). Ми довго були покірні, як вівці, що їх вовну білі рівняють до нашого волосся; будемо ж тепер невблаганними, як пантери й ягуари країн, з яких нас забрано. Сила тільки й може нам забезпечити права; все належить тому, хто виявляє себе сильним і безжалісним. Чи не так, добродію капелане?
Ворожбит уклонився на знак згоди.
— … Вони прийшли, — казав далі Біасу, — вони прийшли, ці вороги розповсюдження роду людського, ці білі, ці колоністи, ці плантатори, ці купці, — прийшли нахабно, прийшли, вкриті розкішною зброєю, шатами, і дивилися з презирством на нас за те, що ми чорні й голі. Вони хотіли в своїй зарозумілості нас остільки ж легко розігнати, як це павине пір'я з вахляра розганяє чорні зграї американських комарів.
Закінчуючи це порівняння, він вирвав з рук одного білого раба воляра, що з ним раб цей ходив завжди за своїм паном, і патетично розмахував ним у повітрі. Потім говорив далі:
— Але, брати мої, наша армія накинулась на їх, як усяка комашня на тіло; вони всі з їхніми розкішними мундирами впали жертвою наших голих рук, що їх вони вважали безсилими, не знаючи, що добре дерево буває твердіше тоді, коли воно обідране, без кори. Вони тепер тремтять, ці проклятущі тирани. „Йо ганьє пер“ („Вони тепер бояться“).
Радісним виттям відповіли на ці слова начальника, і всі орди довго повторювали ще: „Йо ганьє пер“.
— … Чорні креоли й чорні конго, — додав Біасу, — хай панують помста й свобода. Браття мішаної крови, не давайте себе обдурювати білим дияволам. Поміж їхніми лавами, правда, є й батьки ваші, але ваші матері належать до нас. Крім того, брати моєї душі, вони з вами ніколи не поводились по-батьківськи, лише по-володарськи; ви також були невільники, як чорні. В той час, як нещасна ряднина ледве прикривала ваше тіло, спечене сонцем, ваші варвари-батьки виступали, як пави, і носили нанкові жакети по буднях, а оксамитові — в свято по сімнадцяти квартосів за метр. Прокляніть цих виродків. Але згідно з заповідями доброго бога ніколи не вбивайте власноручно свого батька. Якщо ви стрінете його в лавах ворогів, хто перешкоджає вам, друзі, сказати один одному: „Убий мого батька, а я тобі уб'ю твого“. Мстіться, підданці короля. Хай існує свобода для всіх. Цей вигук лунає на всіх островах; він почався у Квіскеї (стара назва Сан-Домінґо), а тепер збуджує Табаго і Кубу. Це начальник двадцятьох п'ятьох негрів-утікачів із синіх гір, це один негр з Ямайки, на ім'я Букман, підняв стяг повстання серед нас.
Перемога явилась першим актом — його братання з чорними Сан-Домінґо. Наслідуймо ж його славному зразкові, тримаючи однією рукою смолоскип, а другою сокиру. Ніякого помилування білим, ніякого плантаторам. Почнімо вирізувати їхні сем'ї, спустошувати плантації, не зоставляйте в їхніх володіннях ні одного, ні одного невирваного з корінням дерева. Перевернімо землю, щоб вона поглинула білих. Будьте мужні, друзі та браття! Ми небаром підемо боротися й винищувати; ми або переможемо, або умремо. Переможці! Ми в свою чергу насолоджуватимемось з усіх радощів життя. І мертві, навіть, ми підемо в небо, де нас ждуть святі, в рай, де кожен із хоробрих знайде подвійну порцію Аквардієнте (горілки) і цілу посудину піястрів що-дня.
Ця салдатська проповідь, що, може, здається вам чудною, панове, зробила на повстанців велике вражіння. Справді, надзвичайна міміка Біасу, надхненний вираз його голосу, чудернацьке хихотіння, що переривало його слова, надавали його промові великої авторитетности й гіпнотичности. Влучність, що з нею він домішував до своєї декламації дрібниці, здатні викликати в повстанцях різні пристрасті або здатні зачепити їхні інтереси, надавала ще більшої сили цій красномовності, пристосованій до авдиторії.
Отже я навіть і не робитиму спроби змалювати вам, який хаос криків, виття й жалібних вигуків, а також ентузіазму піднявся в армії повстанців по такій промові Біасу. Одні били себе в груди, инші хапалися за шаблі. Дехто нерухомо стояв на колінах або побожним лежанням на землі виявляв свій екстаз. Негритянки скородили собі груди й плечі кістками риб, що правили в инший час за гребінці для розчісування волосся. Гітари, гонги, барабани, балафи приєднувались із своєю музикою до вибухів із мушкетів. Це скидалося на шабаш відьом.
Біасу подав знак рукою — увесь оцей шум одразу втих, кожен негр мовчки став на своє місце. Ця дисципліна, якій покорив Біасу масу лише простою силою своєї думки і волі, викликала в мені великий подив. Всі ці салдати повстаньскої армії, здавалось, говорили й рухались, як слухняні клявіші під рукою досвідченого музики.