Бюґ-Жарґаль/XXIII
| ◀ XXII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXIII |
XXIV ▶ |
|
Минуло вже більше чверти години, як сержант Таде з зав'язаною рукою зайшов ніким не помічений у паланку і тільки жестами виявляв те чи инше своє ставлення до оповідання капітана, аж поки вважав за потрібне подякувати д'Оверне за його добру відозву про нього й поки не замурмотів змішано.
— О, ви надто добрі, мій капітане…
Загальний регіт відповів на це. Д'Оверне оглянувся й закричав строго:
— Як це ви тут, Таде, а рука ваша?При цім способі говорити, такому незвичайному для нього, старий сержант насупився; він похитнувся й одкинув голову назад мов би для того, щоб утримати сльози.
— Я не думав, — промовив він стиха, — я не думав ніколи, щоб мій капітан міг остільки понизити мене, щоб назвати мене „ви“.
Капітан швидко встав.
— Вибач, старий друже, я сам не помітив, що сказав. Ну, Таде, ти мені простив?
Сльози покотились із очей сержанта мимо його волі.
— Це я втретє, — промурмотів він, — але ці сльози — сльози вдоволення…
Замирення відбулося. Коротка мовчанка наступила по цім.
— Але скажи мені, Таде, — лагідно запитав капітан, — нащо ти покинув амбулаторію, щоб прийти сюди?
— Бо, якщо дозволите, я прийшов вас спитати, капітане, чи треба завтра вам на бойового коня прилагодити під сіделечко обшитого чапрака, чи ні?
Генрі засміявся.
— Ви б краще зробили, — сказав він Таде, — якби запитали в головного хірурга, чи обмотати вам завтра руку двома лотами корпії.
— Або розпитати, — додав Паскаль, — чи можна вам випити трохи вина, щоб підкрепитись, а поки-що ось вам трохи горілки, це може вам піти тільки на користь; покуштуйте її, бравий сержанте.
Таде наблизився, ввічливо вклонився, попрохав вибачення, що п'є з лівої руки, і одним духом спустошив чарку, випивши за здоров'я всього товариства. Він оживився.
— Ви спинилися, капітане, на тім, як я…
Отже, це справді я запропонував сховатися під ліяни, щоб християн не перебили камінням. Наш офіцер, що не вмів плавати й боявся втонути, дуже протестував проти цього, але воно зрозуміло. Аж доки він не побачив, що великий камінь, упавши на ліяни, проте все-таки не проломив їх. Краще вже тоді так умерти, сказав він, як фараон в Єгипті, ніж, як святий Етьєн. Ми не святі, і фараон бував у поході, як ми. Мій офіцере, отже, вийшло, що вчена людина пристала на мою пораду, хоч і з умовою, що це перший спробую я. Я даю йому згоду. Спускаюся до річки, стрибаю під зелене шатро, хапаючись руками за галуззя, що наді мною, і, подумайте, мій капітане, почуваю, що мене хтось тягне за ногу; пручаюся, кричу пробі й дістаю кілька ударів шаблюкою; і от усі драгуни, сміливі, як чорти, кидаються хто як під ліяни.
Тимчасом негри Морн-Ружа, що сховалися там непомітно для инших, мабуть, збиралися вдарити нам у спину за хвилину. Тоді б уже не час був грішити. Почалась бійка, прокляття, крики. Голі, вони були легші за нас, але наші удари були міцніші за їхні. Однією рукою ми гребли, а другою билися, як це завжди практикується в отаких випадках.
Ті, що не вміли плавати, висіли, почепившись однією рукою на ліянах, а чорні тягли їх за ноги. Посеред оцієї мішанини я побачив величезного негра, що оборонявся, як сам Вельзевул, від нападу вісьмох або десятьох моїх товаришів; я поплив туди й пізнав П'єро, або инакше — Бюга… Але це повинно стати ясним лише потім, отже, так, мій капітане! Я пізнав П'єро. З часів узяття форту ми були в сварці; я його вхопив за горло; він намірявся позбавитись мене з допомогою кинжала, але глянув на мене і… віддався в мої руки замість мене вбити, що було б справжнім нещастям, бо, якби не те… Але про це пізніше говоритиметься. Як тільки негри побачили, що його взято, вони кинулись на нас, щоб визволити його, так старанно, що міліції довелось помагати нам у воді. Але в цю саму мить П'єро, очевидно, побачив, що негрів буде вбито, сказав їм кілька слів, мабуть, закляття якесь, бо вони всі раптом повтікали від нас, як опечені.
Вони пурнули під воду й щезли вмить. Ця битва під водою мала в собі щось приємне і дуже б мене втішила, якби я не втратив у ній пальця й не підмочив десять патронів, та ще… цей бідолаха, але це так судилося, мій капітане.
І сержант, приложивши пальці до краєчка свого поліціянського кепі на знак поважання, врочисто підняв при цих словах руку до неба.
Д'Оверне видався надзвичайно схвильованим.
— Правда, Таде, ти дійсно маєш рацію так сказати: ця ніч була ніч фатальна.
І він неодмінно би замовк і заглибився в свої тяжкі думки, якби не загальне прохання присутніх мерщій продовжувати почате оповідання. Він став говорити далі.