Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XXII
Харків: Державне видавництво України, 1928
XXII

На третій вечір ми ввійшли в улоговини Великої Річки. Всі гадали, що чорні перебувають у горах за двадцять льє від нас. Ми розташували наш табор на вивищенні, що, мабуть, було місцем розташування раніше для чорних, якщо судити з того, як воно було розчищене. Ця позиція була невигідна; правда, тут був спокій. Вивищення оточувалося скелями дуже стрімкими й укритими густими лісами. Воно звалося Донт-Мюлатр. Велика Річка бігла якраз за табором; стиснута з двох боків високими берегами, вона в цім місці була вузька й глибока. Її береги, зовсім прямовисні, де-не-де мали на собі купки кущів, зовсім непроглядних для глядача. Часто навіть течія річки ховалась зовсім під ліянами, що, чіпляючись за галуззя кленів, з червоними квітами поміж кущами, сполучали своїми стеблами обидва береги і, сплітаючись між собою на тисячу ладів, утворювали над річкою широкі курені з зелени. Око, що стежило за їхніми закрутами й за річкою з сусідніх скель, могло вважати їх за місця суходолу, лише вкриті росою.

Глухий шум або иноді водяний птах „чирок“, що проривався крізь вікно гілок звідтам нагору, тільки й зраджували часом існування річки під зеленню.

Сонце небаром перестало вже золотити гостру вершину далеких Дондонських гір; потроху пітьма згустилась над табором, і тишу порушували тільки клекіт журавля та повільні кроки вартових.

Раптом страшна пісня чорних „Ца-Нассе“ та спів „Табор Великої Луки“ залунали, як грім, над нашими головами; пальми, американські золотолисники та кедри, що вінчали скелі, спалахнули вогнем, і зловісні пожежі, як смолоскипи, кинули своє світло на численні банди негрів і мулатів, яким обличчя зробилося ніби червоним при мідножовтому кольорі їхньої шкіри. Це були банди Біасу.

Біда була неминуча. Командири раптом попрокидались і побігли збирати салдатів; барабан забив тривогу; сурма теж заграла „збір“; наші лави шикувалися з шумом, а повстанці замість скористуватися з нашого розгардіяшу, стояли нерухомо й дивилися на нас, співаючи „Ца-Нассе“.

Велетенського зросту негр несподівано з'явився окремо від инших на найстрімкішій із скель над Великою Річкою; перо вогневого кольору стирчало над його чолом; у правій руці він тримав сокиру, у лівій — червоний прапор; я пізнав у нім П'єро. Якби мені під рукою трапився карабін, скаженство штовхнуло б мене на злочин. Тимчасом негр повторив приспів із „Ца-Нассе“, віткнув прапор у землю, кинув свою сокиру поміж нас, а сам стрибнув у хвилі річки й пропав під водою. Я пожалкував за ним, бо гадав, що ось уже він і не вмре від моєї руки.

Тоді чорні почали скочувати з гори на нас цілі відривки скель; град із куль та стріл посипали на вивищення. Наші салдати, роздратовані неможливістю дістатись до чорних, умирали, роздавлені камінням, пробиті стрілою або влучені кулею. Страшенна нестямність панувала в армії. Несподівано з середини річки почувся страшенний шум. Надзвичайна картина розгорнулася тут. Жовті драгуни, що їм найбільше попадало при скочуванні каміння від чорних, задумали укритися від нападу під гнучким склепінням із ліян над річкою. Таде перший узяв на себе ініціятиву так зробити, і, треба сказати, ініціятиву геніяльну…

Тут оповідач спинився, бо його несподівано перервали.