Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XVII
Харків: Державне видавництво України, 1928

XVII

Світало. Я стояв на військовій площі, збуджуючи поснулих салдатів, що спали всуміш із жовтими та червоними драгунами, з утікачами з долини, з худобою, що ревла, і з усякого роду вантажем, принесеним у місто плантаторами з околиць. Я вже починав купчити свою невеличку залогу, коли зненацька побачив жовтого драгуна, що вкритий курявою й потом конем скакав просто до мене. Я поспішив йому назустріч і з небагатьох слів, уривками переданих мені, довідався з жахом про те, що мої побоювання справдились: повстання перекинулось на Акюльську рівнину, і чорні робили облогу форту Галіфе, де замкнулась міліція й колоністи. Треба вам сказати, що форт цей власно не був фортом. Цю назву в Сан-Домінґо присвоювали всяким земляним спорудам.

Отже не можна було тратити ні хвилини. Я звелів салдатам познаходити коней і за вказівками драгуна прибув о десятій годині ранку в межі володінь мого дядька.

Я ледве глянув на величезні плантації, що обернулись у море полум’я. Полум’я скакало по рівнині все в великих хмарах диму, що крізь нього видно було, як часом падали великі дерева, охоплені вогнем. Страшне шипіння разом із тріском і шваркотінням, здавалось, відгукувалось на віддалене виття чорних, ясного вже для нас, хоч ще й невидимого. У мене була тільки одна думка, а тому втрата всіх цих багатств, призначених для мене, зовсім не турбувала мене — як би врятувати Марію. По її врятуванні, що мені за діло було б до всього иншого? Я знав, що вона у форті, і молив бога тільки про те, щоб застати її в живих. Ця сподіванка мене підтримувала в біді і давала мені потужність і силу лева.

Кінець - кінцем за поворотом дороги перед нами забовванів форт Галіфе. Трикольоровий прапор ще розвивався на його вершині, хоч огонь оточував стіни. Я скрикнув з радости. „Галопом, бийте обома острогами. Пустіть поводи!“ — кричав я своїм товаришам. І, подвоївши зусилля, ми помчали через долину до форту, де біля підніжжя його стояли будинки мого дядька з розбитими вікнами й дверима, але осяяні червоним світлом пожежі, що на щастя не охопила їх, бо вітер був з моря, і вони стояли окремо від плантацій.

Безліч негрів засіло в будинку й виглядало з його вікон і з даху; смолоскипи, списи, сокири блищали посеред пострілів, що лунали з їхніх рушниць проти форту в той час, як юрба їхніх земляків лізла, падала й наново чіплялась за стіни форту, оточеного їхніми драбинами. Ця ніби морська хвиля, що приливала, то спадала й наново з’являлась на сірих кам’яних стінах, виглядала здалеку безупинним наступом комах на спину велетенської черепахи, що раз-по-раз робила спроби їх з себе скинути.

Врешті ми досягли перших шанців форту. Не спускаючи очей з прапора, що розвівався над фортом, я підбадьорював салдатів в ім’я їхніх родин, що сиділи так само в цих стінах, як і моя родина. Загальна згода пролунала мені у відповідь, і, шикуючи свій ескадрон у колону, я вже намірявся віддати наказ стріляти в військо нападників.

Якраз у цю мить голосний крик почувся від входу в форт, вихор диму оповив усю споруду, на декілька хвиль стіни в усіх своїх щілинах зайшлися теж димом, а з середини почулося мов кипіння казана; далі дим розвіявся — і ми побачили на вершині червоний прапор замість трикольорового. Все було скінчене.