Бюґ-Жарґаль/XLIV
| ◀ XLIII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XLIV |
XLV ▶ |
|
Він почав вести мене далі. Раск, що підчас нашої розмови часто біг уперед, а потім вертався назад, запитував нас своїми собачими очима, навіщо ми зупиняємось. Тепер він наново радісно пустився бігти. Через півгодини ходу ми опинилися серед гарної зеленої полонини, зрошеної гірським струмком і оточеної узліссям із столітніх тінистих дерев. Печера в скелі, вся вкрита ліянами, жасміном, клематисом та иншими виткими рослинами, виднілася серед цієї полонини просто перед нами. Раск збирався загавкати, але П'єро примусив його замовчати і, не кажучи слова, потяг мене за руку в печеру.
Посеред грота, спиною до світла, на плетеній, комишевій підстилці сиділа женщина. Почувши наші кроки, вона озирнулась. Друзі мої, це була Марія…
Вона була в білій сукні, як у день нашого одружіння, з вінком із помаранчових квітів на голові — цією останньою окрасою дівчини, що робиться жінкою, окрасою, що до неї я навіть ще не приторкався. Вона мене помітила, пізнала, скрикнула й упала в мої обійми, мліючи од щастя й од несподіванки. Я скам'янів.
На її крик вийшла з сусіднього розділу печери стара жінка з дитиною на руках. Це була мамка Маріїна й останнє дитя мого нещасного дядька. П'єро пішов по воду до струмка поблизу. Він бризнув Марії в лице кількома краплями води. Їх свіжість вернула Марію до життя; вона відкрила очі.
— Леопольде, — промовила вона, — мій Леопольде.
— Маріє, — відповів я. А решта наших слів перервалася поцілунком.
— Тільки не при мені, — крикнув чийсь болісний голос.
Ми глянули в той бік, де голос пролунав, — це був Пєро. Він стояв тут, він дивився на наші обіймання й немов терпів хресні муки. Його груди дихали важко й швидко, холодний піт падав йому великими краплями із скроні. Він тремтів на цілім тілі. Раптом він затулив собі обличчя руками й вибіг з печери, повторюючи ввесь час з великим стражданням і болем: „Тільки не при мені, тільки не при мені“.
Марія наполовину визволилася з моїх рук і сказала, провожаючи його очима;
— Боже мій, Леопольде, здається наша любов завдає йому жалю. Невже він мене любить?
Стогін невільника довів мені, що він — мій суперник; вигук Марії дав доказ, що також і друг.
— Маріє, — промовив я, і надзвичайне щастя вселилося в мою душу разом із смертельним жалем, — Маріє, хіба ти цього не знала?— Та я й тепер цього не підозрівала, — і майже дівочий сором укрив її щоки рум'янцем. — Як, він мене справді любить? Адже я цього зовсім не помічала…
Я, сп'янілий від радости, притулив її до свого серця.
— Я знов знайшов свою жінку й свого друга, — вигукнув я, — який же я щасливий із цього і який винний. Я все сумнівався в ньому.
— Як? — запитала здивована Марія, — в ньому, в П'єро? Справді, справді: ти дуже перед ним завинив. Він двічі врятував мені життя, а тепер ще більше за нього, — додала вона, спустивши вії. — Коли б не він — крокодил мене б розірвав, якби не він — негри… Це П'єро вирвав мене з їхніх рук саме в ту мить, як вони намірялися відіслати мене до праотців услід за моїм нещасним батьком.
Вона зупинилась і заплакала.
— А через що ж, — спитав я в неї, — П'єро не відіслав тебе в Кап, до твого чоловіка, цеб-то до мене.
— Він хотів був зробити це, але не міг. І, примушений ховатися і від чорних, і від білих, він бачив перед собою надто багато перешкод. Дехто казав, що тебе вбито на очах у людей, хоч П'єро ввесь час мене запевняв у протилежному, і я певна була цього, бо инакше що-небудь мене б попередило про твою смерть, і я вмерла б разом з тобою…
— Отже, П'єро тебе сюди привів, — сказав я.
— Так, мій Леопольде. Цей самотній грот відомий тільки йому і більш нікому. Він врятував рівночасно зі мною все, що зосталося від нашої родини, мою добру мамку й мого маленького брата. Отут він нас і сховав. Можу тебе запевнити, що це грот дуже хороший, і коли б не війна, що всюди нишпорить, я воліла б отут з тобою жити, бо ж нас зруйновано. П'єро дбав про все, що нам було треба. Він часто приходив, у нього було застромлене червоне перо над чолом.
Він мене розважав, говорив мені про тебе, запевняв, що поверне мене тобі. Але, не бачивши його зовсім протягом трьох днів, я почала турбуватися, аж ось він прийшов удвох із тобою. Цей бідний друг, отже, ходив по тебе.
— Так, по мене, — відповів їй я.
— Але як же то так, що разом з тим він у мене й закоханий. Чи ти певен того?
— О, я того зовсім певен тепер, — сказав я їй. — То він у таку мить, коли міг мене заколоти, не схотів того робити ради тебе; то він тобі співав пісні любови посеред гаю недалеко від павільйону над річкою.
— Дійсно, — промовила Марія з наївним подивом. — Це — твій суперник. О, милий, дбайливий піклуватель, цей П'єро. Я ледве можу цьому дійняти віри. Він був зі мною такий ніжний, ввічливий, уважний; більше навіть, ніж за часів його невільництва. Правда, иноді він дивився на мене якось незрозуміло, але в цім зорі крилась лише журба і я вважала, що то стосується до мого нещастя.
Якби ти знав, із якою щирістю він мені говорив цілими годинами про мого Леопольда. В його дружбі до тебе звучали почуття майже такі, як моя любов…
Ці пояснення Марії і зачаровували, і боліли мене разом. Я вмить пригадав собі, як жорстоко я поводився в останні часи з оцим великодушним П'єро, і зараз же відчув усе значіння його ніжного зрезигнованого докору: „То не я невдячний, а ти…“
В цю мить увійшов П'єро. Обличчя йому було сумне й насуплене. Він скидався на присудженого до смерти, що переборов себе. Він підійшов до мене повільним кроком і промовив поважним голосом, вказуючи мені на кинжала, заткнутого за поясом:
— Година вже минула.
— Година? яка година? — спитав я.
— Та, що ти оставив мені на життя; вона мені була потрібна тільки на те, щоб привести тебе сюди. Тоді я тебе благав зоставити мені життя, тепер же ради самого неба благаю відібрати мені його.Найніжніші сердечні почуття, любов, дружба, вдячність сполучилися в мені в цей момент і обсіли мої думки. Я упав до ніг колишнього невільника, не можучи вимовити ані слова, і гірко заридав. Він мене сквапно підняв.
— Що ти робиш? — спитав він.
— Я віддаю належну тобі шану. Я не вартий такої дружби, як ти мені даєш. Твоя вдячність не повинна доходити до того, щоб пробачити мені мою жорстокість.
Його обличчя деякий час заховувало ще сумовитість; очевидно, внутрішня боротьба відбувалася в його душі; він зробив був крок до мене й зупинився, розтулив був уста й замовк.
Але це тривало недовго; він розкрив мені назустріч обійми й сказав:
— Тепер я можу тебе назвати братом.
Я йому відповів тільки тим, що кинувся йому на груди.
Він додав по легкій павзі:
— Ти — добра людина, але нещастя зробило тебе несправедливим.
— Я віднайшов собі брата, — промовив я до нього, — і тому вже не нещасливий. Але я дуже-дуже винний.
— Винний, брате. Я ним теж був — і більше, ніж ти, а от нещасним я буду ввесь мій вік.