Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XLIII
Харків: Державне видавництво України, 1928
XLIII

Мені дуже хотілося зостатися яко мога швидше самому з П'єро. Його хвилювання при мойому запиті про Марію, смілива ніжність його, коли він вимовляв її ім'я, — все це вглиблювало ще дужче ревнощі в моє серце, що вперше відчуло це почуття вже тоді, як він на руках виносив Марію з пожежі. Чи ж не було мені в такому разі байдуже до його великодушних благань, адресованих Біасу, благань дарувати мені життя, та до того відбитку надзвичайности, що лежав на його словах та вчинках. Що мені було до тайни, яка оточувала його, до тайни, що змусила його явитися перед мої очі тоді, коли всі вважали його мертвим. Що мене обходило, що я бачив його невільником у білих, що був свідком того, як він кинувся у хвилі Гранд-Рів'єри, або так званої Великої Річки? Хіба мав мене цікавити його перехід від титулу раба до людини з титулом Альтеза“ — перехід від стану в'язня до стану визвольника! З усіх оцих незрозумілих речей, лише одна річ являлася якраз зрозумілою — це заволодіння моєю Марією. Справжній злочин, вартий кари. Те, що було незрозумілого перед моїми очима, ледве чи могло змінити мій погляд на П'єро, хоча й посіяло мені в душу якийсь сумнів. Тому я горів бажанням швидше перевірити свої вражіння й вислухати його пояснення.

Цей слушний момент для розмови врешті настав.

Ми перескочили через тройні ряди розпростертих перед нами на землі чорних, що кричали раз-по-раз, побачивши нас: „Міракюло, я но еста призіонеро“ („Диво, він більше не в'язень“). Я не міг догадатися, чи то вони про мене, чи про П'єро казали. Ми перейшли останні межі табору; згубили з очей останні постати Біасу за якимись скелями та деревами. Врадуваний Раск біг перед нами й часом вертався до наших ніг; П'єро йшов швидко, але я зненацька спинив його.

— Послухай, — сказав я. — Не варто йти далі. Сторонні вуха більше не підслухають нас; кажи ж тепер, що ти зробив з Марією.

Жорстоке хвилювання й задуха заважали мені говорити. Він на мене глянув лагідно.

— А ти все про це, — сказав він тихо.

— Авжеж, про це, — вигукнув я, паленіючи, — все про це. Я тобі кричатиму це питання на вухо аж до останньої твоєї хвилі. Де Марія?

— Отже, мабуть, нічого не може розвіяти твого недовір'я до мене. Ти небаром про це довідаєшся.

— Небаром, звірю? — гнівно перепитав я. — Ні, я зараз хочу це знати. Де Марія? де Марія, чи ти чуєш? Відповідай, або поміряємось обоє життям. Обороняйся!

— Я вже тоді сказав раз, що оборонятися я не повинен. Потік бо не бореться із струмком, —промовив він з великим смутком. —Моє життя, врятоване тобою тричі, не може поборювати твоє. Хоч би я й хотів цього, то все ж це не було б для мене можливе. У нас є тільки один кинжал на двох.

Говорячи так, він вийняв цього кинжала з-за пояса і передав його мені.

— Візьми, — сказав він.

Я скипів, ухопив зброю і приставив був її до його грудей. Він і не думав оборонятись.

— Нещасний, — сказав я йому, — не змушуй мене до вбивства. Я тобі всаджу цей ніж у груди, якщо ти мені зараз не скажеш, де моя жінка.

Він мені відповів без гніву:

— Ти — хазяїн мого життя. Але я тебе благаю із зложеними руками: лиши мені ще одну годину існування і йди за мною. Ти сумніваєшся в тій людині, що їй ти урятував тричі життя, у тій, яку ти звав братом; але слухай, що я тобі скажу: якщо за годину ти теж не довірятимеш мені, як давніше, то вже тоді відбери мені життя, не вагаючись. А втім, на це завжди буде час. Ти, мабуть, тепер бачиш, що я тобі не опиратимусь. Запевняю тебе в цім іменем самої Марії… — Він додав, на превелику, силу вимовляючи слова: — Твоєї жінки… Ще годину; і якщо я тебе так прохаю, то це не ради мене, а ради тебе.

В його тоні чулася невимовна мука. Щось мені шепнуло, що то правда, що сама його охота до життя не надала б голосові такої ніжности, такої благащої лагідности, і що він просить дійсно більше, ніж тільки для себе, а ще для когось. І я піддався знов тим чарам, що так любив у ньому, але сам червонів від думки, що піддаюся.

— Ну, добре, — сказав я, — дарую тобі цю годину і йду за тобою.

Я хотів повернути йому кинжала.

— Ні, — відповів він, — візьми його собі. Ти в мені сумніваєшся. Але йди швидше. Не гаймо часу.