Бюґ-Жарґаль/LIII
| ◀ LII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська LIII |
LIV ▶ |
|
Дуже заклопотаний тим, щоб вчасно прибути на це побачення й довідатись нарешті, який це такий випадок привів до мене в критичну хвилю мого рятівника, я вже намірявся вийти із страшної печери. А проте нові небезпеки ждали мене ще в ній. В ту саму мить, як я ішов уздовж підземного коридору, переді мною виросла мов з-під землі нова перешкода. Це знов таки був той самий Абібра. Роздратований ворожбит не пішов услід за неграми, як я думав; він тільки сховався за виступ скелі, чекаючи кращої хвилі для своєї помсти. Ця хвиля прийшла. Карлик став переді мною і зареготав. Я був сам, без зброї; тимчасом кинжал, той самий, що правив йому за хрест, блищав у нього в руці. Зобачивши його, я мимоволі трохи відступив назад.
— Ха-ха, мальдихо, ти гадав що мене немає? Але божевільний блазень — менш божевільний за тебе. Ти у мене в руках, і на цей раз я не загаюся. Твій приятель Бюґ-Жарґаль теж не ждатиме тебе марно. Ти підеш на побачення в долину, але не сам, а в обіймах потоку.
Говорячи так, він кинувся на мене з піднятим кинжалом.
— Звір, — сказав я йому, трохи відступивши на майдан. — Незадовго перед цим ти був катом, а тепер хочеш стати убивцею.
— Я мщуся, — відповів він, скрегочучи зубами.
В цю мить я стояв на краю прірви; він раптом кинувсь на мене, як хижак, щоб зіпхнути мене кинжалом у безодню, я ухилився від нього в бік. Тут саме, коли він промахнувся, його нога ковзнула з крутого спаду каміння, порослого слизьким мохом, що так часто вкриває скелю, і він покотився з кручі, заокругленої хвилями, просто в потік.
— Тисяча демонів! — заревів він, падаючи в прірву.
Я вже вам казав, що в одному місці коріння старого дерева видобувалося з гранітної щілини скелі, трохи нижче поверхні. Карликові воно попалось тоді, коли він падав, його різнобарвна спідниця зачепилася за гілляку й за вузлувате коріння, і, вхопившися за це останнє пристановище, він здерся на гілку з надзвичайною енергією.
Його гостроверхий ковпак звалився з голови; треба також було випустити з рук кинжала; і ця зброя убивці разом з оздобленою бубончиками шапкою блазня щезли в глибинах водоспаду.
Абібра, що звис над страшною безоднею, спочатку спробував вилізти на майдан, але його коротенькі руки не могли досягти верхнього виступу скелі, а нігті даремно шкрябали глейку поверхню її, що підносилась над проваллям. Він вив од безсилля.
Найменшого мого руху було б досить, щоб укинути його в прірву, але це була б підлість, і я про це не думав. Ця моя стриманість його вразила. Подякувавши небо за несподіваний мій рятунок, я вирішив покинути карлика на призволяще і збирався вийти з підземної залі, коли зненацька почув із провалля плаксивий та благающий голос блазня:
— Хазяїне, — кричав він. — Хазяїне, не кидайте мене, бога ради. В ім'я доброго Джіу (бога), не дайте вмерти винній і нерозкаяній душі людській, що ви її ще можете врятувати. Горе мені, сили мене покидають, гілка висковзує і гнеться в моїх руках, вага мого тіла мене тягне вниз; я випущу гілку, або вона зломиться. Горе, хазяїне, горе! Страшна прірва клекоче підо мною. Номбре санто де діос, невже ви не змилуєтесь над вашим бідним блазнем! Він дуже завинив; але чи не доведете ви йому, що білі варті більшого, ніж мулати, що хазяї добріші за рабів.
Я наблизився до прірви майже зворушений, і слабеньке світло з діри дало мені розгледіти на обличчі карлика вираз досі йому не властивий: вираз благання й безнадійности.
— Сеньоре Леопольде, — стогнав він далі, підбадьорений рухом жалісливости, що він його в мені помітив. — Чи ж може бути, щоб людська істота бачила когось у такому безпорадному становищі й не допомогла. Ой, горе, простягніть до мене руку, хазяїне. Тут треба лише трохи помочи, щоб мене врятувати. Що для мене становить усе, те для вас — дрібниця. Притягніть мене до себе, бога ради. Моя вдячність дорівняє моїм злочинам.
Я перервав його:
— Нещасний, не нагадуй, мені цих картин.
— Це щоб ніколи їх більше не робити, — додав він. — О, будьте великодушнішим до мене. О небо, о небо, я слабішаю, я… Я падаю.
— Ай десдихадо! Руку, вашу руку, простягніть мені руку в ім'я матери, що вас носила.
Не вмію вам сказати, до чого жалісний був цей голос, повний жаху й муки. Я все забув. Це більше не був ворог, убивця, зрадник, це був просто нещасний, що його міг урятувати один незначний мій рух. Він мене благав так жалібно, так жалібно. Всяке слово, всякий докір видавався зайвим і смішним; потреба помочи являлась нагальною. Я нахилився і, ставши на коліна вздовж краю провалля, сперся рукою на стовбур сухої деревини, що її коріння держало нещасного Абібру; другу руку я простяг йому… Як тільки він міг її досягти, він несподівано вчепився її обома руками з феноменальною силою і, далекий від того, щоб дряпатись на гору, навмисно потяг її вниз, щоб укинути й мене з собою у прірву; якби стовбур дерева не був для мене такою надійною підпорою, я б одірвався певно від землі — так він мене сіпнув сильно й несподівано.
— Підла людино, — скрикнув я, — що ти робиш?!.
— Я мщуся, — відповів він з пекельним реготом. — Ага, я тебе врешті держу. Дурний, ти сам мені дався, я тебе держу. Ти був урятувався, а я гинув; а тепер ти сам добровільно лізеш у пащу каймана через те тільки, що паща ця застогнала замість заревти. От я і вдоволений, бо смерть моя буде разом і помстою. Ти попався в лабети, аміго (друже), і в мене буде товаришем людина серед риб на дні озера.— А, пройдисвіте, — сказав я випрямляючись, — ось як ти мені дякуєш за бажання тебе витягти.
— Так, — зауважив він, — я знаю, що я просто міг утекти разом із тобою, але мені більш подобається, щоб ти загинув зо мною разом. Я більше хотів би тобі смерти, ніж собі життя. Ходи сюди!
Рівночасно з тим його бронзові й вимазані руки вп'ялися в мою з неймовірним зусиллям, очі йому палали, рот бризкав слиною, сили, що були зрадили за хвилю перед тим, тепер повернулись, підтримані скаженством та бажанням помсти; його ноги, мов два важені притикалися до двох прямовисних скель по обох боках, і він підскакував мов тигр на корінні, що, заплутавшись в одежі, піддержувало його мимо його волі. Тимчасом він хотів би, здається, щоб воно зламалося, а сам він всією своєю вагою, щоб звис на мені та прискорив мою смерть. Иноді він навіть починав те коріння гризти, і тоді на хвилину вгавав його хижацький огидливий регіт, що корчив йому все обличчя. Можна було подумати, що це страшний демон ції печери сміється й намагається затягти свою жертву в свій палац прірви й підземного мороку.
Одно з моїх колін, на щастя, упиралося у виступ скелі; рука моя, можна сказати, в'їлась у дерево, що служило мені підпорою, і я боровся з карликом з усією енергією, яку тільки можна виявити, провадячи рівночасно розмову в такий мент. Від часу-до часу я напружував груди й гукав так сильно, як тільки міг: „Бюґ-Жарґалю!“ Але гуркіт водоспаду і віддаленість подавали мені мало надії на те, що він мене почує.
Тимчасом карлик, що зовсім не ждав мого опору, подвоїв свої скажені сіпання. Я починав тратити сили, хоч боротьба ця продовжувалась далеко менше часу, ніж мені треба на те, щоб розповісти вам про це. Нестерпуча напруженість м'язів майже паралізувала мені руку; зір затьмарювався; неясні червоні круги танцювали перед очима; страшенний шум і дзвін наповнював вуха; чув, як тріщить під карликом коріння, готове обломитися, як сміється гадина, що ось-ось упаде, і мені здавалось, ніби ревуча безодня наближається сама до мене…
Раніш, ніж віддатись на волю втомі та одчаєві, я спробував ще раз, востаннє, прокричати „Пробі“; зібравши всі свої сили, я вигукнув голосно, як тільки міг; „Бюґ-Жарґалю!..“ Мені відповіло гавкання. Я пізнав Раска й підвів очі. Бюґ-Жарґаль та його собака стояли над дірою. Не знаю, чи почув він мій голос, чи, може, якась тривога привела його сюди. Він побачив, у якій я небезпеці.— Держись міцніш, — гукнув він.
Абібра, боячись, що я врятуюсь, із свого боку кричав мені, ввесь запінившись:
— Іди сюди, іди, — і збирав рештки своєї надлюдської енергії.
У цю мить моя стомлена рука випустила дерево. Зараз було б по мені. Але в цю мить мене хтось ухопив ззаду; це був Раск. На знак свого хазяїна він стрибнув у діру на майданчику і, розкривши пащу, вхопив мене за край одежі. Ця несподівана допомога врятувала мене. Абібра зібрав усі свої сили в останній раз, а я зробив ще одно зусилля, щоб вирвати в нього свою руку. Кінець-кінцем його пальці розжалися й мусіли мене випустити; коріння, так часто й так довго струшуване, підломилося під його вагою; і в той час, як Раск мене сильно тяг назад, проклятий карлик стрімголов полетів у безодню, пославши мені проклін, що я його навіть і не чув і що заглушився, впавши з ним разом на дно провалля.
Така була смерть дядькового блазня.