Бюґ-Жарґаль/LI
| ◀ L | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська LI |
LII ▶ |
|
Чорні спинилися саме в цім місці, і я побачив, що треба вмирати.
Тоді біля безодні, що в неї я мусів кинутись до певної міри добровільно, картина щастя, якого я зрікся, наново постала передо мною. Всякі прохання залишити життя я вважав би недоєтойними, але мимовільна скарга вирвалася з моїх уст.
— Друзі, — звернувся я до негрів, що оточували мене. — Чи знаєте ви, що то тяжка річ умирати в двадцять літ, коли людина ще є повна сил і життя, коли тебе люблять ті, кого ти любиш, і коли по тобі плакатимуть карі очі; плакатимуть доти, поки не прийде і їхня смерть.
Страшний сміх зустрів мої слова. Це був сміх маленького ворожбита. Цей хитрий пройдисвіт, це таємне сотворіння несподівано опинилось біля мене.
— Га, га, ти жалкуєш за життям. Лабадо сеа діос (слава богу). Єдине, чого я боявся, — це що тобі буде байдуже вмирати.
Це був той самий голос, той самий сміх, що вже не раз втомлював мене.
— Проклятий, — сказав я, — хто ти такий?
— Ти про це небаром довідаєшся, — відповів він мені страшним тоном. Потім, одсунувши з грудей срібну дароносицю, оздоблену срібними променями, що прикривало середину грудини, він промовив: — Дивись!
Я нахилився до нього. Два імення стояли на його волохатому тілі у вигляді білуватих літер, що їх випікають червоним залізом на тілі невільників. Одно ім'я було Еффінгам, а друге д'Оверне, тоб-то прізвище мого дядька. Я стояв мовчки з несподіванки.
— Ну, що ж, Леопольде д'Оверне, — спитав мене ворожбит, — чи твоє ім'я тобі вказує на моє.
— Ні, — відповів я, дивуючись, що ця людина мене так зве, і намагаючись впорядкувати всі свої спомини та пригадати собі давні часи. — Ці два імення ніколи ніде не стояли вкупі, як тільки на грудях дядькового шута… Але ж він умер, бідний карлик, та й, крім того, це була щиро нам віддана людина. Ти ж не є й не можеш бути Абібра.
— Я — він самий, — скрикнув він страшним голосом і, трохи піднявши свою скривавлену „горру“ (ковпак), він одвязав своє укривало. Перекривлене обличчя домашнього карлика явилось передо мною, але замість виразу божевільної веселости, знайомого мені, вираз загрози та гніву відбивався на ньому.
— Боже мій, — скрикнув я, вражений. — Невже всі мертві воскресають? Це — Абібра, блазень мого дядька.Карлик поклав свою руку на кинжал свій і глухо сказав:
— Його блазень і його вбивця.
Я відступив з жаху.
— Його вбивця! Підла людино, так це ти йому так віддячив за всі його добродійства?
Він мене перервав:
— За добродійства? Скажи краще за всі образи.
— Як? — перепитав я вдруге. — Ти сам його заколов, проклятий?
— Сам! — відповів він з жахним притиском на слові. — Я ввіткнув йому так глибоко в серце мій ніж, що він ледве мав змогу перейти від сну тимчасового до сну вічного. Він тільки слабо крикнув: „Сюди, Абібро“. Я вже був біля нього.
Його жахне оповідання, його жахний спокій при тім обурили мене страшенно.
— Нещасний, підлий убивець, так ти забув усі ті привілеї, що він давав їх тільки тобі самому, ти їв біля його стола, ти спав коло його ліжка…
— Як собака, — перервав він мене. Ком ун перо. Гай гай! Я надто добре пам'ятаю ті привілеї, що суть навсправжки — знущання. Я помстився на ньому, помшуся й на тобі. Послухай. Чи ж ти думаєш, що я не людина, якщо я мулат, карлик і деформована істота. О, в мене є душа, і душа глибша й сильніша за ту, якої я зараз позбавлю тебе й твоє майже дівоче тіло. Мене подарували твойому дядькові як сміховище. Я служив йому для забави, я смішив його на дозвіллі. Він, кажеш, любив мене, я дійсно посідав місце в його серці проміж його мавпою та папугою. І обрав собі инше місце — там, де всадив ніж.
Я здригнувся.
— Так, — казав далі карлик. Це я, це — дійсно я, подивись на мене, Леопольде д'Оверне… Ти знущався вже доста з мене, тепер уже можеш потремтіти трохи… А, ти мені нагадав моє призначення в очах твого дядька, призначення блазня. О, яке призначення, longin (великий бог). Якщо я входив у ваші вітальні, тисячу смішків, повних презирства, чулося звідусіль; мій зріст, моя деформованість, мої риси, мій чудернацький одяг, навіть усі фізичні надзвичайності мого організму — все служило сміховищем у мені для твого бридкого дядька й його бридких приятелів. А я, я не мав навіть права мовчати; треба було примішувати свій сміх до того сміху, що я його викликав. Скажи ж мені: невже ти думаєш, що такі пониження можуть дати привід до вдячности з боку людського сотворіння. Ти, може, думаєш, що вони не дорівнюють мукам инших невільників, — безупинній праці, ненастанній спеці сонця, залізним наконечникам у батогах білих командирів. Тобі, може, здається, що цього не досить для того, щоб викохати в серці людини пекучу ненависть, невблаганну, вічну, як рубець заліза, що припекло мої груди. О, за такі довгі муки — і така коротка помста. Чом я не міг продовжити для свого ненависного тирана ції муки, щоб він її відчував так довго й так часто, як я колись мучився.
Ой, чом він раніш, ніж умерти, не пережив пониження своєї гордости й не відчув, як котяться по його щоках сльози сорому та безсилого гніву на обличчі, що мусить завжди сміятись. Горе мені — так довго ждати довелось мені помсти й так швидко з нею покінчити з першого ж удару. Та ще, хоч би він узнав, чия рука його вбиває. Але мені надто сильно хотілось швидше почути його останнє хрипіння; я надто скоро всадив ніж; він умер, не пізнавши мене, і моє скаженство обмануло сподіванки моєї помсти. На цей раз, принаймні, помста буде повнішою. Ти мене бачиш добре, правда. Адже раніше я тобі являвся завжди з усміхом і радістю на обличчі; тепер же, коли ніщо не забороняє моїй душі відбиватись у моїх очах, я, мабуть, сам на себе не схожий. Тобі, мабуть, трудно мене пізнати в новім світлі. Ти знав тільки мою машкару. Тепер же ось тобі моє обличчя.
Він був огидливий у цю мить.— Звір, — скрикнув я, — ти помиляєшся; ще є бо щось блазенське в страхітності твоїх рис і твого серця.
— Не кажи мені нічого за страхітність та за жорстокість, — перервав Абібра. — Подумай про жорстокість твого дядька…
— Проклятий, закричав я. — Якщо він робився жорстоким, то найчастіше через тебе. Тобі шкода нещасних невільників; а нащо ж ти не раз повертав на зле проти них довір'я мого дядька до тебе. Чом не користувався тим довір'ям для того, щоб улекшити долю своїх товаришів.
— О, цього б я не робив ніколи в світі, щоб я та перешкодив білому бабратись у жорстокостях. Ні, ні! Я, навпаки, радив йому подвоювати свою жорстокість до чорних, щоб тільки наблизити час бунту, щоб ексцеси пригноблення привели швидше до помсти. Роблячи так, ніби я шкодив своїм братам, а справді допомагав їм.
Я стояв зовсім нестямний перед такою складною комбінацією різних відтінків ненависте.
— Ну що ж, — казав далі карлик, — чи добре я вмів обдумувати й виконувати. Що ти можеш сказати про блазня Абібру, про забавника твого дядька?..
— Докінчуй те, що ти розпочав, — відповів я йому. — Убивай швидше й мене, але поквапся це зробити.Він прийнявся ходити взад і вперед по майданчику, потираючи свої руки.
— А якщо мені не хочеться квапитись. Якщо я бажаю ще насолодитись твоїми муками. От бачиш, Біасу обіцяв мені дати частину здобичи по останньому нападі, що його вони робили. Коли я тебе побачив у таборі негрів, я випросив собі в нього тільки одну річ — щоб він мені віддав у повне розпорядження твоє життя. Він з охотою згодився на це; і тепер ти цілком залежиш від мене. О! як це тішить мене. Ти небаром попливеш уздовж цього потоку в цій прірві, будь спокійний; але я тобі спочатку повинен сказати, що, знайшовши захист, де твоя жінка схована, я наказав сьогодні Біасу запалити ввесь ліс, і це вже, мабуть, почалось. Отже, твою сем'ю винищено. Твій дядько вмер од заліза; ти вмреш від води, а твоя Марія — від огню.
— Проклятий, проклятий, — закричав я і зробив крок, щоб кинутись на нього.
Він звернувся до негрів.
— Ануте, звяжіть його, він прискорює свій слушний час.
Тоді негри почали мене мовчки звязувати віжками, принесеними з собою. Зненацька мені здалося, що я чую віддалене гавкання собаки, але я вважав це за ілюзію, викликану шумом водоспаду. Негри докінчили моє звязування й наблизили мене до прірви, що мусіла мене поглинути. Карлик, схрестивши руки, дивився на мене з тріюмфом і радістю. Я підвів очі до тії діри, звідки падало світло дня, щоб побачити ще раз небо. В цей момент гавкання, ще сильніше й виразніше, пролунало поблизу. Здоровенна голова Раска заглянула в діру. Я затремтів. Карлик закричав: „Ну!“ Негри ще не помітили гавкання і приготовились кинути мене в безодню.