Бюґ-Жарґаль/II
| ◀ I | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська II |
III ▶ |
|
Цей випадок збудив велике зацікавлення веселих слухачів. Капітан Леопольд д'Оверне був один із тих, хто збуджує своїм становищем у суспільстві або через якісь надзвичайні випадки в житті до себе інтерес із домішкою щирого поважання. В нім проте не було на вигляд нічого особливо цікавого; рухи в нього були холодні, зір байдужий. Тропічне сонце не надало йому жвавости рухів і розмови, хоч і збронзувало йому обличчя своїм промінням. Д'Оверне мав звичку говорити мало, рідко слухати инших, але завжди бути готовим до акції. Завжди перший на коні, останній у паланці, він, здавалось, шукав у фізичних вправах собі розваги від думок. А думки його, що клали відбиток суворости на передчасні зморшки його чола, були не з тих, що їх позбавляєшся, коли розповідаєш людям, ані з тої категорії, що в легенькій бесіді дається на обмін легковажними бесідниками і викликає веселі репліки. Леопольд д’Оверне, що йому не шкодили навіть військові переходи, дуже втомлювався від усяких дискусій. Він так само старанно уникав їх, як старанно шукав битв. Якщо йому траплялось иноді встрянути в розмову полемічного характеру, він обмежувався в таких випадках двома-трьома словами, повними високого значіння й безперечної рації, а потім того кидав розмову саме перед тим, як переконати свого супротивника, дивуючи його чудернацьким запитом: „Але по-що все це?“ і йшов до командувача розпитувати, що йому робити до початку атаки або приступу.
Товариші пробачили йому цей звичай поводитися холодно, мовчазно й стримано, бо в усіх инших випадках бачили його відважним, добрим і прихильним. Він багатьом із них урятував життя, ризикуючи собою, і всі знали, що хоч він майже ніколи не відкривав рота, проте гаманець його завжди був відкритий для друзів. Його любили в армії і навіть пробачали те, що він вимагав до себе шанування.
Він був ще молодий. Можна було йому дати тридцять років, а проте він їх ще далеко не досяг. Хоч він і не один рік уже боровся в лавах республіканців, а проте ніхто не знав про його пригоди. Одинока істота, крім Раска, що могла від нього добитися деяких ознак симпатії, старий добросердий сержант Таде, тільки й розповідав часом той чи инший випадок з його життя, бо товаришував із своїм начальником від початку військової служби останнього. Чути було, що д’Оверне пережив якісь нещастя в Америці, що, одружившися в Сан-Домініо, втратив і жінку, і цілу родину свою через ту різанину, що відбулася на початку революції в оцій чудовій колонії. В цю добу нашої історії нещастя такого роду траплялися так часто, що з приводу них до людей виробилось якесь загальне співчуття, і кожен співчував людині щиро, звичайно, в тій чи иншій мірі. Капітанові д’Оверне співчували не так через ті нещастя, що він переніс, як через його спосіб їх терпіти.
Дійсно, крізь зверхній індиферентизм просвічували в ньому болі внутрішньої рани, що не піддається лікуванню.
Як тільки розпочинався який-небудь бій, його чоло робилося цілком спокійне. Він себе виявляв у ньому надзвичайно відважним, так, мов би мав намір стати генералом, а після бою — надто скромним, наче претендував бути тільки простим рядовим салдатом. Товариші, що бачили цю його байдужість до нагород і всякої шаноби, не розуміли, чому він перед боєм ніби чогось завжди сподівався, не здогадуючися, що з усіх вигод війни він ждав тільки однієї — смерти.
Представники народу — члени місії при армії — мали бажання зробити його головним начальником бригади, але він відмовився, щоб не розлучатися з Таде. Кількома днями пізніше він запропонував усім себе за голову небезпечної експедиції, але повернувся цілим, зверх усякої надії для себе й для всіх инших. Тоді всі чули, що він шкодував за невзятою військовою стійкою, „бо, — казав він, — ворожа гармата мене не бере, то, може, гільотина, що не милує тих, хто повстає, узяла б“.