Бюґ-Жарґаль/I
| Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська I |
II ▶ |
|
Коли дійшла черга розповідати щось цікаве до капітана Леопольда д'Оверне, він запитливо глянув на всіх присутніх і нерішуче заявив, що, здається, нічого йому розповісти такого, що б заслуговувало в його житті на увагу гостей.
— Але, капітане, — заперечив йому ляйтенант Генрі, — про вас чути, що ви багато світу бачили на свойому віку? Хіба ви не побували на Антільських, в Африці, в Італії та в Еспанії?.. Гай-гай, капітане, а, наприклад, звідки пес ваш із перебитою ногою?
Д'Оверне несподівано здригнувся й випустив з рук сигару, різко повертаючись до входу в паланку в ту мить, як величезний пес підтюпцем саме вбіг шкандибаючи в середину й кинувся лащитись до нього…
Цей пес наступив на капітанову сигару, але капітан не звернув на це ніякої уваги.
Пес полизав йому ноги, кілька разів на знак привіту вдарив його хвостом, потім гавкнув, стрибнув на нього, як міг, і врешті ліг коло його ніг. Капітан схвильовано погладив його лівою рукою і, одкинувши вгору з підборіддя ремінець своєї каски, кілька разів повторив задумливо: „Аж ось і ти, Раск, аж ось і ти...“ Далі він схаменувся: „А хто ж тебе привів?“
— За вашим дозволом, мій капітане...
Сержант Таде тому вже кілька хвилин стояв при вході, придержуючи рукою вхідну завісу паланки, сховавши через щось праву руку під спід своєї тужурки на грудях; на очах йому стояли сльози, і він мовчки стежив за тим, що буде далі. Кінець-кінцем він насилу вимовив: „За вашим дозволом, капітане...“ Д’Оверне глянув на нього.
— Це ти, Таде? А як же тобі вдалося це зробити?.. Бідний собака. Я був певний, що він в англійському таборі. Де це ти його знайшов?
— Дякувати богу, ви мене перед собою бачите остільки ж веселим, як рідного вашого небожа під той час, як ви йому дали відміняти слово „рогатий“, „ріг“, „рогу“, „рогаті нісенітниці“...
— Але скажи таки, де ти його взяв?
— Я не випадково його знайшов, мій капітане, але ж ходив по нього.
Капітан підвівся і вдячно простяг руку до сержанта, але сержантова рука так і не поворухнулась під тужуркою. Капітан не звернув на це уваги.
— Річ у тім, мій капітане, що з того часу, як щез ваш любий Раск, я відразу запримітив, що вам ніби чогось бракує, що ви засумували... Та досить і того, що в той вечір, як цей пес не прийшов до мене вечеряти зі мною вдвох, я мало - мало не став плакати, мов дитина. Але все - таки ні: тільки двічі в житті довелося старому Таде пролити сльози. Перший раз, то коли... — і сержант неспокійно глянув на свого хазяїна.
— А другий... Як старий чудасій Балтазар, капрал сьомої півроти, змусив мене чистити в’язку цибулі.
— Ой, мені здається, Таде,— засміявшись, скрикнув Генрі,— що ви намагаєтесь потаїти від нас, через що саме ви плакали вперше.
— Звичайно, старий друже, то, мабуть, коли ти дістав „поцілунка“ від Ла Тур д'Оверне, першого гренадера Франції? — ласкаво спитав у нього капітан, погладжуючи рукою пса.
— Ні, мій капітане, якщо сержант Таде міг зненацька заплакати, так це тоді, у той день, коли він повинен був скомандувати иншим „стріляй“ на Бюґ-Жарґаля, тоб-то в так званого П’єро... І, мабуть, ви поділяєте мій сум.
На обличчя д’Оверне лягла тінь. Він поспішно наблизився до сержанта й хотів йому стиснути руку; але, не зважаючи на цей несподіваний вияв поважання, старий Таде не витяг своєї руки з-під тужурки.
— Справді, мій капітане, — говорив далі Таде, відступивши на кілька кроків, в той час як д’Оверне втопив у нього свій зір, повний невимовного суму,—я дійсно плакав той незабутній раз; треба сказати, що ця людина заслужила на подібні сльози. Правда, це був чорний, він був негр, але ж і гарматний порох чорний і... і...
Добросердий сержант, може, і хотів би ясно висловити своє порівняння. Може, і була в тім якась аналогія, що йому подобалась, але передати він її не вмів, і, спробувавши кілька разів узяти „на приступ“ свою ідею, як генерал, що не може взяти часом фортифікованого плацдарму, він несподівано „зняв облогу“ й мовив далі, не зважаючи на усмішки молодих офіцерів, що його слухали:
— Скажіть, мій капітане, ви, напевно, ще пам’ятаєте цього бідолашного негра. В ту мить, коли він засапавшись прибіг на те місце, де стояли його десять товаришів? їх треба було неодмінно звязувати. Я тоді командував. А він, усіх їх порозвязував, щоб самому стати на їхнє місце, хоч вони на те зовсім не згоджувались. Але його годі було умовити. О! яка непереконана людина. Це був справжній гібралтарець. А потім ще, пригадуєте собі, як він мужньо й рівно стояв, мов би на те, щоб зараз піти в танець, а біля нього обіч — цей його пес Раск, що й зараз тут з нами, який зрозумів тоді наші наміри (що до хазяїна свого) і люто стрибнув мені на горло?..
— Ти завжди при цих словах, Таде, — перервав його капітан, — раніш пестив Раска. Ось глянь, як він на тебе дивиться.
— Ви говорите правду, — мовив Таде збентежено,— він дійсно на мене пильно дивиться, цей бідний Раск, але... стара Малагріда мені сказала, що пестити собаку лівою рукою не слід, бо це приносить нещастя.
— Чому ж не пестити правицею? — спитав д’Оверне із щирим здивуванням і вперше звернув увагу на сховану руку й на блідість обличчя в старого Таде.
Збентеженість сержанта подвоїлась.
— З вашого дозволу, капітане, мушу вам пояснити ось що. У вас уже є собака кривий на ногу; отже, я боюсь, що ще й буде сержант зовсім однорукий...
Капітан зірвався з місця:
— Як? Що? Коли? Що ти говориш, мій любий Таде? Однорукий? Ану, гляньмо на твою руку. Однорукий?. Мій боже...
Д’Оверне тремтів; сержант поволі роздвинув одежу, вийняв сховану руку й показав своєму начальникові рану, обмотану закривавленою хусткою.
— Йой, боже мій, промурмотів капітан, обережно підіймаючи на руці обмотки. Але ж розкажи мені все, мій старий друже...
— Гай-гай, річ ця сталась дуже просто. Я вже вам казав, що помітив ваш смуток з того часу, як ці прокляті англійці в нас украли вашого чудового пса, бідного Раска — Бюгового собаку... Цього для мене було досить, і я поклав собі будь-що-будь здобути його собі, хоч би ціною свого життя, щоб спокійно повечеряти хоч сьогодні. Ось чому, наказавши вашому денщикові добре вичистити одежу вам, бо ж завтра — день великої битви, я нишком вибрався з табору, озброївшись лише моєю шаблюкою, а далі подерся через тини, щоб опинитися швидше в таборі англійців. Я ще не дійшов і до перших редутів, коли зненацька побачив у невеличкому ліску велике зборище червоних вояків. Наблизившись до них, я помітив серед них Раска, прив’язаного до дерева, в той час як двоє мілордів за нього здорово билися між собою. Вони так вовтузили один одного кулаками по кістках, що торохтіли, як великий короб з набоями цілої півбригади. Це були два англійці, що хотіли кожний для себе заволодіти псом. Аж ось Раск мене побачив і так рвонувся до мене, що відірвавсь від дерева і в ту ж мить опинився коло мене. Розуміється, бандити не лишилися на місці, а кинулись услід за мною. Я в ліс, Раск услід туди, куди й я. Кілька куль просвистіло в мене над головою. Раск скажено загавкав. На щастя вони не могли його чути через свої крики: „Французький пес, французький пес!“ — так ніби ваш собака не з Домінґо родом. Та байдуже! Я вже пробіг через кущі й ось-ось мусив із них вискочити, як двоє червоних виросли передо мною з-під землі. Моя шаблюка уклала на землю одного з них і, звичайно, була б урятувала й від другого, якби він не мав з собою зарядженого револьвера. І от, бачите, що зробилося з правою моєю рукою. Е, та це дурниці, французький пес стрибнув йому на шию, мов старий знайомий, і, запевняю вас, поцілунок вийшов жорстокий: англієць упав задушений. І не марно: по що було цьому чортові ганятися за мною й чіплятися, як реп’ях кожуха? Але зрештою ось і Таде повернувся, і наш милий Раск. Одного тільки шкода — що рану мені господь послав не взавтра. Ось і все...
Старий сержант насупився, що дістав рану не в бою.
— Але, Таде, — скрикнув гнівно капітан, а далі додав м’якше: — Чи ти втратив розум, що так важив життям за собаку?
— Не для пса, мій капітане, а для Раска.
Обличчя д’Оверне злагідніло.
Сержант казав далі:
— Для Раска-пса, що належав Бюгові…
— Цить, цить, мій любий Таде, — перервав його капітан затуляючи обличчя руками. — Ну, тепер ходім до амбулаторії, — додав він по короткій мовчанці, — і схились мені на руку…
Таде послухався його не без вагання. Собака, що підчас цієї сцени з радощів гриз старанно ведмежу постилку свого хазяїна, скочив і пішов за ними.