Борці за правду (1947)/XXI
| ◀ XX | Борці за правду XXI |
XXII ▶ |
|
Марина була свідком всіх подій під Уманю. Як тільки вона разом з Хамамбетом мурзою прибула під Умань, всі думки її полинули туди, за окопи, де був її милий. А що він був там, про те говорили всі навкруги, страхаючи Богуном один одного поміж татарів.
Перед молодою жінкою стояла тепер тільки одна думка, одна мрія: утекти з татарського табору і добігти до козацьких окопів, що блищали кригою на сонці, мов кришталеві будинки у чарівній казці. Ті окопи були так недалеко, що по ним навіть вартових було видко і добігти до них здавалося так легко… Проте догляд за Мариною у Хамамбета був далеко пильніший, ніж у хана, бо хан кохав її справжнім коханням, вірив їй, давав багато волі й навіть боявся зробити їй щось прикре; Хамамбет же, що не був ще її чоловіком, не дуже то потурав їй. До того ж Марина була у наметі мурзи не одна з Астарою, а ще з жінкою Хамамбета, Гафіфе. Ця остання дуже не любила Марину, бо бачила у ній свою скору розлучницю і стежила за всяким рухом осоружної їй українки.
Криючись од татарки, Марина радилася нишком з Астарою про втечу, але ніякого випадку до того не траплялося.
Через кілька день почався великий штурм Умані, про який уже розповідано. Земля трусилася від реву гарматів і стогнала від тупотіння десятків тисяч коней та галасу несчисленого війська. Стоячи біля намету, Марина бачила як до блискучих, зачарованих козацьких окопів, мов морські хвилі, линули великі лави татарського та польського війська і зникали десь по рівчаках, не заступаючи сяйва крижаних стін. Серце її замирало страхом за долю братів по крові й по вірі та рвалося полетіти туди, де точилася гаряча козацька кров за волю рідної України, щоб самій схопити шаблю і битись поруч з славним оборонцем Умані, її коханим.
Аж ось почулися від Умані нелюдські вигуки жаху й розпуки, і Марина побачила, що всі натовпи татарів та поляків біжать од окопів, мов сполохана отара овець од вовків, а слідом за ними широкою лавою летять кіньми, з блискучими шаблями у руках, як один, браві й завзяті козаки, рубають втікачів по головах, по шиях… плечах… А попереду всіх козаків, мов Божий гнів, розкидав смерть крем'язний велетень у червоному жупані.
— Богун!… Богун! — несамовито ревіли жахливими голосами татари і добігши до свого табору, ламали натовпом гарби, рвали намети й давили один одного, хоч козаки за ними й не гналися, а повернули на польське військо.
— Іване! — мимоволі вибилося у Марини з грудей, і вона, приваблена мужньою, лицарською красою свого милого, зробила рух бігти до нього, але до неї, помітивши той рух, підскочив євнух, а Астара схопила її за руку і скоріше повела у намет.
Змагатися з собою далі Марина не мала сили і тієї ж ночі зважилася утекти з татарського табору, а щоб зробити те непомітно, вони з Астарою надумали одягтись у чоловічі татарські халати та понадівати на голови шапки. Астара того ж дня купила у таборі два халати, шапки й чоботи з повбиваних татарів і, криючись од євнухів, принесла їх до намету.
Увечорі, коли смеркло, Марина з Астарою залізли поміж поли намету й почали переодягатися чоловіками. Руки їхні тремтіли з хвилювання і не слухалися своїх власниць, а серця колотилися так, що одна чула серце другої… Треба було поспішатись, щоб ніхто їх не застукав… Ще кілька хвилин, і вони будуть на волі.
— Ножа ще дай, Астаро! — прошепотіла Марина. — Я візьму його на всякий випадок.
Вони обидві побрали ножі, сховавши їх у халяви чобіт.
Заправивши після того де-як коси свої під шапки, жінки, мов кішки, пролізли під полою намету і почули вже себе на вільному повітрі, на волі, але враз дужі руки вхопили їх у залізні обійми.
— Держіть, держіть! — галасувала біля них жінка Хамамбета, Гафіфе. — Кличте сюди великого мурзу!
Гафіфе давно помічала, що Марина й Астара все шепочуться, і це їй здавалося непевним, сьогодня ж вона підгляділа, як Астара принесла халати й шапки, і зразу вгадала, про що умовлялися й чого таїлися Марина й Астара. Вона навіть підгляділа, коли вони убиралися, і зраділа, що може згубити свою розлучницю.
Скрик розпуки вибився з грудей Марини.
Ії разом з Астарою привели назад у намет і прикликали туди Хамамбета.
— Вони хотіли втекти! — підскочила Гафіфе до мурзи. — Я захопила їх і врятувала тебе від зради й сорому, любий чоловіче!
— Дайте світла! — гукнув сердито Хамамбет.
Принесли світло. Жінки стояли перед Хамамбетом у чоловічому вбранні з шапками на головах.
На виду невольниць вже не було ні жаху, ні розпуки, вони були спокійні. Смерть, що мала зараз зняти їхні голови своєю гострою косою, не лякала їх… Тільки сум одбивався в очах Марини… Сум за страченим життям… за розбитими мріями.
Хамамбет дивився на Марину здивовано й глузливо:
— От яка, подарована мені ханом, жінка! Захотіла до своїх гяурів-хлопів. Ні, голубко моя, цього не буде… я надіну на тебе пута!
— А ти, зраднице! — звернувся далі гнівний мурза до Астари. — Ти так слугувала своєму володареві? Відтяти їй голову мечем!
Астару вхопили євнухи за руки.
— Володарю! — впала навколюшки Марина. — Або її помилуй, або й мені разом накажи голову відтяти. Не можу я жити без неї. Все одно я собі смерть заподію!
Тут до Хамамбета обізвалася Гафіфе:
— Найліпше вчинеш, володарю мій, коли скараєш і її на смерть, бо все одно вона тобі зрадить!
— Ні, цій ще рано покидати землю! — сказав мурза, мимоволі задивляючись на красу Марини, що у чоловічому вбранні здавалася ще більше чарівною.
— Молю тебе, володарю! — припала до ніг мурзи Марина. — Я ноги тобі цілуватиму — помилуй Астару!
— Дурниця це! — скрикнув Хамамбет, і показуючи на втікачок, додав твердо — молодій надіти пута, а старій відтяти голову!
— Прости мене, Астаро! це я тебе згубила! — скрикнула Марина, ламаючи з розпуки руки.— Прощай, дитино моя! — обізвалася Астара вже зза намету. — Не рви свого серця. Мені однаково, як вмерти…
В цю мить Марина вихватила з халяви свого чобота ножа й хотіла вгородити його собі у серце, але євнухи вхопили її за руки, одняли ножа, переодягли знову в жіноче вбрання, й, посадовивши на софу, спутали їй ноги сирицею.