Борці за правду (1947)/XXII
| ◀ XXI | Борці за правду XXII |
XXIII ▶ |
|
Урятувавши гетьмана з скрутного становища і почувши, що татари забирають по Вкраїні людей у неволю, Богун, по згоді з гетьманом, повернувся з своїми козаками до Умані, взяв там три полки козаків і почав винищувати по Вкраїні татарські загони та одбивати забратих у неволю людей.
Мов той орел, літав він по Київщині й Брацлавщині, звідкіля тільки мав звістку про наскок татарів; шулікою несподівано падав на бусурменів і вигубляв їх доноги, або брав у бранці; дуже часто траплялося, що той, хто за годину до того гнав українців до Криму батогом, тепер сам ішов з пов'язаними назад руками або з мотузком на шиї.
У походах та у бойовищах минуло три тижні. Налякані Богуном татари кидали ясир і тікали на південь. У початку четвертого тижня найбільший татарський загін з великою кількістю невольників перейшов за Буг. Не гаючись, козацький ватажок послав Довбню з сотнею козаків вистежити той загін, сам же з трьома полками посунувся слідом по ньому.
Надвечір другого дня Довбня повернувся й розказав, що великий загін татарів сплюндрував Саврань, набрав ще ясирю й розташувався біля Саврані табором, упорядковуючи невольників. Розпитавши Довбню, де й як саме стоять татари, Богун прямо з походу направив полковника Глуха з Уманьським полком стати в лісі, на східньому боці Бугу, проти Саврані, а сам з останнім військом перейшов на західній бік Бугу і обійшов за ніч Саврань з півдня, вистежив за нею татарський табір і, як тільки почало благословлятись на світ, мов вихор, налетів на татарів, витолочуючи кіньми тих, що ще спали, і рубаючи тих, що вже прокинулися.
У таборі збився нечуванний гармидер. Татари натовпом кинулися до коней, що паслися косяком оддалеки, але кілька сот козаків вже заняли татарський косяк і, переймаючи тих, що бігли до нього, у пень їх рубали. Побачивши, що коней уже не добудуть, татари намагалися тікати пішки на південь, але тут так само чекали козацькі шаблі і за півгодини все поле біля Саврані вкрилося татарським трупом.
Про ясир тепер татарам годі вже було й думати, всяк рятував тільки самого себе, і козаки вже розв'язували бранців, а ті падали навколюшки, прославляючи Милосердного, що зглянувся на їхню недолю.
Дуже мало кому з татарів пощастило вихопитись з табору й уникнути козацької помсти: тільки ті врятувалися, чиї коні стояли на припоні біля наметів та возів; усі останні бусурмани, побачивши, що на південь їм нема шляху, кинулися до Бугу, намагаючись переходити його бродом, але тут саме вибіг до берегу Глух з своїм полком і вдарив на татарів з того боку. Жах обхопив тоді бусурманів і, впавши навколюшки, вони просили про милосердя.
Богун лютував сьогодня, як ніколи. Він смакував смерть бусурманів, помщаючись разом і за зраду козакам хана Іслама Гірея, і за загублену долю своєї нареченої, і за руїну України, але коли йому сказали, що біля річки татари вже покинули зброю і просять про милосердя, він зараз кинувся туди щоб припинити різанину. Його сивий кінь хутко ніс свого славного вершника поуз намети й гарби спорожнілого ворожого табору до Бугу, красуючись перед іншими кіньми, немов розуміючи, що його володар найголовніший і найславніший тут за всіх; але враз могуча рука Богуна примусила його стати на місці: від одного з наметів Богун почув своє ймення „Іване!“ Хоч не голосно пролунав той поклик, але Богун пізнав той голос, що кликав його: то був голос його милої, його нареченої Марини.
Раптом повернувши коня на поклик, Богун побачив Марину, що мов пташка з перебитим крильцем то вставала з землі й простягала до нього руки, то знову падала до долу.
Він зскочив з коня й кинувся до неї, Марина бліда, як смерть, впала йому на груди, заливаючи свого милого гарячою кров'ю, що цівкою вибивалася з її грудей.
Татарський загін, що його тільки що погромив Богун, належав мурзі Хамамбетові. Як тільки в його таборі збивсь гармидер і він побачив, що козаки зайняли його косяк, татарський хижак зразу зрозумів, що його військо загинуло і, щоб не вскочити козакам до рук, йому треба тікати, якнайскоріше. Зваживши це, Хамамбет з кількома мурзами скористалися з того, що коні їхні стояли на припоні у самому таборі, скочили на тих коней і кинулися тікати, але раніше вони власноручно покололи ножами своїх жінок, щоб ті не досталися живими ворогам.
— Голубко моя, нещасна! — промовив Богун, не вдержавши сльози, що впала з очей на голову Марини. — За що ти прийняла такі муки?
Він послав до річки Довбню, щоб припинити там різанину, а сам поніс зомлілу Марину знов у намет, поклав на подушки, розрізав пута, що глибоко в'їлися в її ноги, і покликав до пораненої знахаря.
Через який час у намет до Богуна надійшли полковники Пушкаренко та Глух. Вони підрахували здобутки славного бойовища: живих татарів захоплено було у бранці дві з половиною тисячі, вбито ворогів було більше трьох тисяч, коней захоплено було біля сьоми тисяч, а скільки було визволено невольників, того ще не підлічили, хоч уже й налічили більше, як десять тисяч. Опріч усього того, захоплено було біля сотні возів, навантажених срібними та золотими речами, награбованими татарами по Вкраїні.
Маринина пораза була не смертельна і того ж дня, коли пораза була добре перев'язана, Богун вирядив свою наречену санками до Умані, щоб там у сім'ї полковника Глуха вона вилежала, поки пораза загоїться; сам же він, пославши татарських бранців гетьману в подарунок, знову подався переймати татарські загони та визволяти бранців і громив орду доти, поки не лишилося на Вкраїні жодного бусурмана, та ще й Сіркові на Січ Запорожську послав звістку, щоб переймав орду у Дикому Полі.