Бог його батьків/Загадка
| ◀ Бог його батьків | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Загадка |
Незабутнє ▶ |
|
Сказати коротенько, місис Сейзер промайнула в Давсоні, наче метеор. Вона приїхала на-весні, собаками, на санях, з франко-канадськими вояжерами; проживши з місяць розкішно, вона, тільки-но скінчився льодохід, подалася річкою вверх. Лише чоловіками заселений Давсон ніяк не міг зрозуміти цього поспішного від'їзду, і чотириста жильців його засумували, відчувши себе самотними, аж новина про викриття золотих рудокопалень у Номі розпорошила старі вражіння, що поступилися місцем для нових. Бо ж Давсон зустрів був місис Сейзер дуже гостинно. Вона була гарненька, чарівна та ще й удова до того. Тим то й вона відразу придбала собі цілу низку адораторів: ельдорадських королів, урядовців та менших синів, що шукали пригод і пожадливо нашорошували вуха, почувши шелестіння жіночої сукні.
Інженіри-гірняки шанували пам'ять її чоловіка, покійного полковника Сейзера. Синдикати й головні його представники з побожністю згадували всі його діла, бо ж він був відомий рудокопальний діяч. Шанували його у С.-Штатах, а ще більш у Лондоні.
Для всіх було загадкою, чому з усіх на світі жінок, оця саме жінка надумала приїхати до цієї країни.
Але жильці північні практичний нарід; вони зневажливо ставляться до теорій і визнають самі лише непохитні факти. Для багатьох із них Карен Сейзер була найістотнішим фактом. Вона бачила речі в цілком иншому освітленні, про що свідчить ота швидкість, з якою чергувалися освідчення і відмови протягом чотирьох тижнів її перебування у Давсоні.
Але зникла вона, і зник факт, — залишилася загадка.
Щоб розвязати її, доля, з ласки своєї, дала одну вказівку. Остання жінчина жертва, Джек Куран, що даремно пропонував їй своє серце і рудокопальню в 500 футів на Бонанці, святкував своє горе, бенькетуючи цілісіньку ніч.
І ось опівночі він зустрінувся з П'єром Фонтеном, провідником вояжерів Карен Сейзер.
Знюхавшися один з одним, вони почали піячити; тоді-ж вони таки зовсім сп'яніли.
— Гей! — гукнув П'єр хрипким голосом: — Навіщо місис Сейзер приїхала сюди? Доведеться вам самим поговорити з нею. Я нічого не знаю. Знаю лише, що вона ввесь час питає за якусь людину… П'єр, — каже вона до мене: — П'єр, ви мусите знайти цю людину; дам вам тисячу доларів, аби тільки знайшли. Ця людина… Ага! Ім'я її — Дейвід Пейн. Так, мусьє, Дейвід Пейн. Вона раз-у-раз повторює це ім'я. Увесь час я всюди шукаю цю людину, це ж диявольська праця… але ніяк не можу знайти цієї проклятої людини, і тисячі доларів не одержав. Сто чортів!..
— Ага! Одного разу прийшли люди із Серкл Сіті, що знали про цю людину… говорили, що він на Берч-Кріку. А мадам… Вона промовила: Bon, дуже зраділа й повеселішала. Тоді звернулась до мене… П'єре, — каже, — запрягайте собак. Незабаром поїдемо. Якщо знайдемо цю людину, я дам вам ще одну тисячу доларів. Я ж відповів її: — Так, мадам, їдьмо скоріше!
Тепер, — гадаю я; — ці дві тисячі доларів уже мої, напевне мої. Хвалько хлопчина! А тут з'являються ще люди із Серкл-Сіті й кажуть, що Дейвід Пейн повернувся до Давсону. Так що ми з місис Сейзер зовсім не поїхали. Так, мусьє, сьогодні мені мадам сказала таке: — П'єре, купіть човна і все, що потрібно. Завтра поїдемо проти води! — Ага! Так, завтра ми їдемо. Отой проклятущий Сітка Чарлі взяв 500 доларів за човна. От клятий!
Отже другого дня, коли Джек Куран оповів усе, що чув напередодні, увесь Давсон цікавився питанням, хто цей Дейвід Пейн, і які його стосунки з Карен Сейзер.
Того ж самого дня, як сказав П'єр Фонтен, місис Сейзер із своїми вояжерами поплила на причалі вздовж східнього берега до міста Клондайк Сіті, а потім попростували вони до західнього берега, щоб уникнути кручі, і, нарешті, зникли на півдні серед лабіринту островів.
— Так, мадам, це й є те саме місце. Один, два, три острови нижче ріки Стюарт. А ось і третій острів.
Так кажучи, П'єр Фонтен уперся жердиною об берег і повернув кермо проти течії. Жвавий метис швидко вискочив з мотузом на берег і прив'язав човна.
— Зачекайте хвилиночку, мадам; я піду подивлюсь.
Він зник за краєм берега, звідки донісся цілий хор собачих голосів; але через хвилину знову повернувся.
— Так, мадам, це та сама хатина. Я розвідався. Цієї людини я не знайшов. Вона не далеко пішла і не надовго, а то б не залишила собак. Можу закластися, що вона скоро повернеться.
— П'єре, допоможіть мені вийти. Я вся змарудилась від цього човна. Ви-ж могли б підістлати, щоб було м'якше. З цілої купи хутрів серед човна підвелась місис Сейзер в усій своїй красі.
Сама вона скидалась на ніжну лілею, але цьому вражінню суперечила та сила, з якою вона стиснула руку П'єрову, пружність її жіночих мускулів, що прийняли на себе тягар її тіла, та спритність її рук і ніг, що допомогли їй так легко вибратися на самий верх стрімчастого берега.
Обличчя її здавалось таким гарним, делікатним, а тіло вражало своєю силою.
Вона так легенько вийшла на берег, а проте щоки їй пашіли, а серце калатало швидше, ніж звичайно.
До хатини вона підійшла з якоюсь побожною цікавістю і ще більше зарум'янилась на лиці.
— Дивіться сюди!
П'єр показав на трісочки, розсипані коло дров.
— Свіжі, два-три дні лише, як їх натесано; не більше.
Місис Сейзер кивнула головою. Вона хотіла заглянути в маленьке віконце, але нічого не побачила, бо віконце зроблено з нажированого пергаменту.
Після цієї невдачі, вона обійшла навколо до дверей, підняла до половини защіпку, щоб увійти, але, передумавши, знов заклала її. Потім раптом стала на одно коліно й поцілувала грубо обтесаний поріг. П'єр Фонтен, хоч був цьому свідок, але й знаку не подав, що бачить, і ніхто згодом за це не дізнався. Один із веслярів, спокійно запалюючи люльку, раптом здригнувся від незвично-гострого окрику капітанового.
— Гей! Ви там! Ле Ґуаре! Постеліть, щоб м'яко було, — наказував П'єр. — Побільше шкір та ковдр! Сто чортів вам!
Але скоро гніздо зруйновано, і більшу частину ковдр викинуто на високий берег, де вигідно умостилася місис Сейзер. Лежачи на боці, вона пильно дивилася на широкий розлив Юкона.
Далеко за горами небо похмуріло, затяглося димом невидимих лісових пожеж. Крізь цей дим надвечірнє сонце тьмяно просвічувало, кидаючи на землю якийсь присмерковий одсвіт з фантастичними тінями. Навколо аж за обрій простягся незайманий край з пустельними нетрями: островами, лісом чатинним порослими, темними водами та скелястими, кригою покарбованими, гірськими кряжами. В цій пустелі не було ніякого сліду людського; жоден звук не порушував тиші. Країна здавалася якоюсь фантастичною, немов зачарованою невідомими чарами, задумливою таємницею широких просторів оповитою. Може, якраз це нервувало місис Сейзер: вона була непосидюща, поглядала то в один, то другий бік річки, а то вдивлялась у темні береги, вивчаючи напів-заховані гирла річні. Проминула година. Гребців послано на берег, поставити намети на ніч. П'єр залишився біля м-с Сейзер.
Аж ось і він. Їде, нарешті! — промовив П'єр Фонтен, після довгої мовчанки, уважно дивлячись на край острова.
За водою, виблискуючи веслами, плив човен. На кермі манячила постать чоловіча, а на прові сиділа жінка. Вони працювали з ритмичними розмахами. М-с Сейзер спочатку не звернула була уваги на жінку, аж поки човен наблизивсь: тоді чарівна жіноча краса раптом прикувала її увагу. Блюза із лосиної шкіри, фантастично оздоблена намистом, щільно прилягала до тіла і наче обкреслювала закруглені лінії; шовкова хустка веселого кольору трохи прикривала її чорно-сине волосся. Лице її було, наче відлите з бронзи; воно прикувало до себе летючий погляд м-с Сейзер. З-під ясно окреслених бровів виглядали пронизуваті, чорні, великі очі, трошки по-монгольському скошені. Вилиці були великі, але обличчя не худе; щоки поволі спадали до тонкогубого рота; губи були тонкі, але якось по м'якому енергійні.
Це обличчя мало на собі невиразні сліди старовинної монгольської крови. Здавалось, що після довгих блукань повертався до свого рідного коріння расовий тип. Вражав її гарний орлиний ніс, з тоненькими тремтячими ніздрями, і взагалі віяло чимсь орлиним, диким від неї, — не лише від обличчя, а від усього її єства.
Насправді, вона являла собою татарський тип, змінений до ідеальности. Щасливе те плем'я червоних індійців, що на двадцять поколіннів виплекає хоч одну таку своєрідну істоту.
Великими й сильними розмахами, у такт з чоловіком занурюючи весла, дівчина раптом повернула маленького човна проти течії і поволі підвела його до берега. За мить вона опинилася на піску і, перебираючи руками, підіймала на мотузі чверть туші щойно вбитого лося. Чоловік теж вискочив, і удвох вони швидко витягли човна на берег.
Собаки, скиглячи, лащилися до них; дівчина нагнулась погладити їх, а погляд її сопутника раптом спинився на м-с Сейзер, що підвелася з свого місця. Він подивився, протер собі очі, наче віри не йняв їм, і знову глянув.
— Карен! — промовив він просто, ідучи до неї й простягаючи їй руку. — Я одну хвилину думав, що це сон. Весною я на де-який час осліп був від снігу, і відтоді мої очі не раз бачили те, чого нема.
М-с Сейзер ще більш зарум'янилась, серце ій ще дужче закалатало. Вона всього сподівалась, тільки не цієї спокійно простягненої руки. Однак, вона тактично стримала себе й сердечно стиснула руку.
— Розумієте, Дейвіде… Я часто мріяла приїхати до вас, і я б це зробила, але тільки… тільки…
— Тільки я не сповіщав вас.
Дейвід Пейн засміявся, стежачи за молодою індіянкою, що побігла до хатини.
— О, я цілком розумію вас, Дейвіде; на вашому місці, я, мабудь, так само вдіяла-б. Але бачите — ось я приїхала.
— Ну, то йдіть трошки далі, до хатини, та попоїжте чого-небудь, промовив він з радістю, не звертаючи уваги на жіноче благання, що вчувалося в голосі м-с Сейзер. — Ви, мабудь, стомилися. В якому напрямку мандруєте? Вверх? Значить, ви зимували в Давсоні, чи прибули з останнім льодом? Це ваш табор?
Він поглянув на вояжерів, що сиділи коло вогню на відкритому місці; потім, відчинивши двері, запросив її до хатини.
— Я приїхав сюди із Серкл-Сіті ще минулої зими; довелось іти льодом. А тут я оселився тимчасово. Маю на оці Гендерсон-Крік. Якщо не пощастить там, то в-осени подамся вверх Стюарт-рікою.— Ви не дуже змінились, адже правда? — запитала вона, перебиваючи розмову і намагаючись скерувати її на особисту тему.
— Так, може трошки схуд, але зате зміцніли м'язи. Як ви гадаєте?
Вона, здвигнувши плечима, поглянула крізь неясне світло на дівчину індіянку, що на вогні пряжила великі шматки лосини, перемішаної з тоненькими шматочками сала.
— Чи на довго ви зупинялись у Давсоні? — запитав він, не піднявши навіть голови: стругав якийсь березовий брус для топорища.
— Ні, всього лише кілька день, — відповіла вона, стежачи за дівчиною й ледве слухаючи. — Про що ви питали?.. У Давсоні?.. Так, прожила там з місяць, і рада була, що виїхала. Знаєте, тут на півночі чоловіки якісь первісні, дуже палкі у своїх почуваннях.
— Так воно й повинно бути, коли людина добирається до землі. Умовність з пружинною постіллю вона залишає вдома. Але ви гарний час вибрали для від'їзду. Ви залишите країну ще до сезону москитів, і це буде таке щастя для вас, що, за браком досвіду, ви його й оцінити не можете.
— Думаю, що ні… Але розкажіть мені щось про себе, про своє життя. Хто ваші сусіди? Та чи є вони у вас?
Допитуючись, вона стежила за дівчиною, що товкла каву в мішку з муки, на припічку. З твердістю й спритністю, які свідчили, що нерви її такі самі первісні, як і спосіб цей, вона розтирала горошини важким кам'яним оскілком.
Дейвід Пейн, помітивши погляд своєї гості, злегка усміхнувся.
— Сусідів було кілька, — відповів він. — Місурійські хлопці та пара Корнвальців, але вони подалися до Ельдорадо на заробітки.
М-с Сейзер кинула запитливий погляд на дівчину.
— Індійців тут, здається, чимало?
— Всі до одного подалися вниз до Давсона. В усій країні немає ані жодного тубільця, опріч хіба Вінапі, але й вона із Коюкука, за тисячу верст униз річкою.
М-с Сейзер раптом стало млосно; усмішка їй з уст не зникла, але лице Дейвіда відступило кудись далеко, немов вона його бачила у телескоп. Бантини у хаті затанцювали перед її очима, наче п'яні. Тут її попросили сісти до столу, і за обідом вона опам'яталась. Розмовляла вона мало, та й то здебільшого про країну й погоду. А Дейвід Пейн почав довго розповідати про мілкі літні копальні Долишньої Країни й глибокі зимові Горішньої Країни.
— Ви навіть не питаєте мене, чого я приїхала сюди на північ. Ви, напевне, знаєте.
Вони відійшли від столу, і Дейвід Пейн знову взявся за топорище.
— Чи одержали ви мого листа?
— Із останніх? Думаю, що ні.
Цілком можливо, що він десь мандрує по країні Берч-Крік, або лежить у якогось торговця на Долишній річці. Пошта тут надзвичайно кепська. Ні порядку, ані системи, але…
— Не будьте бовваном, Дейвіде! Поможіть же мені! — промовила вона гострим, авторитетним тоном, що залишився в неї від минулих часів. Чому ж ви не розпитуєте про мене, про тих, що ми колись їх знали. Невже вас світ не цікавить більше? Чи знаєте ви, що чоловік мій помер?
— Невже? Мені дуже жалко! А давно?— Дейвіде!
Вона мало не розплакалась з досади, але після оцих докорів, що вона їх висловила, їй стало легче на душі.
— Чи ж одержували ви хоч які-небудь листи від мене? Певне одержували, хоча й ніколи не відповідали.
— Останнього листа, де сповіщалось, очевидно, про смерть вашого чоловіка, я не одержав; инші, мабудь, пропали, але всеж таки деякі я дійсно одержав. Я… я читав їх голосно Вінапі, застерігаючи її, щоб знала вона, які злі її білі сестри. І я… я гадаю, що це було їй на користь… Як на вашу думку?
Вона, не звернувши уваги на цей докір, промовляла далі.
— В останньому листі, що ви його не одержали, я сповіщала, як ви вгадали, про смерть полковника Сейзера.
Цьому вже минув рік, і я додала, що, коли ви до мене не приїдете, то я поїду до вас. І ось, обіцяла й приїхала.
— Я не знаю жодної обіцянки.
— А в перших листах!
— Так, ви обіцяли, але я ні про яку обіцянку не просив і не відповів, тим то й вважаю, що не дав на те згоди. Отже, я не знаю такої обіцянки. Але добре пам'ятаю другу обіцянку, що ви її, мабудь, теж пам'ятаєте. Це було дуже давно.
Він випустив з рук топорище і підвів голову. Це було так давно, давно; а все ж я це пам'ятаю так ясно: і день, і хвилину, і кожну подробицю. Були ми з вами обоє в саду, де цвіли троянди, в саду вашої матери. Все брунилося і розцвітало… молода кров весінніми соками грала… і я пригорнув вас до себе, це було вперше… і поцілував ваші уста. Хіба ж ви не пам'ятаєте?
— Не нагадуйте, Дейвіде, не треба! Я пам'ятаю всю свою ганебну поведінку. Як часто я плакала! Якби ви знали, скільки я вистраждала!
— Тоді ви мені обіцяли… о, та ви тисячу раз повторювали це тими чудовими днями…. Кожний ваш погляд, кожний дотик вашої руки, кожне ваше слово було обіцянкою. А потім, як би це сказати, з'явився чоловік… Він був дуже старий, міг би бути навіть вашим батьком; був не гарний, але з боку громадського порядна людина. Не зробив зла, жив по закону; всі його шанували, і, найголовніше, він володів декількома невеличкими рудокопальнями: було їх з двадцять у нього. Мав ще кілька миль землі; займався ще й комерційними справами. Він…
— Але ж були й инші причини, — перебила Сейзер; — я казала вам: кепські матеріяльні справи моїх батьків, нестаток. Ви ж розумієте, яке було жахливе становище. Я инакше не могла. Це не залежало від моєї волі. Вони жертвували мною. Ні, я сама віддалася на жертву. Як хочете, розумійте. Але, боже! Дейвіде, я відмовила вам! Ви ніколи не були справедливі до мене. Подумайте ж сами, що я пережила!
— Це не залежало від вашої волі? Примусили вас? Ні! Не могло бути такої сили на світі, щоб могла вас примусити поділяти ложе з тим чи з иншим чоловіком.
— Але ж я ввесь час вас любила! — заперечила вона.
— Я ніяк не міг звикнути до вашого мірива любови, та й досі не звик. Я нічого не розумію.
— Але ж тепер, тепер…— Ми говорили про людину, з якою ви рішили одружитись. Що то людина була? Чим зачарувала вона вашу душу? Які чесноти були в неї?
— Правда, він був багатир; знався на справах, на відсотках. Мав розум обмежений, але чудово вмів перетягати гроші з чужої до своєї кишені. А закон лише посміхався на це. А коли закон дозволяв, то й христіянська етика ухваляла. З громадського погляду він був людина не кепська. Але що це була за людина на мій, на ваш погляд, Карен, коли ми були з вами в саду рож?
— Не забувайте, він уже помер!
— Це справи ані крихітки не міняє! Я питаю вас, хто він був? Груба матеріяльна істота, глуха до пісні, сліпа до краси, мертва до всього духовного. Він був жирний від лінощів, з відвислими щоками, і товстий живіт його свідчив про його ненажерливість.
— Але ж він помер. А ми живі тепер… тепер… Хіба ж ви не розумієте? Я була невірною, як ви кажете. Я згрішила. Добре, хай буде так. Чи ж не повинні й ви так само промовляти: — Я згрішив. — Якщо я порушила свої обіцянки, то хіба ж і ви цього не зробили? Де ж ваша любов, що так пишно розцвіла була у садку троянд. Де вона тепер?
— Вона й тепер отут! — гукнув він, палко б'ючи себе в груди кулаком. — Завжди жила тут!
— Я знаю, що ваша любов була велика, що не було більшої на світі, — так говорили ви в саду троянд. І все ж таки тепер вона не досить сильна, коли ви не хочете простити мені, що біля ваших ніг гірко заливаюсь слізьми.
Дейвід Пейн завагався; він хотів щось сказати, але не міг промовити ані слова. Вона примусила його відкрити своє серце й висловити такі істини, що він їх сам ховав від себе. Вона стояла перед ним в усій своїй красі, осяяна пристрастю, що викликала старі спогади палкішого життя. Він одвернувся від неї, але вона знову, обійшовши, стала перед його очі.
— Погляньте ж на мене, Дейвіде! Погляньте! Адже я та сама, що й тоді була! І ви той самий, якби могли споглянути на себе. Ми не змінились обоє!
Її голова лежала на його плечі, і він уже напів-обняв її своєю рукою… але черкнув раптом сірник, і він схаменувся. Вінапі, байдужа до всього, що творилось, засвітила брудну лямпу. Світло, спалахнувши, золотим вогнем запалило її бронзову красу, що яскраво вирізнилася на темному тлі.
— Ви ж бачите, що це не можливо! — промовив Дейвід Пейн, лагідно відстороняючи від себе біляву жінку. — Це ж неможливо! — повторив він, — ніяк неможливо!
— Вислухайте мене, Дейвіде! Адже я не дівчинка, і не з дівчачими ілюзіями, — промовила вона стиха, не сміючи навіть наблизитися до нього. — Я ж уже доросла жінка, і добре все розумію. Звичайно, чоловіки завжди залишаються чоловікам. Проста звичка в цій країні. Це мене не здивувало, і я відразу догадалась. Адже це тільки місцевий шлюб, а не справжній.
— Ми таких питаннів не розв'язуємо в Алясці, — промовив він непевним тоном.
— Я знаю, але…
— Так, це шлюб тільки за місцевими звичаями; більш нічого.
— А діти є у вас?
— Ні.— Немає й не…
— Не знаю, але ж в усякому разі це неможливо.
— Та ні ж.
Вона знову стала коло його й ласкаво доторкнулась до його смуглявої руки.
— Я чудово знаю звичаї країни. Тут чоловіки завжди так поводяться. Вони не хтять назавжди залишатися тут, відірваними від усього світа. Жінці, чи дівчині, що з нею чоловік прожив де-який час, дають до Торговельної Компанії ордера на харчі за цілий рік, дають трохи грошей, і дівчина чи жінка тоді радісінька. — Сейзер здвигнула плечима: — Так само й ви можете зробити з цією дівчиною. Ми забезпечимо її усім, але не на один рік, а на все життя. Скажіть, будь ласка, чим вона була тоді, коли ви її знайшли? Звичайною примітивною дикункою, що влітку їла рибу, а взимку оленину. Не наїдалася досхочу, голодувала. Коли б не ви, такою б вона й залишилась. З'явилися ви, і вона стала щаслива. Залишите ви її, забезпечивши всім, і вона буде ще щасливіша.
— Ні, ні! — запротестував він. — Це несправедливо.
— Слухайте, Дейвіде, ви ж повинні зрозуміти, що вона вам не рівня: між вами немає нічого спільного. Вона споконвічна дикарка, що від землі походить, при землі й залишиться, неспроможна відірватися від неї. Народжена дикаркою, дикаркою й помре. Але ж ми з вами — ви і я — пануюча, розвинена раса, ми — сіль землі, а через те й господарі. Ми створені один для одного. Найсильніша поваба — це расова, а ми ж з вами однієї раси. Розум і чуття це нам велять, сам інстинкт ваш цього вимагає. Цього ви не можете заперечувати. Ви не можете позбутися попередніх ваших поколіннів. Ваші предки існували вже тисячу століть, і навіть сто тисяч, і рід ваш не повинен обірватися тут. Не повинен! Ваші предки на це не дозволять. Інстинкт сильніший від волі, раса могутніша від вас! Підемо, Дейвіде, підемо. Ми ще молоді, нас кличе життя, що таке хороше. Підемо!
Він звернув увагу на Вінапі, що вийшла з хатини погодувати собак, і похитав головою на знак заперечення.
Але жінчина рука вже обняла його за шию, і своїм лицем вона притулилась до його лиця. Перед ним повстало його суворе життя — марна боротьба з невблаганною стихією, жахливі роки холоду й голоду, первісне, дикунське життя, болісна порожнеча, що її не могло заповнити оте звіряче животіння. А тут з'явилася спокуса, що нашіптує йому про ясні теплі країни, музику, світло і радість, — що викликала спогади минулих часів. Він несвідомо віддався цим примарам. — Перед ним маячили обличчя, уривки забутих подій, веселі години, залунали в ушах звуки пісень, дзвінкий, розкотистий сміх.
— Підемо, Дейвіде, підемо! У мене вистарчить на двох усього. Наш шлях чудовий! — Вона обвела очима бідну обстанову хатини. — У нас вистарчить на двох. Світ коло ніг наших, і всі радощі наші! Ходімо, ходім!
Вона була в його обіймах і вся тремтіла, а він міцно пригорнув її до себе і вже підвівся… Та враз крізь товсті стіни добувся гострий окрик Вінапі: вона розбороняла собак, що покусалися.
Друга картина промайнула перед його очима: в лісі боротьба з ведмедем, пронизливий крик Вінапі і гавкотіння собак, що їх вона нацьковувала на звіря. Сам він серед цієї бійки, захеканий, намагається врятуватися від кривавої смерти. Собаки з переломаними хребтами й розпоротими животами гинуть, виють у безсилих муках; білий сніг червоніє від крови людської й звіриної; лютий, невгамовний ведмідь згріб його, мне і душить. І раптом Вінапі, під час цієї жахливої бійки, простоволоса, з блискучими очима, мов та фурія, накидається на ведмедя, втикаючи кілька разів у нього довгий, мисливський ніж.
Піт проступив йому на лиці.
Він струснув з себе м-с Сейзер, що повисла була на його шиї, і відступився на кілька кроків. Вона, розуміючи, але ще не знаючи, що твориться в його душі, раптом відчула, що втрачає його назавжди, назавжди.
— Дейвіде! Дейвіде! — гукнула: — Я вас не залишу, — не залишу! Якщо ви не поїдете зі мною, то зістануся тут з вами, з вами. Увесь світ для мене ніщо без вас. Я буду вам за дружину отут, у північній країні; я готуватиму вам їжу, годуватиму ваших собак, протоптуватиму дорогу для вас, гребтиму вкупі з вами. Я можу це робити. Я дужа, повірте мені…
В цьому він не сумнівався; дивився на неї, але не підступав ближче. Лице його було суворе й жорстоке; пристрасть погасла в очах.
— Я розрахуюсь з П'єром, і хай він собі звідціля їде з гребцями. Я залишусь тут з вами, і чи буде тут священик, чи ні, з пастором, чи без пастора, — мені однаково. Я піду тепер за вами хоч на край світа. Дейвіде, Дейвіде! Вислухайте мене! Ви кажете, що в минулому я вас чимсь образила, — і це правда, — дозвольте ж тепер мені спокутувати свою провину. Якщо раніш я не вміла кохати, то дайте мені змогу тепер виявити свою любов до вас!Вона впала на землю і, заливаючись слізьми, обняла його коліна.
— І ви ж любіть мене! Ви любіть мене! Пожалійте мене! Скільки я за ці довгі роки, чекаючи, вистраждала й витерпіла. Ви собі й уявити не можете!
Він нахилився й підвів її на ноги.
— Слухайте, — промовив він, відчиняючи двері й допомогаючи їй вийти на свіже повітря. — Цього не може бути. Не за нас одних лише доводиться думати. Ви повинні поїхати звідси. Бажаю вам щасливої дороги! Вас чекає важка праця, коли ви доїдете до Шістдесятої Милі, але у вас найкращі на світі гребці, і ви проїдете безпечно. Чи скажете ви мені прощай?
Вона опам'яталась, але дивилася на нього безнадійно.
— А якби… якби Вінапі… — вона завагалась і урвала.
Він угадав невисловлену думку й відповів:
— Так, навіть і в цьому випадку! — і додав: — це цілком не можливо! Про це не треба й думати!
— Поцілуйте мене! — промовила вона тихо, прояснівши на лиці. Тоді одвернулась і пішла геть.
— Здіймайте табор, П'єре, — промовила вона до човнаря; він, один з усіх, не спав, чекаючи на м-с Сейзер.
— Нам треба їхати.
При світлі багаття його спостережливе око примітило на її обличчі якесь горе, але він поставився до її наказа, як до звичайнісінької на світі речи.
— Гаразд, мадам! — погодився він.
— А куди поїдемо? В Давсон?
— Ні, — спокійно відказала вона. — Проти води. До Дайї.Він швидко кинувся до тих, що спали, й почав будити штовхаючи їх ногою й стягаючи з них ковдри; його голос лунав по всьому табору.
В одну мить розібрали шатра м-с Сейзер; горшки й кастрюлі склали до купи; ковдри поскачували. Люди, заточуючись, несли все приладдя до човна. М-с Сейзер стояла на березі й чекала, доки усе навантажать і настелять.
— Треба обігнути острів, — промовив П'єр, випускаючи довгий буксирний мотуз. — Ми поїдемо протокою, де вода тихша; гадаю, що швидко посунемося наперед.
Раптом він почув тупотіння ніг, зашелестіла торішня суха трава. Обернувшись, побачив індіянку, оточену кільцем наїжених вовкодавів. Вона наближалася до них. М-с Сейзер примітила, що лице індіянки, яке було таке спокійне під час їхніх завзятих змагань, тепер пашіло гнівом.
— Що ви наробили з моїм чоловіком! — раптом мовила вона до м-с Сейзер.
— Він лежить на лаві, немов хворий. Я запитала: що з вами сталось, Дейвіде? Ви хворі? Він, трошки промовчавши, сказав мені: добра дівчино, Вінапі, залиши мене, я згодом поправлюся. Що ви наробили мойому чоловікові? Га? Я думаю, що ви недобра жінка.
М-с Сейзер з цікавістю поглянула на дикунку, що все життя мала прожити з цим чоловіком, тим часом, як її доводилось виїздити самій серед темної ночи.
— Я думаю, що ви недобра жінка, — повторила Вінапі повільним, своєрідним говором людини, що розмовляє не дуже знайомою їй чужою мовою.
— Я думаю, що краще вам залишити нас і більш не приїздити. Га? Як ви думаєте? Адже він у мене один чоловік. Я індійська дівчина, а ви американська жінка. Ви гарна й знайдете багато чоловіків. Ваші очі блакитні, як небо. Ваше тіло таке біле… ніжне…
Вінапі, не церемонячись, повела пальцем по лиці Сейзер. Та навіть не ворухнулась. П'єр, зробив уже крок, щоб відштовхнути дикунку, але Сейзер не дозволила йому цього зробити, хоч у серці почувала вдячність до нього.
— Все гаразд, П'єре, — мовила, — не турбуйтесь. Будь ласка, залишіть нас.
Він слухняно відійшов у бік, щоб не чути розмови, і там щось собі муркотів під ніс.
— Біленьке й м'якеньке личенько, як у дитини!
Вінапі доторкнулась до щік Карен.
Скоро в нас з'являться москити, і вони вам все лице покусають. Воно набрякне, буде дуже, дуже боліти. Буде багато плям на вашому лиці. Гадаю, що краще вам тепер поїхати звідціля, поки їх ще нема.
Показавши рукою на течію річки, вниз, вона провадила далі:
— Ця дорога йде на Сент-Майкель, а ця, — показуючи вверх, — іде на Дайю. Краще, щоб ви їхали на Дайю. Прощавайте!
М-с Сейзер щиро обняла індійську дівчину, поцілувала її й заплакала. Це надзвичайно здивувало П'єра.
— Шануй його! — гукнула Сейзер: — шануй його! — Швидко зійшла на берег, обернулась і ще раз промовила: — Прощавай! — і миттю опинилась посередині човна.
П'єр пішов за нею і відчалив. Налагодив кермо і дав сигнал. Ле-Ґуар заспівав старовинної французької пісні; люди, немов примари, нахилилися над буксирним мотузом; кермове весло різало темні води ріки, і човен поплив у нічну темряву.