Бог його батьків/Незабутнє
| ◀ Загадка | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Незабутнє |
Сивашка ▶ |
|
Фортюн-Ла-Перл біг глибоким снігом, спотикаючись, плачучи й кленучи свою долю, Аляску, Ном, картярство і людину, яку проткнув ножем.
Гаряча кров замерзала йому на руках; страшна картина ще стояла в очах: людина, що схопившись за край стола, поволі спускається на землю; розкидані фішки й карти, раптовий жах, що опанував усіх, і тоді напружена тиша; круп'є, що зупинились на півслові, завмерлий брязкіт жетонів, злякані обличчя, довгий, затяжний момент мовчання. А далі страшне ревище, що жадало крови й помсти; воно бігло за ним слідом і сполохало все місто, звідкіля він утікав.
— Всю нечисту силу випустили з пекла, — сам до себе, глузуючи, промуркотів він і знову впірнув в якусь пітьму, прямуючи до берега.
Порозчинялись двері, заблищали вогні з хатів, з шатрів і з танцювальних залів повибігали люди, приймаючи участь у погоні. Людський галас, собаче виття вражали його слух, і він ще швидче біг. Що сили, біг далі.
Поволі гомін позаду затихав. Погоня змінилась лютістю на невдале й безцільне шукання.
Лише одна тінь не відставала від нього; озираючись назад, він бачив, що вона то виринала на безкраїй сніговій поляні, то зовсім зникала в чорній пітьмі, зливаючись з тінню хатини, або перекинутого на березі човна.Фортюн-Ла-Перл лаявся, лаявся слабо крізь сльози, як знесилена жінка. Він ще глибше пірнув у лабіринт збитого купами льоду, шатрів та покопаних ям. Часто натрапляв на натягнуті скрізь канати, на купи сміття, на безглуздо понабивані кілки і не раз падав на купи водою пригнаного, розкиданого в безладді примерзлого дерева.
Часами йому здавалось, що погоні за ним уже немає, і він зупинявся, щоб відпочити трошки. І тоді відчував, як голова йде йому обертом. Серце калатало, задуха підступала до горла. І знову тінь виринала із пітьми, і знову мчав він на-осліп, без пам'яти.
Раптом в його голові блиснула думка, і забобонний жах пробіг по тілі. Тінь не відступна раптом стала в його уяві символом долі картярської. Мовчазна, невблаганна і необорна, вона, справді, здавалася йому тою долею, що за спиною чекає кінця гри, коли готовими грішми доводиться виплачувати вигране й програне. Фортюн-Ла-Перл твердо вірив у те, що бувають зрідка моменти прояснення, коли людський розум звільняється з-під влади часу і простору і, вільний, буяє у вічності, читаючи великі події з відкритої книги майбутнього. Він зрозумів, що цей момент настав для нього самого, а тому, коли, повернувши від берега, знову побіг засипаною снігом тундрою, його вже не злякала тінь, що повставала перед ним що раз ясніше. Власною безпорадністю пригнічений, він зупинився серед безмежної, білої пустелі й обернувся назад. Його правиця вислизнула із рукавиці, і високо піднятий револьвер блиснув у блідому зоряному сяйві.
— Не стріляйте! Я ж без зброї!
Тінь набрала виразних тілесних форм. Фортюн-Ла-Перл, почувши людський голос, аж затремтів і відчув якесь раптове полегчання.
Можливо, що обставини склалися-б инакше, якби Урі Брем був озброєний тої ночи, коли сидів на лавці в Ель-Дорадо і був свідком того вбивства. Ця-ж причина й примусила його бігти Довгим Шляхом з таким непідхожим йому товаришем.
Як би там не було, він знову крикнув:
— Не стріляйте! Чи ж ви не бачите, що я зовсім без зброї!
— А якого ж ви біса гналися за мною?.. — спитав Ла-Перл, спустивши револьвера.
Урі Брем здвигнув плечима.
— Тепер це справа не пильна. Я хочу, щоб ви пішли зі мною.
— Куди?
— До моєї хатини, на край табора. — Фортюн-Ла-Перл копнув мокасином у сніг і вилаявся найдобірнішою лайкою, доводячи Урі Бремові, що той збожеволів.
— Хто ви такий і що я вам таке? — промовив він. — Ви хочете, щоб я з вашої ласки вклав свою голову в петлю?
— Я Урі Брем! — просто відповів той, і моя хатина на краю табора. Я вас не знаю, хто ви й що ви, але ж я бачив, як ви вбили чоловіка; ось кров його ще й досі на вашому рукаві, — і як на другого Каїна, все людство підняло на вас руку. Ви ж не маєте навіть притулку, де-б голову можно було прихилити. А в мене є хатина.
— Ради всього святого, замовчіть мені! — перебив його Фортюн-Ла-Перл. — А то буде з вас другий Авель. Що за користь мені з вашої хатини, коли тисячі людей біжать за мною слідом, шукаючи мене скрізь. Я хочу втекти звідціля як найдалі, найдалі, найдалі.— Але-ж прокляті вони свині. Мені кортить повернутися і ще кого-небудь із них відрядити на той світ, — свині вони. Хай ще буде одна славна різня, і тоді покладу кінець цій паскудній справі. Прожити все життя, боячись за свою шкуру… а ну його до біса оте життя, воно мені вже остогидло! — Він, як непритомний, спинився, пригнічений своїм безнадійним розпачем. Урі Брем скористався з цього моменту.
Був він людина не красномовна. Не було в житті його промови довшої, ніж оця, хіба що та, яку промовив пізніше та в иншому місці.
— Тому я й згадав про свою хатину. Я вас там так гарно заховаю, що вас ніхто ніколи не знайде. Харчів у мене досить. Инакше ви ж не зможете нігде заховатися. Собак немає у вас, та й взагалі нічого немає. Море замерзло. Ст.-Майкель — найближчий від вас пост. Посланці рознесуть звістку про вас по всіх усюдах. Те-ж саме буде з перевозом коло Анвіку, — отже жадної надії на порятунок. Поживете трохи в мене, поки все це розвіється. Вони всі про вас забудуть через місяць, а може й того менше. Захопляться паничним стремлінням в Йорк, та й ще може чим; тоді можна буде вам іти слідом за ними, під самим носом, а вони цього й не помітять. Я маю свій власний погляд на справедливість. Коли я берегом біг слідом за вами із Ельдорадо, то зовсім не мав на думці видати вас вашим ворогам. Мій власний погляд нічого спільного не має з їхніми поглядами.
Урі Брем раптом зупинився, побачивши, що вбивця виймає з кишені молитовника. При жовтавому світлі полярного сяйва стояли вони на морозі, поскидавши шапки й рукавиці і руки поклавши на священу книгу.Урі Брем заприсягнувся, що не видасть нікому Фортюна Ла-Перля. Цю присягу Урі Брем ніколи не мав на думці порушити й ніколи її не порушив.
Біля дверей Бремової хати Фортюн-Ла-Перл зупинився, вагаючись, чи йти, чи ні. Його страшенно здивувала ця людина, що з своєї ласки, невідомо через що, дає йому притулок у себе. Проте при світлі свічки хатина йому страшено сподобалась, до того ж і мешканців тут більше не було. Він швидко скрутив цигарку, тим часом, як Брем зварив каву. Його тіло трошки відпочило в теплі, і він, вдаючи якусь недбалість і безпечність, розсівся на лаві, пильно придивляючись крізь дим і вивчаючи Бремове обличчя.
Це було мужнє обличчя. В ньому була якась таємнича сила, захована й нікому невідома. Зморшки на лиці були глибокі, аж скидалися на рубці. В суворих рисах не було ані лагідности, ані юмора.
З-під густих, мохнатих брів визирали сірі, холодні очі. Під випнутими вилицями позначалися глибокі ямки. Підборіддя й щелепи свідчили про стійку упертість, яку підкреслював низький лоб. Ще казав він про те, що людина ця, коли треба, буває нещадна. — Усе було грубе й суворе: і ніс, і губи, і голос, і зморшки коло рота.
Це було обличчя людини, що багато прожила своїми власними думками, людини, що не звикла звертатись до кого-небудь за порадою, що часто по ночах боролась з янголами і зустрічала ранок із щільно замкненими устами, щоб ніхто ні про що не догадався. Його розум був не широкий, але глибокий. Фортюн-Ла-Перл, навпаки, мав натуру широку, але неглибоку, тим то й не міг він ніяк зрозуміти Урі Брема, яка то в нього вдача.
Якби Урі Брем сміявся, коли йому радісно, або плакав, коли йому сумно, то він зрозумів би його, але ж німі, таємничі риси його обличчя були загадкою: Ла-Перл ніяк не міг збагнути захованої в ньому душі.
— Поможіть же мені, добрий чоловіче! — промовив Урі Брем, коли вже трохи попоїли. — Треба опорядкувати, бо може хто з гостей завітає.
Фортюн-Ла-Перл муркнув своє ім'я й почав допомагати господареві.
При стіні стояла лавка, що кінцем упиралася в куток.
Це був немудрий прилад, накладений з укритих мохом колод, що їх пригнало морською хвилею. Грубші кінці в ногах випиналися нерівним рядом. Урі поскидав з них мох під стіною і вийняв з лави три колоди. Тоді відпиляв нерівні кінці і знову вставив, так що нерівний ряд у ногах залишився такий, як і був. Фортюн приніс із ями-комори кілька мішків з мукою і поклав їх на долівку один на одного під дірою з-під тих трьох підпиляних колод. На них Урі поклав пару довгих морських мішків, а зверху — кілька шарів моху й ковдр. Під цими ковдрами, що простягалися від одного кінця лави до другого, міг спокійно лежати Фортюн-Ла-Перл. Ніхто навіть би й недомислився, що там хтось є.
Протягом найближчих тижнів був трус по всіх хатинах і шалашах у Номі. Не минули нікого. Але Фортюна не знайшли в його куточку. На хату Бремову найменше звернули уваги: нікому ж на думку не спадало, щоб у цьому найгіршому на землі місці можно було знайти вбивця Джона Рандольфа. Після трусу ФортюнЛа-Перл виліз з кутка і спокійно собі ходив по хаті. Раз-по-раз закурював цигарки, а то з нудьги разкладав пасьянс. — Хоча вдачею був веселий, жартівливий, та швидко звик до мовчазного Урі Брема. Вони ні про що не розмовляли, а тільки иноді обміркували плани й заходи переслідувачів, говорили про стан дороги і про ціни на собак.
Та й про це говорили не часто і коротенько.
За цей час Фортюн-Ла-Перл почав був придумувати нову систему до гри в карти. Годинами й днями сидів і тільки й те робив, що тасував і здавав; занотовував різні комбінації карт довгими шпальтами, а потім знову тасував і здавав. Нарешті й ця робота йому остогидла, і він сидів, схиливши голову на стіл. Йому ввижалися знайомі таверни у Номі, де повно людей, де безугаву працюють круп'є, а стрекотіння рулетної кульки не замовкає аж до самого ранку. Його самотність та свідомість свого горя пригнічували його, що він годинами сидів, не поворухнувшись і оком не зморгнувши. Бувало иноді, що стримувана злоба проривалась і викликала в його гіркі й жалісливі нарікання: мовляв, доля мало всміхається йому, не мав він від неї нічого доброго.
— Життя — погана гра, — повторював він завжди свою одноманітну думку.
— Мені ніколи не щастило. Моя мати породила мене нещасним? З молоком її всмоктав я прокляття. Такий вже мені вийнявся жеребок нещасний. Та чи ж винний я тому? Навіщо ж мати так на мене нарікала? Чому вона не помогла мені стати на ноги? Чому добрі люди не помогли? Навіщо я без копійки грошей приїхав до Сітлю? І чого я, як свиня в болоті, валявся, їдучи до Номи? Навіщо я зайшов до Ель-Дорадо? Я прямував до Великого Піта за сірниками. І як це так, щоб у мене своїх сірників не було? І навіщо мені забаглось курити? Ви ж, розумієте, що все це завчасу було придумано, чого доброго, ще до мого народження. Ось воно що! Навіщо трапився на моїй дорозі Джон Рандольф, що одночасно зі мною поставив на карту? Хай йому чорт! Так йому й треба! Чому не змовчав він? Не зачекав, щоб я вперед поставив? Адже, він знав, що я майже зовсім програвся. Чому ж це я не стримав себе? Чому-ж? Чому? Чому?
Фортюн-Ла-Перл качався по землі, даремно допитуючи про все сліпу долю.
Підчас таких нападів Урі Брем мовчав і не рухався, тільки сірі очі робились якісь каламутні й тьмяні, наче-б то це його зовсім не цікавило.
Та й правду сказати, ці люди не мали нічого спільного, і навіть Фортюн-Ла-Перл частенько замислювався, що спричинилося тому, що Урі Брем заступився за його.
Нарешті прийшов кінець чеканню.
Людська жадоба крови мусить иноді поступитися перед жадобою золота. Вбивство Джона Рандольфа згодом перейшло в місцеві спогади і нікого вже більше не турбовало. З'явися убивця перед очі людські у Номі, то, звичайно, люди на де-який час відклали-б свій від'їзд у далеку путь, щоб дати справедливості зробити своє діло; але ж у тім-то й річ, що місце перебування Фортюна-Ла-Перля вже зовсім їх не цікавило. У них були пильніші справи. По річищах було багато золота, а на берегах знайшли рубіни. Ось-ось почнеться повідь, а тому люди з великими мішками сквапно лагодилися відплисти туди, де за нечувано дешеву ціну здобувалися дорогі речі.
Отже, однієї ночи Фортюн з Бремом запрягли собак у сані і поїхали на південь зимовою дорогою. Але не зовсім на південь: море було у них на схід від Ст.-Майкеля, вони перейшли межиріччя й поїхали Юконом аж до Анвіка, за кілька сот миль від Юконового гирла. Потім прямували далі на північний схід, мимо Коюкука, Танани й Мінука, — об'їхали Великий Поворот коло Форт-Юкона, разів зо два перейшли полярне коло, а потім по узгір'ю подалися на південь. Путь була важка, і Фортюн-Ла-Перл знову здивувався-б, чого ж це мандрує з ним Урі Брем, якби той не пояснив йому, що на Іґлі в нього копальні й робітники. Іґл стояв мало не на самім кордоні; за кілька миль вже маяв англійський прапор над казармами в Форт-Кудагі. Далі були: Давсон, Пелі, Файв Фінґерз, Вінди-Арм, Карібу Кросинґ, Ліндерман, Чількут і Дайя.
Проминувши Іґл, вони стали спочивати. Це був їхній останній відпочинок. Вставши ранком, мали піти далі різними дорогами. У Фортюна полегчало на серці. Всюди почувалось, що наближається весна; дні що раз довшали. Шлях переходив на Канадську територію. Ось недалечко й воля, сходить сонце, а Велика Межа все ближчає. Світ великий, і він знову міг малювати в своїй уяві пурпуровими кольорами картину майбутнього. Він висвистував підчас сніданку і навіть приспівував уривки пісень. Урі Брем тимчасом запрягав собак і лагодився в дорогу. Кінець кінцем усе було готово, і Фортюнові не терпілося стояти на місці. Тоді Урі Брем підтягнув колоду до вогню і сів на неї.— Чи чули ви коли небудь про шлях Здохлого Коня? — Він задумливо дивився вгору, а Фортюн сердито покивав головою, нарікаючи на затримку.
— Бувають иноді зустрічі за таких обставин, що ніколи й не забути, — промовляв далі Урі Брем дуже повільним, тихим голосом.
Отож, за таких обставин стрінувся я з однією людиною на шляху Здохлої Коняки. Багато людей зазнало лиха 1897 р. на Білому Перевалі, — отже й не даремно прозвали це місце так. Коні гинули, як москіти від перших приморозків, і гнили купами від Скагвея до Бенета; вони здихали на скелях, труїлися на Семіті, пропадали з голоду на озерах. Вони падали в дорозі, як мухи, або топились у річці під тяжкою вагою і розбивалися в щент об скелі. Вони ламали собі ноги в розколинах і, падаючи під вагою, викручували собі в'язи. Иноді й з головою пірнали в болоті і топилися або, напоровшись на позабивані в землю палі, роздирали собі животи. Господарі застрілювали, заморювали їх до смерти роботою. Коні здихали, і люди поверталися до берега, щоб купувати нових коней. Не завжди й добивали їх, багато де-хто залишав знівечену коняку серед дороги, знявши попереду сідло й підкови.
Серця людям або рвалися з одчаю, або кам'яніли, і вони ставали звірями, оті люди, що йшли шляхом Здохлої Коняки.
І ось тут я зустрів людину з серцем і терпінням Христовим. То була чесна людина. Сідаючи відпочивати, він і з коней здіймав вантаж, щоб і кінь міг трохи спочити. За сто мір корму він платив по п'ятдесят доларів і більше. Якщо коні понамулюють собі спини, він підкладав під сідло свої ковдри. Инші-ж люди зовсім не дбали за коней, і сідла виїдали їм рани з тарілку завбільшки.
Де-які не доглядали, щоб завчасу підкувати коней, коли стирались підкови, і тоді коні збивали собі копита аж до м'яса. А цей чоловік останнього долара витрачав на ухналі. Все це мені дуже добре відомо, бо ми з ним спали на одному ліжку, їли з одного горшка і були один одному, як рідні брати, тоді, як инші люди губили розум і вмирали, проклинаючи бога. Хоч як зморений, він часто спинявся, щоб підтягти, або попустити ремінці; аж сльози на очі йому набігали, дивлячись на це безкрає страждання. У межигір'ї, де коні ставали на задні ноги, а передні підіймаючи, мов ті коти дерлися на стіну, дорога постелилася трупами коней, що позривалися з стежки. І він тут стояв серед пекельного смороду, допомагаючи ділом і ласкавим словом; чекав, поки промине вся валка. Коли часами зривався кінь, він зупиняв усіх, аж поки не дасть якого порятунку. І на це ніхто не смів йому ані слова сказати. Наприкінці дороги один погонич, замучивши п'ятдесят коней, хотів був купити наші. Але ми лише поглянули один на одного та на наших коників гірської породи із східнього Ореґону. Він нам пропонував п'ять тисяч доларів, та й до того був нам великий скрут на гроші, але згадали ми отруйну пашу в Саміті, переходи через Скелі, — і мій побратим, ні слова промовивши, поділив коні на двоє: то його, а то були мої. Він поглянув на мене, і ми один одного зрозуміли. Він погнав моїх коней в один бік, а я його в другий. Взяли ми свої рушниці й постріляли всіх коней. Людина, що замучила п'ятдесят коней, без пам'яти нас проклинала за це, аж у горлі захрипла.Але-ж та людина, що споріднився я з нею, як з рідним братом, на шляху Здохлого Коня....
— То був Джон Рандольф, — з іронією докінчив Фортюн. Урі Брем кивнув головою й промовив:
— Я дуже радий, що ви мене зрозуміли.
— Я готовий, — відповів Ла-Перл, і колишній гіркий вираз з'явився в його очах. — Робіть те, що треба, та тільки скоріше.
Урі Брем підвівся на ноги.
— Я вірив у бога все своє життя. Я вірю, що він любить справедливість. Вірю, що й тепер він дивиться на нас, вибираючи кого-небудь з-поміж нас двох. Я вірю, що моїй правиці призначено виконати волю його. Ця моя віра така дужа, що хочу рівні нам дати шанси. Хай бог сам чинить свій суд над нами.
При цих словах Фортюнові серце радісно застукало. Бремів бог йому був невідомий, але ж він вірив у свою долю, а доля йому сприяла з тієї самої ночи, коли він біг снігом униз до берега.
— Але ж у нас один тільки револьвер, — завважив він.
— Нічого, будемо стріляти по черзі, — відповів Урі Брем; вийняв барабан із кольта і почав його уважно розглядати.
— Давайте, краще картами вирішимо, кому першому стріляти.
Фортюнові, на згадку про карти аж кров заграла, і він витяг колоду з кишені. Урі на знак згоди кивнув головою. Без сумніву, йому й тепер пощастить. Здіймаючи карти для здачі, згадав він чогось про схід сонця, і раптом здригнувся від радости, коли виявилось, що здавати доводилось йому. Він перетасував карти і здав. В Урі не було козиря, Фортюнові випав туз. Коли вони відмірювали п'ятдесят кроків, йому здавалося, що кордон уже страшенно близько.
— Коли воля божа на те, що ви мене покладете, то собаки і ввесь припас ваш. В моїй кишені знайдете готову запродажню, — пояснив Урі, ставши проти Фортюнового дула і вип'явши свої широкі груди.
Фортюнові вже ввижався залитий сонцем океан; струснувши з себе це мариво, він націлився. Був дуже уважний. Двічі спускав руку з револьвером, коли весняний вітер гойдав соснами. Але за третім разом став на одно коліно, схопив міцно обома руками револьвер і стрільнув. Урі крутнувся на місці, скинув руки, заточився і впав на сніг.
Але Фортюн знав, що куля влучила не зовсім гаразд, а то Брем не крутнувся-б.
Коли Урі, перемагаючи своє безсилля, підвівся й, стоячи на вколюшках, сказав дати йому револьвера, Фортюнові заманулося ще раз стрільнути. Але він кинув цю думку. Доля йому досі сприяла, і він почував, що, зробивши злочин, знову зазнає кари. Ні, він буде чесним. До того ж Урі був так важко поранений, що ледве чи достарчить йому сили тримати в руках важкого револьвера, щоб добре націлитися.
— А де ж тепер ваш бог? — глузував він з пораненого, передаючи йому револьвера.
Урі відповів:
— Бог ще не сказав останнього свого слова. Будьте ж напоготові: він скоро скаже. Фортюн став до нього обличчям, але повернув груди в бік, щоб менше куди було цілитись. Урі, наче п'яний, хитався, але чекав, поки вітер стихне хоч на хвилинку, щоб краще стріляти.
Револьвер був справді дуже важкий, а тому він так само, як Фортюн, сумнівався в успіху. Але він все ж таки затиснув його, витягши руку над головою, а потім поволі став спускати вперед і вниз. В ту мить, як тільки з'явилися перед ним Фортюнові груди, він спустив курок.
Фортюн не закрутився на місці....
Але враз веселий Сан-Франсиско потьмарився і згас в його очах. Залитий сонячним світлом сніг зовсім потемнів.
Фортюн-Ла-Перл в останнє закляв свою долю, що й цього разу зрадила його.