Без праці (1941)/XXII
Сонце хилилося вже до заходу, коли Іван прибув на відому нам полянку. В лісі стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бриніли і хвилювали в тіні дерев.
Десь трохи далі стрекотіла сойка, стукала жовна об сухе дерево. На середині полянки пражило сонце, розходився запах розігрітого чябрику, похилялися до сонця високі вершечки тоненьких лісових трав. Великий чорний гриб у понурій задумі стояв на гладкім місці під смерекою.
— Діду! Діду! Діду! — скрикнув Іван і тричі вдарив ліскою по смереці.
На той окрик затремтіли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук, розносячи їх по ярах і лісових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилині гриб пробуркався зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд і перед Іваном став Дід у своїй власній поставі.— Ну, що ж, синашу, прийшов ти таки! — сказав Дід, киваючи головою на привіт Іванові.
— Приходжу, Дідусю.
— А швидко якось, небоже! Видно, не дуже смачний мій дар.
— Швидко? — скрикнув Іван. — Але ж я за той час пережив більше, ніж за сто літ звичайного життя.
— Ну, але ж мій перстень сповняв свою службу добре? Надіюся, що не кривдуєш собі на мене.
— Та що маю кривдувати, — сказав Іван. — Добре сповнював свою службу, це так. Тільки, мабуть, служба тота не на мої плечі шита, Дідусю. Не можу довше витримати того добродійства і приношу вам назад ваш дар.
— Я так і знав, що не видержиш, — усміхаючися, мовив Дід і взяв перстень та застромив його собі на палець. — Ну, але що ж ти тепер будеш робити?
— Буду робити, працювати! — радісно скрикнув Іван. У тій хвилині, позбувшися персня, він почув себе вдесятеро сильніший, здоровіший і сміліший, ніж був перед хвилинею. — Тепер тільки я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.
— Ну, але може хочеш іще дечого від мене в заміну за перстень?
— Ні, не хочу нічого! — відповів Іван. — Бо й що ж ви можете мені дати? Того, чого мені найбільше треба, щастя, внутрішнього вдоволення…
— Е, цього, небоже, я тобі дати не можу! — сказав Дід.
— Знаю це, — мовив Іван. — А за все інше спасибі вам. Усе інше я собі здобуду працею, в меншій мірі, в більшій мірі, різниця невелика. Бувайте здорові, Дідусю!
— Іди здоров, синашу! — сказав Дід і, закрутившися млинком на однім місці, пірнув у землю, мов той свердель⁴⁵).
Що сталося з Іваном? Здавалося йому нараз, що якась важка змора, яка досі держала його в своїх лабах, відступила від нього й позволила йому віддихнути свобідно і випрямитися. Він віддихнув, підняв угору голову — і пробудився!
— А! Що це зо мною було? — скрикнув, схапуючися з пенька, на якім сидів дрімаючи.
— Чи це сон був, чи й справді я мандрував по чужих краях?
Оглянувся довкола й побачив свою сокиру, зарубану у пеньку.
— Тьфу, щезни маро! — скрикнув Іван. — І присниться чоловікові диво! Певно, я десь у таке дивне місце сокиру зарубав. Та гов, чи направду це був лише сон? Але ж, Господи мій, то я мусів довго спати! Адже ж мені бачилося, що я найменше рік часу прожив. Ну, але щом бачив світа, том бачив, хоч у сні лишень, то на одне вийде!
І пригадавши собі всі свої пригоди, він зо страхом почав общупувати свої руки й ноги, чи справді він не є такий ослаблений, яким чув себе перед хвилею. Та ні! Богу дякувати, був здоров, сильний і молодий. І хоч усі пригоди були тільки сном, але любов до праці, яку з нього виніс, лишилася в нього на весь вік.
І він кинувся зараз, нарубав дров, звязав здорову вязанку і, завдавши її собі з пенька на плечі, згорблений удвоє, але вдоволений сам із себе, потюпав до села.