Без праці (1941)/XVII
Перше почуття, якого дізнав Іван, прокинувшися досить пізно на другий день, то було почуття якоїсь дивної полекші. Здавалося йому, що якісь тяжкі кайдани спали з нього, що світ нараз йому прояснився. Не знав зразу, що це значить, але швидко доторкнувшися якось мимовільно правою рукою до лівої, почув, що нема персня на пальці. Зачудувався безмірно, почав пригадувати, де міг його загубити, але нічого не міг вигадати. Пустився йти до дверей, щоб завідомити Ніну про цю пригоду, але двері були замкнені знадвору. Зараз розяснилося йому в голові.
— А! Так ось воно що! — скрикнув він. — Справді, не ошукало мене моє почуття! Моя Ніночка справді змовилася з тим вітрогоном! Забрали мені перстень, думаючи, що Бог зна який скарб здобули! Ха-ха-ха-ха! Щасти вам, Боже! А ми тимчасом спробуємо, як смакує праця.
І взяв щітку, щоб вичистити своє убрання, але в тій хвилині почув, що чародійський вузлик знов завязується перед ним, що щось вихапує йому з руки щітку, обезсилює його мускули — перстень був знов у нього на пальці.
— Ну, не хотів би я в тій хвилині бачити лиць їх обоїх, — промовив Іван сам до себе.
Сила персня зараз відчинила замкнені двері. Іван увійшов до покоїв Ніни. Покої були чистісінькі, всі коштовні оздоби були позабирані.
— Ха-ха-ха! — з болем усміхнувся Іван. — Злакомилися на блискучки і втекли! Ну, певно, швидко вернуться. Піду їм назустріч.
Убравшися гарненько й поснідавши, Іван помаленьку вийшов, сів на фіякра й поїхав у той бік, куди перед кільканадцятьма годинами поторохтіли були Ніна й Едвін. Не проїхав Іван і півгодини часу, на гостинці показався хлопський драбинний віз, а на нім на околоті соломи сиділи Едвін і Ніна. Коли обі колісниці порівнялися одна з одною, Іван зупинив їх і промовив до Ніни, спокійно, як коли б нічогісінько не сталося.
— А не казав я тобі, Ніночко, що це буде зовсім непотрібний захід? Адже ж коли ти хотіла зробити собі прогульку, то можна було сказати мені про це словечко.
— Мовчи, хаме! — в нетямі крикнула до нього Ніна. — Як ти смієш так запанібрат говорити зо мною. Я княгиня, а ти простий мужик.
— Але ж, Ніночко, — з непорушним супокоєм відказав Іван, — сама ти казала мені так до тебе промовляти. А тепер прошу тебе, сідай ось тут коло мене. Прецінь же не ялося, щоб ти на такім хлопськім возі вїжджала до міста, виїхавши з нього четвернею.
— Не потребую твойого фіякра! Поїду так, як мені схочеться, поруч з тим, котрому належить моє серце, котрому я віддала все… все, навіть…
— І котрий з того всього має зламаний феник³³)! — з насміхом докінчив Едвін. — Ні, пані, я думаю, що ви справді ліпше зробите, коли повернете в обійми цього чесного і благородного братчика.
— Едю! — з виразом тяжкого докору скрикнула Ніна.
— Е, що там бавитись чутливими витребеньками, — грубо відказав Едвін. — Адже ж ви, пані, знаєте, що я голий, зруйнований. А той проклятий перстень, котрий ви мені казали зняти з пальця свого братчика, оце, як бачу, знов прикрашує той самий палець. А в тій самій хвилині, коли щез перстень, щезли також, як ви, пані, знаєте, всі ваші скарби і клейноди, навіть повіз і коні. Зосталося нам тільки те, що я вчора не програв у карти, а цього було дуже небагато, ледве вистарчило на те, щоб заплатити за вечерю і нічліг та винайняти ось ту препишну ляндару, на якій я вже розтряс собі всі кості. І як же ви, пані, виображуєте собі нашу дальшу подорож, нашу будуччину? Мої дохідні джерела зовсім вичерпані, ви, пані, маєте тільки скарбів, що турецький святий; заробити собі також не потрафите…
— Буду заробляти, Едю! Переможу сама себе! Буду робити все, щоб тільки не бути для тебе тягарем, лиш не відтручуй мене! Я тебе люблю, Едю, а до нього не хочу вертатись.
— Ніно! — скрикнув Іван, до глибини душі зворушений цею сценою. — Рвешся від мене, як від свого найтяжчого ворога! А прецінь же досить було одного твойого слова, щоб я вступився тобі з-перед очей. Ти полюбила цього пана, я не хочу стояти тобі на заваді. Будьте щасливі! Радо я допоміг би вам, колиб це було в моїй силі, але тепер бачиш і сама, що все, що дає мій перстень, дає тільки для мене; в руках інших людей все те щезає. Так бувайте ж здорові обоє! Сідайте на мого фіякра, він заплачений і не щезне під вами так, як четверня. А я собі піду.
— А куди ж ти підеш? — запитала Ніна, трохи пристиджена і зворушена його мовою, бачучи, що він зліз з фіякра.
— Піду додому, — сказав Іван. — Будьте здорові!
І заки Едвін і Ніна встигли ще сісти на фіякра, Іван щез їм з-перед очей!