Без праці (1941)/VIII
Слава Івана, як „пречудного“ робітника, швидко розійшлася по всьому селі. Особливо господар, від котрого Іван до недавна не чув ніколи доброго слова, тепер трубив про нього на всі боки, мов найнятий.
— Що там за сила! Що за проворність! Ні, такого робітника я ще не бачив, як жию. І все сам!
— Та що, нема чому дивуватися, — жартували багачі. — Такий лінюх через тільки літ зашанував свою силу, то й має її. Цікава річ лишень, що це йому прийшло до голови, що тепер так узявся до роботи? Ну, але то також певне, що тої охоти надовго йому не вистане.
Але помимо того кепкування кожний багач бажав мати Івана в себе. Ось і почали вони потаємно наперегони шапкувати перед Іваном, частувати його то горілкою, то гараком і просити, щоб покинув дотеперішнього господаря.
— Чи такий голоколінник варт твого одного пальця! — говорили йому. — І чого ти в нього дослужишся? Ходи до мене, я тобі дам 50 ринських⁹) річно, шмаття, як Бог приказав, їсти будеш те, що й я їм, а роботи тяжкої не будеш робити.
Іван тільки десь-колись промимрив: „Нну“, „Еге ж“ та „Авжеж“ та „Побачимо“, пив, закусував і, ні про що не турбуючись, ходив собі, мов бугай по молодій конюшині. Праця, як обовязок, а властиво, як тяжке ярмо перестала для нього існувати. Думки, котрі досі майже виключно приковані були до тих тачок, тепер, увільнені, попали в якийсь хвилинний застій, немов заснули, щоб випростуватися, набрати сили й самостійности. Бажання Іванові не могли ще вирватися з обсягу наймитського життя, з меж рідного села.
— От якби то сам пан війт прийшов просити мене до себе на службу! — думав Іван. — Сказав би я йому пару слів правди за те, що мене недавно вигаратав бучком, коли йому мої коні в житі шкоду зробили.
І справді, війт прийшов і Іван наговорив йому дурниць, котрі грізний начальник громади прийняв як щось таке, що йому віддавна належалося.
— Найліпше, мабуть, було б служити в панотця, — подумав собі Іван. І тут уже йшов до нього паламар послом від панотця і просив його прийти завтра на плебанію, бо єґомость дуже його потребують. Панотець почастував Івана вином — першим, яке Іван мав колинебудь в устах, і просив його, щоб йшов до нього на службу.
— Прийду, панотчику, чому ж би не мав прийти, — весело сказав Іван, цілуючи панотця в руку, але на думці в нього було зовсім що інше.
— А коли ж прийдеш? — запитав панотець.
— Ще нині відправлюся від свого господаря, а завтра вже буду в єґомостя, — сказав Іван. Панотець поблагословив його на дорогу й пішов у село.
Іван був слуга один у своїм роді. Не тільки робив за десятьох, але — це була річ не менше важна й цікава — не їв нічого. Еге! Від того памятного дня, коли то привіз стільки дров з ліса, господиня не бачила ложки ані хліба в його руці. І ніхто не бачив, щоб він їв. А проте за тих кілька неділь Іван розцвів і зарумянився, мов польовий мак.
— Що це таке з тобою, Іване, — питала його господиня, — чому ти їсти нічого не хочеш?
— Я ситий, — відповідав Іван. — Навіть не ставте нічого перед мене, бо я не можу їсти.
— Але хто ж тебе так участував?
— Е, це вже річ моя. І не питайте мене, бо вам цього не скажу.
Пробували вже й слідити за Іваном, де й що він їсть, але це ні на що не придалося. В часі обіду, полуденку й вечері Іван щезав десь, мов камінь у воду. Не потребуємо й додавати, що Івана годував його перстень. Коли тільки хотів їсти, — а хотів він їсти зразу дуже часто, бо досі за ввесь вік мав час випоститися, — сідав денебудь і шептав:
— Хочу, щоб мене ніхто не бачив.
І зараз робився невидимий, а рівночасно на його розказ воскресали перед ним найліпші присмаки, які тільки могла видумати його бідна, хлопська фантазія: пироги з сиром, маком, з капустою, ковбаси, печені кури, горілка з медом, медяники, хліб пшеничний. Їв Іван, аж за вухами тріщало. А тепер, вийшовши від панотця, одне тільки мав на думці:
— Віднині буду завжди пити вино.