Без праці (1941)/III
— Всякоє диханіє да хвалить Господа! — скрикнув переляканий Іван.
Старець усміхнувся жалібно і простяг до Івана обі руки.
— І я хвалю, синку, і я хвалю, — сказав тихим, ледве чутним голосом. — Ох, спасибі тобі, небоже, сторицею спасибі, що ти увільнив мене з цеї страшенної темниці!
— То… це… ви були, дідусю? — пробулькотів Іван, не знаючи, що має сказати й до кого говорити. — А я думав, що це муха.
— Ой, муха, синашу, муха! Ворог мій тяжкий перемінив мене в муху й гонився за мною в виді чорної жовни, а коли я перед ним сховався до цеї шпари, то він шепнув тому дурному хлопчиськові, щоб мене заткав кілком! Ой, та й протерпів же я, протерпів, Боже мій єдиний!
— Але хто ж ви такий, дідусю? — запитав Іван.
— Я, синашу, Дід бескидський, може чував що коли про мене?— Дід бескидський? Той сам, про котрого казки на вечорницях розказують?
— Той сам.
— Про котрого говорять, що під землею живе й Довбушевих ⁵) скарбів пильнує?
— Той сам.
— А правда це, дідусю, що тих скарбів така сила, що й на двадцять чотири вози їх не забрав би?
— Далеко більше, небоже.
— А правда це, що ви на Чорногорі обернули догори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з його скарбами так, що тепер ніхто ані того каменя, ані того входу віднайти не може?
— Правда, синашу, правда, здвигався я погано при тій роботі, аж мені щось у крижах трісло так, що відтоді випростуватись не можу.
— Так вам треба! — скрикнув Іван. — Було не лакомитися на чужі скарби, котрі б, може, не одному бідоласі в пригоді стали.
Дід довгим, сумовитим поглядом зміряв Івана.
— Ей, сину, сину, — сказав, — яка ж ти ще дитина.
— Добре вам казати: дитина, — скрикнув обурений Іван. — А ось якби вам прийшлося так, як мені, на кожний кусник хліба, на кожну мізерну лахманину так тяжко гарувати та зносити людські примхи, то певно б ви не тої заспівали.
Дід нічого на це не відповів, тільки раз-у-раз жалісливо хитав головою.
— Але що ж це за такий ворог, — спитав з перегодом Іван, — що вас запакував у оцю щілину?
— Це найстарший опир і чарівник з Бусовищ. Мав він віддавна на мене злість, ще за небіжку жінку.
— То ви й жінку мали? — скрикнув Іван.
— Аякже, синку, мав! І лишила мені одним-одну дитину, донечку. Господи мій, що то там з нею сталося? Чотирнадцять літ, як один день тому, лишив я її, ще в колисці, малесеньку, тільки мій слуга, старий Віюк, сліпий, зостався при ній. Чотирнадцять літ я промучився в тій проклятій шпарці, тоскуючи не стільки до свободи, до ліса, до скал, до гір, скільки до моєї коханої дитини. Ой, сину, що я перетерпів за тих чотирнадцять літ, що я перетерпів! Але Господу Богу слава, тепер усе минуло, тепер я вільний! Ти, синку, мене увільнив, і я тобі віддячуся. Ходи зі мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав би довокліктись додому.
— А далеко ваш дім?
— Дім мій, синашу, великий. Коби ми тільки дібралися до першого входу, то там я вже дам собі раду.
— То добре, ходімо! — сказав Іван.
Дід поступив пару кроків, але зараз же мусів сісти на пеньку.
— Ні, синку, — сказав, стогнучи, — не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити за прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду.
Хоч і який був лінивий Іван, та цим разом він не дався довго просити і взяв Діда на плечі. Старий був легесенький, як перо так, що Іван майже не чув його тягару на собі і йшов зовсім свобідно.
— Ось туди, синашу, ось туди! — сказав Дід, показуючи Іванові зарослу, майже незапримітну лісову стежечку, що вела стрімко підгору і, бачилось, губилася в гущавині.