Без праці (1941)/I
Був тут собі в нашому селі Іван, парубчак здоровий і вродливий, але такий лінивий, такий лінивий, що нехай Бог боронить. Так і прозвали його Іван Лінюх.
Щоправда, лінивство його багато де в чому неподібне було до мого або твого лінивства, шановний читачу, і коли б нам прийшлося щодня зробити хоч половину тої роботи, яку звичайно робив Іван Лінюх, то без сумніву нам би здалося, що ми зробили бодай половину казочних Гераклевих робіт. Іван уставав геть-геть перед сходом сонця, кормив, поїв і чистив худобу, клепав косу, вязав льон, косив, молотив, рубав дрова, що аж іскри скакали, молов зерно на ручних жорнах, двигав тягарі, різав січку, носив воду з річки, одним словом робив тисячі тих важких а ненастанних праць, що становлять зміст хлопського „життя“. Від рана до ночі все на ногах, все занятий, він мало чим різнився від незлічимої многоти тих сірих постатів, що розсипані по широкім Божім світі, лазять і снуються по ньому, мов мурашки, і гинуть, як мурашки. Вони становлять неначе частину самої елементарної сили тої землі і майже не лишають по собі ані крихти того, що називаємо історією. Живуть, щоб працювати, а працюють, щоб із голоду не вмерти — ось і все. І так раз-у-раз; із покоління в покоління, без ніякої зміни, без ніякої полегші, без ніякого — сказати можна — поступу. Та проте було щось таке, що відрізняло Івана з-поміж сірої хлопської маси, а це було власне його лінивство. На лихо йому, лінивство це не могло проявлятися в ділах, а то з двох причин. Раз тому, що Іван був мужик, а мужик, хочби й найлінивіший, звичайно мусить десять разів більше робити, ніж найробучіший „інтеліґент“. А подруге, доля, немов наперекір його вродженому лінивству, чисто на сміх та на глум, зробила його наймитом, бідолахою без поля і рілі, без хати й роду. Виріс між чужими, поштуркуваний, занедбуваний і кривджений, служив за харч і одежу, — от тим-то й звичайний тягар хлопського життя пригнітав його з подвійною силою.
„Найнявся — продався“, каже приповідка, а що ж би то був за господар, котрий би, купивши таку цінну річ, якою є людська сила робоча, не старався визискати її якнайосновніше з усіх боків, до останньої краплини?
От тому то лінивство Івана Лінюха не могло проявлятися на ділі, то значить тим, щоб він нічого не робив. Про це при його стані навіть гадки не мало бути. Вроджена його хиба проявлялася тільки в його неохоті до всякої праці, в тім, що він раз-у-раз бурчав, зідхав і проклинав. Бурчав і нарікав він устаючи рано, проклинав сходяче сонце, з ненавистю поглядав на ті ниви, злиті його потом і оброблені його руками, а які приносили ввесь дохід кому іншому; а хоч ніколи не міг відважитись на те, щоб проклинати або бити господарську худобу, ту худобу, до якої, звичайно, привязувався цілим серцем, мов до найближчої рідні, то все таки, годуючи, поячи й чистячи улюблені воли або жеребята, він „виварачав“¹) на господаря, бурчав на багачів взагалі, або проклинав власну долю, що так уперто силувала його здобувати кожний, хочби найнужденніший, шматок хліба працею, а надто ще такою важкою, пекольною працею. Не за діла отже, а за слова й зухвалість осудили Івана селяни, прозвавши його Лінюхом. І по свойому вони мали рацію, гулюкаючи на Івана, погорджуючи ним, посмішковуючися з нього, нерадо приймаючи його в найми. Хоч сам Іван робив добре, але його вічне бурчання, квасне та якесь заспане лице, осовілі очі, все те обдавало його якоюсь атмосферою лінивства, що заражувала й обезсилювала інших. У роботі хлопській, рільничій переважно гуртовій, приклад, заохота, ота зараза моральна займає дуже велике місце. Робітник охочий, веселий, жартівливий, та співучий, у якого „очі грають“ і „жили ходять“ при роботі, є великим скарбом; хоч сам він нераз менше робить ніж інші, але під гомін його жартів, вигадок та пісень, на вид його палких очей, здорового, ясного лиця і хутких та кріпких рухів робота всім іде спірніше ²), легше й краще; здобуток показується звичайно багатий і люди непотомлені, та вдоволені самою працею більше, ніж заплатою. „Такий уже дух на робітників наскочив“ — говорять господарі і добре пильнують, щоб того „духа“, то є власне того робітника, що так уміє другим „духа додати“, задержати при собі якнайдовше. Зовсім інакше діється з лінивим робітником. Недарма говорить приповідка: „Три дні не їж, а весело дивися!“ Такий робітник, що невесело дивиться, може собі робити й найліпше, але для господаря його робота не має ціни: сам його вигляд, його ліниві рухи та його бурчання роблять йому більше шкоди, бо знеохочують інших, заражують їх лінивством, бунтують їх. І робота їм тяжка, їда несмачна, і час довгий, і господар нелюдяний, і плата мала, а при кінці показується, що й зробили вони мало й недоладу. А найголовніше, що головний винуватець звичайно чинить вигляд, немов то „моя хата скраю, я нічого не знаю“; його робота найліпша, закинути йому не можна нічого і господар мусить мовчки сам у собі гнути злість та хіба зарікатися, що на будуче не прийме до роботи проклятущого „бурмила“.
От таким то бурмилом у сільській роботі був і наш Іван Лінюх, і це була причина, що його не любили господарі і нерадо брали його на службу, платили йому менше як іншим, а кормили його гірше й нераз навіть без вини наганяли із служби. Та все це не то що не поправляло, не заохочувало Івана, а все більше квасило його, знеохочувало до праці, до життя і людей, до цілого світа. Робота була для нього найнелюбіша, найогидливіша річ на світі, була найбільша його прикрість, яку він кожного дня, кожної години мусів поборювати з найбільшою натугою всіх своїх сил, і в якій проте ніколи не міг засмакувати.