Баю-баю/Півпівника
| ◀ Бабині курчатка | Баю-баю Півпівника (П. Куліш) |
Поєдинок ▶ |
|
Була собі колись гарна курочка, і добре їй жилось у дворі в селянина. Круг неї метушилась купка діток чимала, і між тими дітками одно собі вдалось препогане і скалічене. Мізерне те курча вивелось із малесенького яєчка. Півкурчати тільки й вивелось, мов хто одтяв половинку. З одним тільки оком, з одним крилом і однією ногою. Що ж? дарма, що каліка, а така же була пиха з того курчати! Курча, підрісши, забрало собі в голову, що воно диво між курчатами. Як зачнуть було кури його на сміх підіймати, то воно собі й думає: „Се з заздрости!“ Як же візьмуть курчата до його прикладки прикладать, то воно говорить: „Се з досади, що я на їх і дивитись не хочу!“
От раз і каже те Півпівника своїй матері: „Слухай лиш, мамо! Обридло вже мені жити в селі. Надумавсь я до царя доступитись; хочу я подивитись на царя і на царицю.“Бідна мати аж закудкудакала з ляку, таке почувши.
— Дитино моя, — каже, хто се тобі таку дурницю в голову вкинув? Твій батько ніколи з свого села не виходив, дарма що кращого півня на всім світі немає. Чого тобі й бажати, як наш двір? У царя краще тобі не буде. Глянь, яке гноїще гарне, яке зерно нам смашне посипають, яке затишне сідало в нас, і сімя, слава Богу, не маленька, і всі тебе кохають.
— Байдуже мені — одрізало Півпівника. — Брати мої і сестри — сільська темнота.
Бачить бідолашна мати, що̀ воно за упряка, та й каже:
— Хоч же послухай моєї доброї ради, моя дитино. Як підеш у мандрівку, то оберегайсь у світі тих людей, що кухарями звуться, та й куховаркам на очі не навертайся, бо все то лихі наші вороги. Тепер же, синочку, нехай тебе береже Господь. Іди собі, коли не хочеш з нами жити.
Рушило Півпівника в дорогу. Прийшло воно до рівчака, а діялось се діло серед літа, так рівчак мало не зовсім пересох, і дітвора його гребелькою пересипала. Побачив рівчак подорожнього та й каже-дзюрчить такі слова:
— Ти бачиш, братіку, як я заслаб, насилу ворушусь; немає в мене сили і дітську гребельку прорвати, щоб вона мене не зупиняла. Визволь мене сеї біди, розгреби своїми кіхтями пісок на греблі.
А Півпівніка йому одказує:
— Не хочу розгрібати! Що я тобі за робітник?
Далі стріло воно на дорозі вітра. Лежить бідаха вітер, ледве дише.
— Любе моє Півпівника! — каже він подорожньому. — На віку, як на довгий ниві, всього трапиться, треба нам помагати один одному. Бачиш, як мене спека полуденна одоліла. Коли б ти мене тілки трошечки од земли свїми кігтями підкинуло та ще крилом піддало, то я й піднявсь би в гору і полетів у свою сторону. Там тільки дадуть мені поїсти, так я знов увійду в силу.
— А забув, — одказало Півпівника, — як ти було мною гордуєш, та хвіст мені куйовдиш та ростопіруєш, мов тому индикові, людям на сміх, а мені на велику досаду? Бувай же здоров!
Сказавши се, закукурікало голосно Півпівника і гордим поступом пошкандибало далі.
Наузкрай ниви, на стерні, куривсь димок маленький. Півпівника підійшло до його і побачило искорку в попелі; ледве-ледве жевріє искорка.
— Кохане Півпівника! — каже вона йому. — У добру годиноньку ти надійшло до мене. Ти мене од смерти оборониш. Не знаю, де мій приятель вітер застряв, а то б він мені зараз допоміг. Будь ласка, пригорни до мене трошки сухого листячка або соломки, — я зараз оживу й звеселюся.
— А що мені в тому, — одказало йому Півпівника. — гасни собі, коли тобі хочеться!
Та й засипало искорку попелом.
Прийшло Півпівника в столицю. Підходить воно до царського будинку, щоб подивитись на царя й царицю. Гляне, аж чоловік в білій шапці. Воно й питається в горобця:
— Що се за чоловік?
— Се, каже, кухарь царський.
Ну щоб же утікати хоч звідсіля, як мати навчала! Куди! воно й гребінець свій червоний і хвіст закручений настовбурчило та просто й чимчикує до кухаря, боком на його позираючи; а кухарь хіп його за крило!
— Гей — гукає тоді кухарь на свої хлопята, — а кете сюди окропу! ось я його обпатрошу!
— Водице, моя сестрице! — каже тоді Півпівника, — будь ласка, не печи мене, змилосердись надо мною!
— А ти надо мною змилувалось, як я тебе прохала, текучи рівчаком? — одрізала вода, та аж кипить із серця, і обпарила його до-щенту; а тут хлопці–кухарчата кинулись — і ні одного пірця на йому не зоставили. Потім узяв кухарь миску, положив Півпівника та й поставив проти жару.
— Ой, огнику, мій братіку! — пищить Півпівника, — не печи ж мене, не жарь мене!
Ось постій лиш! — затріщав огонь, пізнавши його і без піря: — я тебе навчу, як мене попілом закидати!Та як пришкварив (а кухарь одлучивсь на часинку), то воно й почорніло, як головешка.
Вернувся кухарь, бачить, що вогонь знівечив Півпівника, та й викинув його на смітник.
— Ой, вітре, вітроньку! — квилить тоді вже Півпівника, — не займий же хоч ти мене.
— Ні, так од мене не викрутишся! — реве йому в одвіт вітер, та аж свище крутячись; далі подхопів його, підняв вище царського будинку та й канув. Летить воно у низ, а на будинку гострий шпиль залізний; воно на той шпиль і настромилось; а вітер і почав його зривати, щоб іще поглумитися; а воно на шпилю й крутиться, і так нема йому впокою ні в день, ні в ночі. Спочине трохи вітер, і воно спочине; а скоро прокинувсь, зараз і почав вертіти то сюди, то туди Півпівника. Ото ж йому за те, що було неслухняне, що високо неслося і всім тільки пакість робило.