Автобіографичні новелі (Червоний вінок, 1919)/Хворий
| ◀ 4. Їсти | Автобіографичні новелі 5. Хворий |
6. Я утопився ▶ |
|
[70]
5. Хворий.
ред.Скупо нам було на ласки.
Наша хата над самою річкою. Ні, не над річкою. Колись там протікала річка повз самі вікна, а тепер залишалась перед вікнами сама затока — Циганка.
Це було рано по весні. Розлилася вода і затопила всю толоку, затопила городи круг нашої хати; тільки у дворі не було ще води, кругом же вода.
Був надзвичайно прозорий весняний, соняшний день. Вгорі і внизу світило сонце і видбивалося у моїх очах. Блакитне небо, і чорні води, і білі неви кружляли в прозорім повітрі. Якось не хотілося з двору у хату входить.
Пам'ятаю чомусь усе виносили з хати: дівани, стіл, ліжко, постіл і одежу. Виносили, роставляли і розвішували скрізь по двору. Я забрався на діван, на подушку, закутався в сіряк і з такою приємністю дивився в далечину! Потім, приплющивши очі дивився на обидва сонця — внизу і вгорі
Довгі-довгі, рівні тоненькі преміння тяглися од сонця аж до моїх очей… червоні, жовті, білі… і так приємно… По кожі проходив мороз. Я сонце світило в обличча і гріло приємно і мягко. І так мені хотілося без перестану дивитись і лежати. Чомусь
[71]
було надзвичайно спокійно і любо, так любо… Мені байдуже було про других. А мені було так хороше! Якось надзвичайно… Мати кидала часто роботу, приходила до мене і гладила по голові. І тоді ще краще гріло мене сонце, ще ліпшими здавалось проміння…
Вже тільки над-вечір мені сказали, що я хворий, наказали не вставати з дівана, — мене пиренесуть. Мені так приємно було: стілки турбот, мені й ходить не треба—перенесуть. Так хороше…
Внесли дівана, поставили біля печі, і на його мене поклали на подушках. І знову мені так приємно було. Мати підходила часто, ласкаво говорила до мене і гладила по голові. Я напів спав…
І от мені здавалось, що у мене товсті великі руки і ноги, і голова у мене здорова. Я брав нашу велику піч в свої обійма і ніс кудись. Хиталося усе піді мною… І я почував, що в руках у мене не піч, а жлукто, товсте наше жлукто… потім щось тонше за його… потім зовсім тонке… Нарешті я його забіраю в долоні. І руки у мени зробились тоненькі-тоненькі і ноги тоненькі-тоненькі… І в руках у мене вже не жлутко і не піч, а тоненька-тоненька ниточка…
[72]
Я з острахом кидаюсь… І з радістю бачу, що знову я такий самий, як і був, зі своїми руками й ногами. І мати коло мене…
І знову мені стало так саме хороше, приємне. Мороз проходить по кожі. Тепла рука матері на голові. Бліде обличча з мнягкою усмішкою…
І мнягка приємна напів-тьма весняного вечора.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |