Автобіографичні новелі (Червоний вінок, 1919)/Я утопився
| ◀ 5. Хворий | Автобіографичні новелі 6. Я утопився |
7. Обкладки ▶ |
|
[73]
6. Я утопився.
ред.То було влітку. Мені ще було років зо три, чотирі. Влітку був для матері найкращий заробіток. Перед хатою річка й толока. Мати білила полотно.
Збоку на толоці, перед самою левадою якогось багатія стояли казани білітниць і величезні жлукта: в казанах гріли воду, а в жлуктах було пересипане попілом полотно. Коло казанів було весело, завжди людно. Зранку до вечора і майже що-дня під казанами горів вогонь; кипіла й шумувала вода, над жлутками подіймалась пара: вибігала з жлутків вода уже не біла, а буро-червона, текла у підставлену діжку, а иноді довгим чорвоним струмочком до самої річки.
Було це перед вечером, перед заходом сонця. Коло казанів вешталось багато людей, голосно балакали, сміялись. Ми з хлопцями гралися: поробили з глею жлукта, казани і носили воду горшками, виливала в жлукта і прислухались до дзюрчання струмочка, котрий котився до самої річки. На нас не звертали уваги: ми бавилися самі. Ми також не зважали на них.
Я вже пригадую себе на рядні. Болять груди й голова: я кашляю і плюю водою, а четверо знайомих облич підкидають мене
[74]
на рядні. Мені так усе болить! Я неможу витримати їхнього гойдання і кричу… І всі чотирі обличча просяяли. Мене перестали гойдати. Мати голого взяла мене на руки. Я весь трусився. Було якесь безсилля: не міг поворушитися, щоб притулитися до теплих грудей матері, а так хотілось. Очі самі заплющувались.
А кругом мене було багато народу. Усі дивилися на мене, роспитували — як, що. Ніхто не знав, як це трапилося; ніхто не бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати ж оповідала.
Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивиться якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері.
- „Чія то сорочка“?
Я мати — ні слова та просто у річку, як була, тач і кинулась.
Витягли мене вже неживого: роздягли поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий…
Кругом товпляться люде, допитують, посміхаються. І мати усміхається, держучи мене на руках, і захидне червоне сонце усміхається з-за тополів.
Мені було трохи важко, але сумно-приємно.
Бо всі на мене звертали увагу. І люде. І мати. І сонце.