Автобіографичні новелі (Червоний вінок, 1919)/Їсти

Автобіографичні новелі
Андрій Заливчий
4. Їсти

Одеса: Видання Окруж. Комит. Херсонщини У. П. С.-Р. К., 1919

[67]

4. Їсти.

Було це на мясниці. Люде варили вареники, пекли блинці, пили горілку.

Уже днів зо-три не було дома батька. Кажуть, що він десь пив горілку, — ну, мабуть же їв блинці і вареники. А мати вже в третьої сусідки позичила паляницю. Уже днів чотирі видавцем нам давала хліба: — нас було п'ятеро — вранці по скибці і ввечері. І ми вдвох з сестрою, цілий день поперемінно трималися матері за поли і прохали „папи“ (хліба). Вже в третього сусіди позичила хліба і ніде було більше; та й ті прохали яко мога швидче повернути. І мати що-дня разів по п'ять шукала у кого б ще можна було б позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Що разу вона вагалась, але потім таки ні, не ходила.

Я ми таки мало схожі були на людських дітей, — обтропані, замурзані, Пам'ятаю, у нас на голові були струпи: злипалось волосся від гною і крови; гній тік просто на обличча й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссю і чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистійші і кращі. Вони дражнили нас

[68]

„мурзами“. Ми почували себе страшенно приниженими, прибитими, нелюдськими дітьми.

Якось інстинктовно що-дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго затримувався: хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірку, далі якось ніякого було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з задрістю дивився на щасливих людей, але не прохав,—не насмілювався, і коли все таки, пообідавши нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов до дому з плачем, — мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів.

Але найчастійше мене тягло до Гнатихи. То найбагатіша і найдобріша була жінка у нас. О, там мені тільки треба була дочекатися до обіду: там і вареники були в маслі і в сметані. Мені треба було тільки перечекати, поки вони пообідають. Слина так і котилася і очі заздро-заздро дивились. Часто траплялось, Гнатиха після обіду садовила мене за стіл і я доїдав лишки, їв, аж по за вухами тріщало. Під'ївши, я хапався за шапку і миттю біг до дому. Веселий і радий хвалився, ото я наївся: і борщ із хлібом і вареники їв у сметані.

А брати були старші за мене. Вони не ходили до сусідів дивитись, як ті їдять.

[69]

Вони лише з заздрими очима слухали про то, як я оповідав, і зараз же запитували:

— Що, нічого не приніс?..

Тільки тоді я згадував, що і їм же їсти хотілося.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.

Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.