Історія України-Русі (Аркас, 1912)/V
| ◀ Період четвертий. Польсько-московський (1663–1687) | Історія України-Русі Період пятий. Росийсько-австрійський |
Зміст книжки ▶ |
|
Протягом XVIII століття збулося поневолення Українського народа. Висше бачили ми, як від полтавського бою росийський уряд старався усякими способами підкопати самостійність України, як зменьшувано власть гетьманів, присилано росийських воєводів в українські землі, як випроваджувано з України козаків на війни в далеких землях, або на всякі тяжкі роботи.
В кінци 1775 року збурено Січ — гніздо козацької волі.
Року 1780 заведено в Гетьманщині таку саму ґуберніяльну управу, як була в Росиї. Скасовано малоросийську колегію, генеральний суд, генеральну і полкову управу і Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернигівське і Новгород-сіверське. Року 1783 козацькі полки перемінено на росийські, полковникам дано чин бриґадирський, иньшій старшині лишено волю, або йти собі у відставку, або вступити до росийської служби, а з козаків утворено осібний стан свобідного селяньства. Иньших селян перетворено в хлопів, як у Росиї. Їм заборонено переходити з місця на місце і таким чином видано їх на поталу панів, котрі тільки й дбали про те, щоб з селянина витягнути як найбільше сили для роботи на панських ланах і щоб йому за се нічого не дати.
Тоді також зрівнано міста українські з московськими, а 1786 року відібрано українським монастирям їх маєтности, і визначено їм за те платню з державної каси.
Між тим упала Польща. Упала вона з власної вини, бо не вміла рядити собою, бо шляхта за богато брала для себе, а нічо не хотіла другим дати, бо замість упорядкувати свій власний, польським народом заселений край, вона захланно сягала по українські землі і замість кріпко держатися Балтийського моря, перлася над море Чорне. Війни з Хмельницьким та з гайдамаками підтяли єї до решти. І так 1772 р. Австрия, Росия і Пруси порозумілися і забрали від Польщі — Росия пограничні землі Білоруські, Пруси землі коло Балтийського моря, а Австрия Галичину.
До того Австрия заняла 1774 року Буковину, покликуючися на те, що тая країна належала колись до Галичини.
По тім розборі Польщі деякі з Поляків схаменулися і хотіли переводити всякі реформи, хотіли надати краєви конституцию. Але то було вже за пізно. На конституцию не годилися ті пани, що нічо більше не знали, як тільки жити з хлопської праці, вони підняли повстання проти реформам, (так звану торговицьку конфедерацию) і віддалися під опіку Росиї. Росия казала скликати новий сойм, а той скасував конституцию і віддав Росиї Київщину, Поділє, значну частину Волині та Білоруських земель. Але Поляки підняли за се проти свого короля 1794 року повстання, а тоді Росия і Пруси розібрали Польщу до решти.
Року 1815 уставлено той поділ так, як він нині є.
В тих землях, що дісталися під Австрию, т. є. в Галичині і в Буковині, Австрия зачала заводити добрі порядки. Цісарева Мария Тереса і єї син цісар Иосиф II дбали о добро своїх підданих і хотіли добути селян з панської неволі.
Мария Тереса обмежила кріпацтво, дала деякі права селянам і захистила іх перед самоволею панів. Вона звернула також свою увагу на український народ і щоби йому дати мудрий провід, заложила у Відні духовну семинарию для Українських священиків. Єї син Иосиф II зніс крепацтво, дітям селянським відчинив вступ до шкіл і заложив у Львові духовну семинарию та університет з українською викладовою мовою. Але український народ, давлений цілими століттями панським ярмом та неволений Польщею, не вмів скористати з тих прав і незабаром, коли змінилися часи прихильні для Українців і настали иньші, прихильнійші для Поляків, він знова попав під польську насилу, з котрої що йно тепер вибивається остаточно на волю.
Гірше діялося тим Українцям, що попали під Росию. Там не тільки покасовано гетьманщину і козаччину, але заведено крепацтво, т. є. неволю селян саме тоді, як цісар Иосиф II зносив се крепацтво в Галичині. Народ терпів, а коли вже не було сили стерпіти того гнету, то він кидав усе рідне і тікав за Дунай і на Кубань, хоч воно було й далеко. Але по дорозі їм були колишні Запорожські землі, котрі забрало собі панство. Панству тому треба було якось оселювати ті землі, і от воно стало приймати тих втікачів, що світ-за-очі тікали од своїх панів. Приймаючи таких втікачів, Новоросійське панство давало їм притулок у себе, обороняло їх од поліції, котра за те брала добрі хабарі, а бідні втікачі, щоб мати хоч будь-який спокій, робили за те на тих панів і, як не втікали од них ще далі, то робилися їх кріпаками.
Непомітно для України проминуло царювання Павла I і Олександра I. За Павла I повернуто де-що з того, що було перед Катериною, як Генеральний суд і иньші установи. Причинився до того Олександер Безбородько, довірений царя, а український патриот. Але по смерти Павла, Олександер I став заводити на Україні ті порядки, що були за його бабки Катерини II. За Олександра I у 1812 р., коли на Росію насунув Наполєон I з Французами та иншими спільниками, у Полтавщині, Київщині та Чернигівщині набрано було кілька козацьких полків і одпроваджено у армію. Доля тих козаків була невесела: до-дому вони верталися з походу обідрані і голі. Те, що на війну з Французами узято було козацькі полки, подало Українським людям надію, що буде знову заведено колишні козацькі порядки та скасовано кріпацтво. І люде заворушилися, але заворушилися не скрізь і не одразу по всій Україні, а так де-не-де, — то тут, то там, — то скоро той рух був приборканий. Крім того, за Олександра I, з царського наказу, Аракчеєв, найблизчий до Царя генерал, позаводив на Україні воєнні поселення. Такі поселення заведено було в Слобідській Україні та у Новоросії. Се були села, в котрих оселювали Москалів; дісціплина по них була така сама, як і у війську; так само воєнно-поселенці поділялися на полки і роти, мали своїх офицерів, котрі жили по тих селах, навіть діти їхні, — прозивалися вони „кантоністами“ одбували військову службу. Тільки й одріжняло тих поселенців од справжніх москалів, що вони, крім муштри, були хлібороби та жили не по казармах десь по городах, а в хатах із своїм семейством по воєнних поселеннях. У 1837 році позаводили такі поселення ще у Подолії, а у 1838 році і в Уманщині. Були вони аж до 1857 року, коли царь Олександер II скасував їх, бо вони дорого коштували і не справдили тих надій, що на них покладали. І досі ті великі села з широкими, рівними, як на шнурочку, вулицями, з високими церквами, нагадують те, що було, та минулося.
У 1848 році спалахнула велика революція у Західній Європі; одгукнулася вона і в Австрійському царстві. 13-го березоля (марта) у Відні, столиці Австрійській, після крівавих розрухів на вулицях, тодішній цісарь Австрійський Фердинанд I мусів був завести в своїй державі констітуційний лад. Констітуція ся хоч і не довго продержалася (у 1851 році вона була скасована), проте для Галичини була дуже корисна: через неї 16 квітня (апріля) 1848 року скасована була панщина, себто примусова праця селян на панських ланах, що особливо в Галичині, під насилою польської шляхти, далася українському селянинови добре в знаки. На памятку знесення отсего тяжкого обовязку скрізь по галицьких селах побудовано памяткові хрести і день 15 мая обходять ту немов радісне свято знесення панщини. Тогож, 1848 года, Фердинанд I зложив свою корону, і цісарем Австрійським зробився Франц-Йосиф I, котрий царює і досі.
Та хоч панщина була й скасована, проте доля селянська у Галичині не багато краща стала: великі податки, обмаль власної землі, малі заробітки, дешева плата, народня темнота — довели до того, що через скільки років Галичане, не знаходячи собі ніякого рятунку або способу, щоб допомогти собі, мусіли були шукати кращого життя далеко за Окіяном і, як побачимо далі, їх чимало вже е тепер у Америці.
Революційні події у Австриї та Угорщині дуже налякали Австрийський уряд і він обернувся за допомогою до Російського імператора Миколи I. Микола I з радістью одгукнувся на те і послав своє військо в Угорщину допомагати Австрийському урядові проти його революціонерів; він сподівався, що як і йому доведеться коли шукати помочи, то він знайде її у Австрийського цісаря. Проте, як через шість літ почалася Кримська (Севастопольська) війна, то Австрия не згодилася допомагати Росії, і вона осталася сама і в тій війні мала великі втрати. Ся війна одразу виявила усе, що було негаразд у російській армії, усі непорядки у внутрішніх справах та управлінню і кончилась вона тим, що Севастополь, після 11-місячної оборони, узяло спільне військо Французів, Англичан та Турків. Росія мусіла була замиритися на тяжких умовинах, котрі складено було і підписано у Парижі. По тих умовах забрали од неї частину Бесарабії, а крім того вона мусіла зректися права мати свої воєнні кораблі та кріпості у Чорному морю.
Царь Микола не стерпів такої тяжкої втрати й образи і вмер ще до кінця сієї війни. Згода була підписана вже молодим імператором Олександром II. Через ту війну видніше стало те безладдя та неправда, що панували в державі. На се звернув увагу й Царь. Він справедливо розміркував, що старі порядки не можуть далі бути і казав про се так: „Краще зробити реформи зверха, ніж дожидатись, поки зачнуть їх робити із низу“, — себ-то, що треба урядові самому узятись та позаводити нові кращі порядки, а не дожидатись, поки почне се робити сам народ. І справді, скоро після війни, 19 лютого (февраля) 1861 року, на віки було скасоване у Росії кріпацтво, потім заведено земство, нові суди і виборніх мирових суддів. Почалося нове життя й на нашій Україні.
Тепер вернемося назад та поглянемо, як відродилася Україна і що здобула вона з того часу аж досі. А як ся нова пора в житті Українського народу однаково обнімала й Галичину і Україну і нове життя переливалось з однієї в другу, то ми й розглядатимем його разом, у обох частинах нашого краю. Про життя та праці наших письменників ми ширше не говоримо, бо хто захоче більше про них довідатись, той обернеться доісторії нашого письменства. Ми зараз спиняємося на них для того, щоб показати ту велику вагу, яку мали вони в новій історії нашого краю. Дякуючи сим працьовникам на ниві письменства, історія наша не скінчилася разом з політичним життям України, а ті діячі на ниві науки та письменства на своїх плечах винесли усі важкі її удари, не переставали будити народню свідомість: хто ми й що ми є? — не давали їй загинути, хоч і як захожувалися та старалися наші вороги. І на Україні і в Галичині боролися та боряться й досі завзято великі і малі діячі народні закрашу долю свого народу, і зброя їх — не меч або гармата, а духовна сила та безмежня любов до свого народу, до рідного краю. Про сю боротьбу і буде у нас мова далі, щоб краще можна було зрозуміти життя Українського народу за останні часи.
Котляревський.Батьком нового українського письменства був Іван Петрович Котляревський (з Полтави). Він перший почав писати чистою народньою українською мовою; в році 1798 з'явилася на світ його „Енеїда“. Се ніби весела казка віршом про те, як Еней, по збуренню Трої блукав по сьвіті, шукаючи собі нової вітчини; а на ділі се великий образ життя на Україні по збуренню Січи та по скасованню гетьманщини. Отсе життя змалював Котляревський так живо та жваво, що люди не могли начитатися його Енеїди, а читаючи єї, привикали також до тої народньої української мови, якою вона написана і яка з тої пори стала літературньою мовою. З того часу зачинається нова пора в житті України.
Правда, і перед Котляревським були письменники, котрі оберталися часом до рідної мови, але оберталися вони до неї дуже рідко, та й то мішали її з чужою мовою, російською або польською. Такий письменник був і славетний Григорий Сковорода, перший український философ, — тоб-то чоловік, що хоче всьому найпершої причини дійти. Він складав пісні і байки, але мішаною мовою. Він був вчителем у Харьківській Колєґії і мав великий вплив на сучасне громадянство. Дякуючи йому та Василю Каразіну, у 1805 році у столиці Слобідської України, в Харькові, заснований був університет, котрий робиться осередком, до якогось часу, духовного життя України. Тут з'являються один за другим українські діячі і письменники, як Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основяненко, відомий своїми оповіданнями з сільського життя; тут у Харькові вперше з'являється журнал, писаний українською і російською мовами, виходять альманахи (збірники); з 1819 року починаються видання збірників українських народніх дум та пісень — Цертелева, Лукашевича, Метлинського; у 1818 році вийшла перша граматика української мови (наука, як по українському говорити й писати) Павловського; тут починає свою діяльність славетний історик український Микола Костомаров, автор опису війн Хмельницького і багато иньших творів про минувшість нашого народа.
Тарас Шевченко.Тарас Григорович Шевченко родився 25 лютого (февраля) 1814 року у селі Моринцях, Звенигородського повіту, у Київщині і був кріпак пана Енгельгардта. Малим зостався він сиротою, пас вівці та свині, ходив вчитись до пьяного дяка, потім до маляра, поки пан не зробив його покойовим козачком. Як він підріс, то його віддано у малярську науку — уперед у Варшаві, а потім в Петербурзі. У Петербурзі, через свого земляка Сошенка, познайомився він з українським письменником Гребінкою, з славетними російськими письменниками Жуковським та Григоровичем, з художниками Брюловим та Венеціановим. Усі вони зацікавилися долею талановитого парубка і склавшись, викупили його у пана за 2.500 карбованців у 1838 році. Після того Шевченко поступив до Академії Художеств у Петербурзі.
З сього часу починає він писати свої вірші, котрі мали і досі мають такий величезний вплив на людей, так вражають своєю щирістью, красою і силою, так ваблять до себе та змушують оглянутись і замислитись кожного над тим, яких ми, справді, батьків та чиї діти? Поезія (вірші) Шевченкова зробила таке велике діло, яке тільки й може зробити справдешній велитень мисли і слова. У 1845 році Шевченко приїхав до Київа, де тоді вже працював ще один з видатнійших наших письменників, Пантелеймон Куліш; сюди переїхали з Харькова Максимович та Костомарів.
Кирило-Меѳодієв. Братство.Тут Шевченко, разом з Кулішем, Костомаровим, Білозерським, Миколою Гулаком, Панасом Маркевичем, Пильчиковим, Навроцьким та иншими заснували у Київі, котрий вже мав в той час університет ще з 1834 року, таємне товариство, що звалося „Кирило-Меѳодієвське Братство“. Усі спільники того товариства були Українці, котрі щиро любили свій народ, свою Україну і положили спільними силами доходити правди та добра свойому народові та иншим народам Славянським. Вони мріяли про те, щоб завести федеративний устрій в Славянстві, — щоб кожен Славянський народ, а між ними й Український, жив собі самостійно, по своїй волі, вибіраючи собі начальство по своїй уподобі; щоб не було так, що один народ панує над другим, але щоб жили кожний вільно і тільки були у братерському союзі між собою — спільними силами собі помагали й боронили оден одного. Вони бажали поставити свій народ нарівні з другими Славянськими народами, котрі повинні були увійти у ту спілку, і домагалися, щоб не було неволі між людьми, щоб не було кріпацтва та панського права над селянином; щоб не було полегкостей для них, а тягарів для других; щоб що мужик, що дворянин, що купець — було все одно; щоб усі мали рівні права; щоб кожній вірі і народності була воля вірити так, як хто хоче, а не силою привертати до якої-небудь віри; щоб вільно було друкувати всякі книжки чи газети, всякі думки висловляти, і щоб за се не можна було людей карати. Таку роботу взяв на себе той гурт молодих, щирих людей. Але святу їх роботу було скоро припинено: якийсь студент з Київського університету, Петров, підслухав одного разу, що говорилося в товаристві і доніс про те жандарам. Зараз братчиків арештували, посадовили по тюрмах, а потім позасилали по ріжних містах. Так, Куліша заслано у Тулу, Костомарова у Саратов, а Шевченка покарано найтяжче — оддано його у салдати без строку і заборонено йому писати, або малювати; заслано його уперед до Оренбургу, а потім у Ново-Петровську кріпость, над Каспійським морем. Тільки у 1857 році, вже за царя Олександра II, коли за Шевченка почали клопотатись високі особи, його нарешті визволено. Як бачимо, Київу на сей раз не пощастило зробитись осередком духового розвитку України, і та робота, що так жваво розпочали були молоді Українці, була припинена на самому початку.
Галицькі Українці стали на праву путь. У Галичину почав наїздити професор Московського університету Погодін, і от послухавши його та те де-кого з Галичан, прихильних до російських порядків, частина Галичан одцуралася своєї рідної мови, вважаючи її за „хлопську“ — почали говорити, шо вони ті самі люде, що й Великоруси. „Нема Русинів (Українців), — казали вони — а є Росіяне!“ Вони почали писати й друковати книжки якоюсь мішаниною — не то московською мовою, не то церковною. Сієї нісенітниці не то у Росії ніхто не второпає, а навіть і самі ті, що писали. Такі люде є ще й тепер у Галичині, і прозивають їх „москвофилами“; за них тягне руку Російський уряд і усім їм допомагає. Але багато завинила ту також і польська насила. Люди доведені польською господаркою до розпуки, мимохіть поверталися в другий бік, до Росиї, думаючи, що там їм краще булоби. Нарешті у 1866 році в Австрійському царстві заведено констітуцію. Усім народам, а між ними й Галицьким Українцям, дано рівне право, свободу віри, слова, печати. Для справ, котрі належать до всієї держави, заведено Державну Раду (Думу) у столиці Відні, а для справ поодиноких країв — Сойми. Один такий Сойм заведено у Львові, а другий — у Чернівцях і там виборні депутати порядкують своїми справами. Але львівський сойм став скоро, не галицьким, а польським соймом і наші посли галицькі мусять не мало витрачувати сил, щоб гідно заступати свій народ і обороняти його права. Кожде придбання галицьких Українців, чи школа, чи своя мова в уряді, чи що, коштує їх багато труду і заходу.
При кінці 1850-х і на початку 1860-х років братчики Кирило-Меѳодієвського братства, бувши в той час уже на волі, почали з'їздитись до Петербургу і почали там гуртуватися. Там було жити вільніше, як в иншому якому місці, і туди на якийсь час і переносять свою роботу Українці. Тут починають вони видавати книжки, а у 1861–1862 рр. розпочали перший український що-місячник „Основа“. За ті часи багато з'явилося українських письменників: Як знаменита своїми оповіданнями з народнього побуту, особливо з життя кріпаків, Мария Марковичева (Марко Вовчок), а дальше байкар Лєонід Глібів, поет Степан Руданський, Д. Мордовцев, О. Стороженко, Ганна Барвінок (жінка Кулішева), О. Кониський, Я. Щоголів, Л. Свидницький і инші. Вони починають видавати тут свої твори, — появляються українські букварі, граматики, щотниця (арихметика) і другі книжки для шкіл. Куліш заводить власну типографію і починає друкувати у ній старі й нові українські книжки; з друкарні тієї вийшли його „Записки о Южной Руси“ і повість часів Руїни „Чорна Рада“, твори Котляревського, Марка Вовчка та инші. Костомаров почав видавати свої писання про українську історію, Куліш писав про українське письменство. Вперше тоді виходила українська наука на ширшу дорогу. Тепер, коли правительство взялося само до того, щоб визволити кріпаків, багато Українців взялося за працю для свого народу, взялося допомагати, щоб те визволення було як найкраще зроблено. Для того, щоб селяне знали свої права, заходилися писати книжечки про закони та порядки державні. Щоб між народом була більша освіта, допоминалися, щоб наука в школі була мовою українською — рідною, щоб дитина її розуміла. Заводили школи і для дорослих — такі, де можна було вчитися вечорами та у неділю робітникам та слугам неписьменним, і в них вчили по українськи. Але не минуло й два роки після визволення кріпаків, як уряд припинив всяку роботу на користь народові. Багато українських діячів було заслано, книжки, писані українською мовою, заборонено друковати, — тільки й дозволено було видавати невеличкі оповідання, та й то цензура дуже присікувалась до них.
26-го лютого (февраля) 1861 року у Петербурзі помер Тарас Григорович Шевченко, не діждавшись кілька день, щоб почути про волю для свого народу, за якого він так тяжко побивався і так гірко проливав свої святі сльози. З великою пошаною тіло його одвезено на Україну, як він того й бажав, і тут, над Дніпром, недалеко Канева, поховано на високій могилі. Хрест, що стоїть над ним, видко з-далека. Він до-віку буде сяяти на Україні, будити свідомість в Українському народі та додавати натхнення й охоти працьовникам.
З початку 1870-х років знов оживає національний рух на Україні, і осередком його стає Київ. Тут вчаться такі вчені, як Володимир Антонович (історик), Михайло Драгоманів, П. Чубинський, П. Житецький, В. Науменко, Михальчук і инші; тодіж таки починає працювати й відомий усій Україні її музика — композитор Микола Лисенко, а в українському письменстві здобувають собі слави — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександер Кониський, Михайло Старицький, Олена Пчілка. У Одесі з'являється Марко Кропивницький, сей батько українського театру. Він складає труппу (товариство артистів), пише пьєси (драми й комедії), їздить по Україні і виставляє свої та чужі пьєси. В його труппі були такі славетні артисти, як Марія Заньковецька, Карпинська (Затиркевич), брати Тобілевичі (для театру вони прибрали прізвища: Садовський, Саксаганський і Карпенко-Карий), з них — Карпенко Карий зробився видатним драматургом і написав багато пьєс для українського театру. У ті часи було заборонено виставляти українські пьєси в Правобічній Україні, через те Київ та губернія Київська, Подільська і Волинська не могли бачити свого рідного театру. Аж у 1887 році Марко Кропивницький, побувавши із своєю трупою в Петербурзі, зацікавив українським театром навіть царя Олександра III, і тоді Кропивницький виклопотав дозвіл робити свої вистави скрізь по Україні.
.jpg)
Як вже говорилося, у початку 1870-х років почала відживати українська література (письменство), утиски цензури трохи було помягчали, та знов не на довгий час: вже у 1876 році несподівано вийшов Указ 1876 року. новий закон, котрим заборанялося видавати всякі книжки, писані українською мовою, окрім віршів та оповідань, заборонено було привозити їх з-за границі, заборонялося виставляти що-небудь українською мовою та співати українських пісень (пізніше, у-початку 1880-х років зроблено було полегкість і дозволено робити українські вистави, тільки щоб неодмінно поруч виставляли й п'єсу російською мовою). Ось ся заборона на українські книжки була аж до року 1906 — рівно тридцять літ. — Не можна було ніякої доброї книжки по-українськи видати — чи про Україну та українську історію, чужі землі, чи про природу, чи про господарство, чи про хворобу яку, — рідко яка за десятки літ якимсь дивом прискочила; не можна було на українську мову перекладати якість писання з чужих мов, — навіть Святе Письмо; не можна було видавати ніяких книжок для дітей — щоб не звикали до рідної мови, або для шкіл — щоб по-українськи не вчились. Оповідання й вірші дозволялося тільки такі, що для забавки годящі, а в котрих була яка поважна думка, або що про Україну, чи про порядок громадський або державний, або щось на панів та властей, то не позволяли. До того всього, заборонено було друковати книжки та инше що по-українськи „кулішівкою“ — правописом, котрим почав писати П. Куліш (сей правопис от і в нашій книзі), а силкували, щоб скрізь писали все „общепринятим“ правописом („єрижним“), як у нас його звуть, через букву „Ы“, котру неодмінно треба було писати замість нашого „И“). Се було дуже не до руки, бо російським правописом не можна до-ладу написати все те, що ми вимовляємо.
З року 1881 усі сі утиски трошки, хоч дуже не багато, полегшали були, і у Київі зараз (у 1882 році) почав виходити що-місячний журнал „Кіевская Старина“; в ньому й почали працювати наші талановиті письменники та вчені. Проте, одного сього журнала, котрий переважно мусів друковати статті писані російською, а не українською мовою, було мало. Через те наші письменники і вчені почали свою роботу переносити за-границю до Галичини. Львів, таким побитом, як колись у XVIII віці, знов робиться осередком духовного життя усієї України. Туди переїздить професор київського університета Михайло Драгоманів, а пізніше — Михайло Грушевський; наукова робота їх там, за-границею, мала і має тепер величезну вагу для України. Там таки-ж, у Львові, засновано було ще у 1873 році, заходом Олександра Барвінського і Олександра Кониського Товариство імени Шевченка. „Товариства імени Шевченка“, котре на початку 1890-х років перетворюється у „Наукове Товариство“, на взірець європейських Академій Наук. На його чолі стає професор Львівського університету Михайло Грушевський. Він жваво і палко почав працювати, і за короткий час постановив се товариство на таку височінь, що з неї воно своїм світлом засяяло по всій Україні і звернуло на себе увагу європейських вчених. На науковому полі працюють в Австрії отсі найвидатніші вчені та письменники, як І. Франко, професори Горбачевський і Пулюй (з Праги), К. Студинський та О. Колесса, Хв. Вовк, В. Гнатюк, І. Верхратський, Томашевський, Рудницький і Левицький. Вони видали багато наукових розслідів про Україну і Український народ. Товариство Тараса Шевченка видавало девять літ що-місячний журнал „Літературно-Науковий Вістник“, котрий тепер, як полекшено в Росії цензуру, виходить разом і у Львові і у Києві, видає науковий журнал: „Записки Наукового Товариства імени Шевченка“ і багато иншого. Крім згаданих галицьких вчених, за останні десятиліття в Галичині і на Буковині вславилися поети та письменники, що добре знають і описують народне життя: Юрій Федькович, Кобринська, Кобилянська, Стефаник, Мартович, Семанюк, Лепкий, Ковалів, Бордуляк, Маковей та инші. А в росийській Україні тим часом здобули слави на полі науки й письменства — Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, А. Кримський, Дніпрова Чайка, В. Самійленко, П. Грабовський, Грицько Григоренко, М. Чернявський, Модест Левицький, В. Винниченко, С. Єфремов, В. Доманицький та ще багато других. З артистів-малярів найславніші: Труш, Новаковський, Красицький, Сластьона; з різьбарів: Гаврилко й Паращук; з музиків, крім Лисенка, Людкевич, Колесса, Ніжанковський, Вахнянин, Січинський; зі сьпівців: Крушельницька, Мишуга й Менцінський. Усе се свідчить, що вже з 50-х років минулого століття українська інтелігенція помалу вертається до свого народу. На жаль, прикрі, тяжкі обставини за останні часи не дали всім сим кращим людям нашим розгорнути свої могутні крила.
На Буковині.
Тільки угорська Україна спить сном непробудним, а всілякі заходи, щоб єї розбудити, розбиваються об гнет мадярського уряду, котрий конечно хоче винародовити славянські народности.
Добробут селянського люду і на Україні, і в Галичині, що-року ставав гірший; людей більшає, землі стає дуже мало, заробітків нема, нема де роздобути, чого треба, а через те люде мусіли шукати собі кращого життя і виселятись з своєї батьківщини. Еміґрация. Раніще почали переселятися над Чорне море, на Кубань, у Таврію та на Кавказ; а як тут стало повно, то подалися до Оренбурської губернії, у Сібір, Барнаульську землю (царські землі у Томській губернії), на Амур та в Усурійський край. Сі місцевости найбільш оселені Українцями, надто з Правобічної України; Лівобічні і Галичане — ті шукають собі притулку в Америці: там їх налічують вже більш як пів міліона. Вони мають там великі колонії (осади) свої у Сполучених Штатах, в Канаді та Бразілії. Окрім хліборобства, вони найбільш роблять по шахтах. Духовий розвиток їх іде все вперед: вони вже впорядкували у себе видання українських часописів (газет), засновують книгозбірні,
Школамиж журиться Товариство педаґоґічне і товариство „Наша школа“ у Львові. Вони удержують кілька приватних, себто не урядових а народних ґімназий, як ось в Рогатині та Яворові, кілька семинарий, в котрих вчиться молодіж на народних учителів та багато всіляких иньших шкіл. В однім 1910 році видано на тії школи пів міліона корон, зібраних дрібними датками від українських урядників, професорів, попів, та від селян, котрі що раз більше та краще розуміють вагу рідної школи. Доказом того селянин Телевяк, що ціле своє добро дав на українські ґімназиї. Крім того закладають Українці бурси, себто такі великі доми, де молодіж шкільна може дешево, або й даром проживати, щоб ходити до шкіл. Декотрі з таких бурс, як ось бурса товариства Педаґоґічного у Львові, дає захист кількасот ученикам.
По всіх більших містах Галичини та на Буковині побудовано народні доми, в котрих містяться українські товариства і в котрих є салі на вітчити, віча, збори, на забави та на вистави українського львівського театру, що їздить з місця на місце, розбуджуючи любов до народньої штуки.
.jpg)
(Статуя в салї засідань Українського клюбу у віденському парляменті).
при науці впоряду.
жертвами а при помочи своїх послів до сойму і до парляменту у Відні. Українських послів в австрійськім парляменті є тепер 28 і вони заступають перед урядом і державою український народ, домагаючися для нього рівних прав з другими народами Австриї. Тепер іде борба о власний український університет у Львові, себто о найвисшу школу для тої півторатисячі студентів, що мусять вчитися по чужих університетах. Багато є ще належиться українському народови в Австриї, але то, що він там досі добув, ставить його в ряди висококультурних народів і дає запоруку славної будучности. А запорука тим безпечнійша, що народна робота опирається в Галичині не на одиницях, а на широких народних масах, котрі згуртовано в читальнях, касах, спілках, а останніми часами також в „Соколи“ і „Січи“. „Січах“ і „Соколах“, т. є. товариствах гімнастичних і пожарних. До тих „Січий“ (заснував їх Др. Трильовський з Коломиї) і „Соколів“ (головою „Сокола“ є професор Боберський у Львові) належить тепер 50.000 парібків і дівчат, котрі вправляються в муштрі, розвивають силу тіла та вчаться, як на випадок пожару гасити його та ратувати людське добро.
По-між інтелігенцією на Україні тим часом все більше і більше виявляється самосвідомість, національний рух шириться, і се добре виявилося було у 1903 році на Полтавському святі, коли одкривали у Полтаві памятник батькові українського письменства, Іванові Котляревському. 30 серпня (августа) 1903 року на свято се з'їхалося до Полтави сила народу. Тут були заступники од усіх країв України, з Галичини і Буковини, — зібрались і вчені, і письменники наші.
Тяжке життя по селах, дорога́ земля, важкі заробітки за останні роки, нещаслива війна з маленькою Японією, котра побила велике російське військо, — усе се привело до того, що й уряд росийський зрозумів, що далі бути так не може. Маніфест 1905 р. І от 17 жовтня (октября) 1905 р. було проголошено царський маніфест, котрим усім у державі дарувалася: незайманість особи, свобода слова, свобода віри, свобода печати, свобода збіратися, а для того, щоб завести кращий лад у державі, ухвалено було скликати у Петербурзі так звану „Державну Думу“, з заступників од усього народу. Велика радість настала тоді в державі, і пригнічене слово, не криючись, радісно залунало по всій країні, закликаючи людей до боротьби з старим ладом і його оборонцями. Але та радість, те невпинне бажання кращого життя і визволення з-під гніту старого ладу, те бажання скоріще упитися здобутою волею, не довго панували, і страшні кари посипалися, як із мішка. Проте скасування цензури — для нашого краю, для України, зробило велике діло: у Лубнях, Одесі, Київі, Харькові, Катеринославі, Могилеві-Подільському, навіть у Петербурзі і Москві, почали виходити часописи (газети), тижневі та що-місячні журнали, писані нашою рідною мовою. Хоч багато з них скоро було заборонено, про те ті, що осталися, мають великий вплив на селян і все громадянство, і культурна їх робота незабаром дасть такі жнива, яких ми ще не бачили.
Полегкості, що настали після 17 жовтня 1905 року, дали заснувати українські просвітні товариства „Просвіти“, котрі засновано вже, на зразок Львівського „Товариства імени Шевченка“, у Одесі, Київі, Каменці-Подільському, Катеринославі, Катеринодарі, Чернигові, Миколаєві і Житомирі. Вони по своїх статутах (уставах) мають — ширити самосвідомість серед Українського люду, нести освіту у народ по найдальших кутках, де живе він, а для того — видавати і ширити дешеві, корисні для людей, книжки, заводити книгозбірні, влаштовувати читання і таке инше. Товариства сі повинні зробити те велике діло для свого народу тепер, що колись випало було на долю церковним братствам. Хоч обставини життя тепер і не ті, але праця їх однаково свята й велика. За остатні часи робота просвітних Товариств припинилася через лихоліття у державі і через неприхильний настрій правительственних сфер до україньства, але мине якийсь час, і Товариства сі стануть на твердий грунт та зроблять те велике діло, якого дожидає од них 30 мільонів Українського народу.
- ↑ У Галичині уживають слово »Руський« замість слова »Українець«. Галичане зовуть себе Русинами і Руськими, так як і наші Українці часто звуть себе Руськими.