Вікіджерела

Історично-географічний збірник/1/Марія Дорошиха (З Сосницької старовини)

< Історично-географічний збірник | 1

ВИНОГРАДСЬКИЙ Ю.

МАРІЯ ДОРОШИХА.
(З Сосницької старовини).

„Не пустили Дорошенка,
У рясі пізнали,
Закували у кайдани,
В Сосницю послали,
А з Сосниці в Ярополче“…

Як наближатися по р. Десні пароплавом з Чернігова до с. Макошина, то, не доїздячи залізничого мосту, видко той куток того села, що зветься „Слобідкою Макошинською“, а недалеко самого мосту — невисокий горб із урвищем над Десною. Це тая частина села, що колись належала Макошинському Покровському манастиреві, а горб — то останок цього манастиря, або, краще кажучи, його манастирище. Останніми роками Десна, особливо весняні поводі все рвуть це манастирище і з землею падають у воду його останки, а невелику капличку, дерев'яний зруб, що поставлено на тому місці, де колись стояв престіл церковний, люди все переносять від берега Десни, захищаючи її від впливу водяної стихії.

Я бачив це манастирище у травні місяці р. 1920. Висока вода та инші несприятливі умови заваджали зробити більш-менш детальний дослід над манастирищем, що від нього й тоді вже зоставалася невелика частина. Оглянув я тільки урвище з великим шаром культурної землі, де, окрім чорноземлі, впали мені в вічі шматки побитої цегли, смуги вапна, черепки битого глиняного посуду та орнаментованих кахель. Кахлі були з поливою і без поливи. Останні пороблено з сірої глини незугарно. Поміж черепків посуду я знайшов кілька шматків його, що мали орнамент давнього взірця, правдоподібно — часів велико-князівських (передтатарських). Через те припускаю думку, що манастир засновано на тому місці, де було житло людське задовго перед заснуванням манастиря. Відомо, що цей манастир жіночий заснував Адам з Брусилова Кисіль (староста Носовський etc.). Філарет подає 1640 рік, як дату збудування манастиря[1]. Це, певне, була перша значна дія, якою, прибувши в наше Наддесення, Кисіль, цей володар великих Латифундій та прибічник влади польської, бажав виявити свою побожність як православний. Трохи згодом під його протекцією засновано Максаківський манастир Спаський (р. 1642)[2] та другий Макошинський манастир Миколаївський (не пізніш як 1650 р.)[3], що (як і Максаківський) Адам Кисіль зве своїм. Цей Миколаївський манастир звавсь Макошинським, видко, через те, що частину прибутків з Макошина Кисіль привилеєм своїм від 19 липня 1650 року надав цьому манастиреві[4], а стояв Миколаївський манастир верстов на 6 від Макошина на схід (за 6 верстов і від м. Сосниці); над Десною на лузі і через те мав ще назву „Луговий“. Від нього зосталося теж дуже мало слідів: великі ями з останками цегли й вапнирів, де колись була мурована стіна манастирська, і черепки та кахлі.

Вже давно, переглядаючи твір єп. Філарета, я зупинивсь на прізвищі однієї ігумені Макошинського Покровського манастиря, що звернуло на себе мою увагу. Це ігуменя-схимниця Марія Дорошиха[5]. Я запитував у себе, чи не має ця ігуменя якогось відношення до родини гетьмана Петра Дорошенка.

Всі літописці українські (Самовидець, Величко, Граб'янка та инш.) відзначають, що по тому, як Петро Дорошенко піддавсь у Чигирині Ромодановському та Самойловичеві, його заслано на життя в Сосницю, а з документів (актів), котрі зібрала та видала Археографічна Комісія в Петербурзі, крім того видко, що слідом за Петром Дорошенком, до Сосниці переїхали з правого боку Дніпра: його дружина, брат Андрій (кол. Паволоцький полковник та наказний гетьман), мати „старица Митродора“ і инша рідня[6]. З тих самих актів відомо про коротке перебування Петра Дорошенка в Сосниці (з листопада 1676 р. до 8 березня р. 1677), про те, як Петро Дорошенко будував у ній собі двір, про те, як хитрощами забрали його до Москви, про відпущення з неї на Вкраїну брата його Григорія (кол. Брацлавського полковника), відомо про негарне поводження жінки Петра Дорошенка, перевезеної потім до Московщини[7]. Григорій Дорошенко, що відграв значну ролю на Правобережжі, оселивсь у Батурині[8], а Андрій Дорошенко зоставсь у Сосниці, де сотникував сам, а за ним його сини Іван та Василь Дорошенки. Матір свою стареньку Петро Дорошенко не один раз згадує в своїх листах до Самойловича й піклується нею, а втім про її долю мало відомо. У згаданих актах є вказівка, що з неї можна зробити висновок, ніби-то й мати Петра Дорошенка виїхала до Московщини. Але-ж заголовок акту, з цих матеріялів, а саме: „1677 августа 9. Царскій указъ Сѣвскому воеводѣ Неплюеву о подводахъ для матери Дорошенка, которая должна прибыть въ Москву съ запасами“, не відповідає змістові самого акту, бо зміст каже тільки про розпорядження що-до підвід під „запасы, которые къ нему (Петру Дорошенку) къ Москвѣ мать его отпуститъ“[9]. Отже про факт від'їзду матери Петра Дорошенка в цьому акті нічого немає. Оця невідповідність і дала мені привід поставити питання, чи не зосталася мати Петра Дорошенка в Сосниччині. Важко гадати, щоб черниця Митродора, що про неї якось уже встановилося, наче вона не поділяла деяких думок Петра Дорошенка і зовсім його не благословляла за деякі політичні вчинки, що при ній були на Вкраїні ще два її сини (Андрій та Григорій), щоб вона згодилася податись з України на Московщину, особливо під той час, коли сам Петро Дорошенко рвавсь додому. Досить уже того, що вона мусіла кинути Правобережжя — свою батьківщину. Отже, хоч-би їй і довелося переселитися на Московщину, то не зразу слідом за сином Петром. Деякий час вона прожила на Сосниччині. Тут, як черниця, мати Петра Дорошенка не могла не завдовольняти свою побожність так, як це звичайно робили всі ченці й черниці, себ-то манастирським життям. А найближчий від Сосниці манастир жіночий був Покровський Макошинський. От через це все я й припустив думку, що мати Петра Дорошенка звязала себе з цим манастирем, а побачивши у Філарета в списку ігумень цього манастиря прізвище „Дорошиха“[10], став дошукуватися в цій ігумені матери Петра Дорошенка, міркуючи собі, що, прийнявши схиму, вона змінила й ім'я і з стариці Митродори стала схимницею Марією.

Ця думка — перш тільки здогад — знайшла собі підставу, коли я, перебуваючи в Чернігові, переглянув р. 1919 в ризниці Троїцького манастиря (в Введенській церкві) синодик „Покровского Макошинского храма“ (кол. Макошинського Покровського манастиря)[11]. Цей синодик чималого формату в шкуратяній палітурці, — писано не однією рукою. Він являє собою копію з оригіналу, причому є аркуші новішого й давнішого копіювання. В ньому вміщено: Рѡд схімници Мріи Дорошихи ігꙋменїи“ (стор. не позначено), і „род г҃дъ Дорошенковъ“ (4 стор.). Скільки пам'ятаю, першого писано давньою рукою, а другого пізнішою, і самий аркуш, иншого паперу, на якому він писаний, вліплено згодом. На другій сторінці синодика — такий напис „Субботникъ оуме́рших вѣрно помина́ніе Изобразїся во градѣ Со́сници. Трудъ Ивана Андреевіча. Рокꙋ Бжїя а. х҃.о҃го. мц҃а апри́ля“. На першій сторінці є помітка: „Списано с подлиника 1843 года Марта“. В записі роду схимниці Марії Дорошихи зазначено (з самого початку) „Тихона. Анну. Еленꙋ. Дороѳеѧ. Харлампіѧ. Герасима. Парасковїю. Іакова. Ѳедора. Стефана. Тимофеѧ… (й инші). На кінці иншою рукою: „Схимонахꙋ Мр҃ію. Григориѧ“. — З роду Дорошенків синодик згадує: Афанасіѧ, Ѳеклу. Іѧкова, Ірину. Василія“… „Василія“… „Петра, Іоанна, Михаила“… „Стефана, Григорія“… (й инші). Як поставити записи з цього синодика (записи з роду Марії Дорошихи) поряд записів по синодику священика в с. Слабині (кол. Чернігівського повіту) Василя Стефановича Дорошенка[12], небожа гетьмана Петра Дорошенка[13], то побачимо, що в частині записів вони тотожні. Свящ. Василь Дорошенко в свойому синодику відрізняє своїх „родителей“ від його „родителей по плоты“. Він серед перших згадує з самого початку: „Тихона, Анну, Дорофея, Харламія, Марію скімныцу, Параскевію, Стефана“… (й инш.), себ-то тих самих, котрих згадує з роду схимниці Марії Дорошихи синодик Макошинський, а серед „родителей по плоты“ поминає: „Дорофея, Мрію, Петра, Параскевію, Стефана, Евфимію, Григорія, Магдалену“… (й инш.). Таке відрізнення „родителей“ від „родителей по плоты“ — зрозуміле. В першій категорії згадується рідня (иншого прізвища), а в другій категорії кревні Дорошенки. Здається, немає сумніву, що в синодику Макошинському з роду Марії Дорошихи передовсім зазначені її батько та мати, Тихон та Ганна, — і її чоловік, Дорофей, а потім уся її рідня, а коли померла сама Марія Дорошиха, то й її хтось дописав. Для свящ. В. Дорошенка Тихон та Ганна були його прадід та прабаба (з иншого не Дорошенківського роду), Дорофей — це його дід (батько Петра Дорошенка), якого він не міг проминути через те, що поряд із цим стоїть його (Вас. Дор.) — баба Марія схимниця — і вся її рідня. Що-ж до „родителей по плоты“, то бачимо знов тих самих діда й бабу, Вас. Дорошенка, Дорофея та Марію, потім Петра (певно, гетьмана, як поважаного дядька), Стефана й Евфимію — батька й матір Вас. Дорошенка.

Цікаво й може підтверджує наведені здогади те, що імени „Митродора“ ні в синодику Макошинському, ані в синодику Вас. Дорошенка не зазначено, а це-ж була баба Вас. Дорошенка, яку він знав і повинен був-би записати. Він і записав її. Це-ж її бачимо під ім'ям Марії, що його вона мала на останку свого життя.

Яка-ж пам'ять тепер зосталася про Дорошенків у Сосниці? У відповідь на це скажу, що ті речі, котрі стосувалися до Петра Дорошенка, давно вже цікавили знавців старовини, і все, що могло бути в Сосниці з речей як самого Петра Дорошенка, так і його рідні, — давно відсіля вивезено.

Нащадків Андрія Дорошенка, що був прибічник Мазепи, їздив із ним р. 1689 до Москви[14] і обдарований був маєтностями, що деякі з них належали перед тим Петрові Дорошенкові[15], у Сосниці давно вже немає. Збереглася в Сосниці пам'ять про Дорошенків тільки в назвах, а саме. Є в Сосниці „Дорошова“ (тепер „Дорошенківська“) вулиця, що йде від болота Каменців, пересікає Батуринську вул. (давніш Батуринський шлях) і впирається в р. Убедь, де біля вулиці (на Убеді) є „Дорошова Яма“, та трохи вище од м. Сосниці, по тій самій річці між Сосницею та хут. Масалаєвкою — „Дорошові Млини“ (де давніше був Дорошенків хут. у бору) та при них „Дорошова Гребля“, що веде з бору через низину р. Убеди на Чорнотицький Шлях. Деякі з цих місцевостів згадуються в давніх актах, напр. „Займище на р. Убедѣ“ між Сосницею та Масалаєвкою — в Мазепиному універсалі р. 1699, що надав його Василеві Дорошенкові, під той час сотникові Волинському[16], а про Дорошову, або Дорошенкову Греблю згадує декрет Військового Ген. Суду від 12 липня 1746 р.[17].

Де-ж у Сосниці був двір Петра Дорошенка? Як переказують, він був на Дорошенківській вул. недалеко р. Убеди. Судячи з конфігурації селитьби, зображеної на давньому плані м. Сосниці (здається, кінця XVIII в. або початку XIX в.), що, певно, переховується в Чернігівському Музеї[18], ця селитьба, безперечно належна Дорошенкам, займала місцевість по-над р. Убеддю й теперішнім болотом Попівкою, сливе від Покровської церкви приблизно до Батуринського Шляху, охоплюючи собою частину Дорошенківської вул. та кілька теперішніх селитеб[19]. Мені доводилося чувати, що біля Дорошенкової Ями був якийсь „завод“, а старий дід Иовхим Нумеровський, буде тому років 20, розповідав мені, що, як він був хлопцем, то витягав з р. Убеди труби цього заводу. Грамотою 1690 р. Андрієві Дорошенкові надано місце „подь Сосницею межъ Проварами“[20]. Можливо, що це й є те місце над Убеддю недалеко від Дорошової Ями, до котрого стосується переказ Нумеровського і котре, як кажуть инші, належало Дорошенкам. Знаючи, що Сосницькі маєтності Петра Дорошенка перейшли до його брата Андрія, як це добре відомо за с. Чорнотичі, можна визнати перекази про місце селитьби Петра Дорошенка в Сосниці — між Покровською церквою й Батурпнським Шляхом, по-над р. Убеддю та по Дорошенківській вул., — за вельми правдоподібні. Отут, значить, і був той куточок, що припав до вподоби Петрові Дорошенкові, як це поетично описав Костомаров у своїй бувальщині „Чернігівка“[21]. Проти нього, зараз-таки за рікою Убеддю, — так званий „Панський лісок“, що, як каже кол. його володілець Щербань, у давніх актах звавсь „Гетьманщина“.

Невідомий автор записок „Замѣчанія до Малой Россіи принадлежащія“ (М. 1848), каже: „Андрей Дорошенко оставилъ тоже ту сторону (Правобережжя) и поселился въ Сосницѣ. Слѣдуя сему примѣру, чтобы не быть жертвою польскаго мщенія, многіе другіе той стороны Днѣпра козацкіе чиновники, оставили оную и перешли на эту сторону Днѣпра“…[22]. Між них автор зазначає Якова Лизогуба, Кандибу, Апостола й инш. Це був той час, коли, як каже літописець, народ „многими купами и таборами“ переходив на лівий бік Дніпра[23]. Безумовно, що частина людности з правого боку Дніпра перейшла на Чернігівщину сама, частину-ж забрала з собою „як челядь“ ота козацька старшина, про яку згадує автор цих записок. Такі переходи за той час чимало вплинули на етнографічний склад людности Чернігівщини. Це — один із тих впливів, яких в історії Чернігівщини було чимало. Коли-б позбирати самі-но записки на книгах стародавніх виданнів, то можна-б простежити, як власники цих книг, переходячи з місця на місце, досягали Чернігівщини, бо важко припустити думку, ніби по книги їздили з Чернігівщини на Волинь або ще й далі на захід. Швидше книгу приносили пересельці з заходу. Правду кажучи, зробити таку збірку відомостів по книгах нелегко. Я хочу тільки зазначити, що написів на книгах ще, здається, не використовувано на те, щоб розшукати шляхи колонізації Лівобережної України.

Про ці написи й загалом усякі записки в книгах я згадав із приводу переходу Петра Дорошенка, його матери та иншої його рідні з челяддю до Сосниці та з приводу того, що в синодику макошинському зазначено багато „родів“ західнього походження. Ось приклади цих записів. Стор. Ѳ „Род ієромонаха Силвестра з мѣста Старноґроду“. Рѡд Іеромонаха Іѡаникія Пашкевича з града Радивиловского“. Стор. і҃ (звор.) „Род Іеродіѧкона Ѳилоѳея Домбровского змѣста Торчина“. Стор. г҃і „Род Долъгаліов сподъ кремаѧнца“. Стор. д҃ (зв.) „Рѡд Іеромон. Софронія Демечовского Ігꙋмена Дорогиц подлѧскаго“. Стор. и҃ „Рѡдъ иерѡмонаха Силівестра: сельнїчогѡ згроду Коръца“. Стор. непозн. „Род:. Інокинѣ Ѳеѡктисти Вишенскоѣ“. Стор. непозн. „Рѡд. василїѧ Терлецкого писара Браславского“[24].

Записи пізніші це — роди з Чернігівщини, особливо з околиць Макошинського манастиря: з Макошина, Сосниці, Нових Млинів і т. и. Між иншим „Род Зꙋрки ѡбывателꙗ сосницкого“, той рід, котрий тут[25], певно, мав не аби-яку вагу, бо з числа сотників сосницьких знаємо Степана Зорченка, який підписавсь під Конотіпськими Статтями при обранні гетьмана Івана Самойловича р. 1672[26]. Філарет каже, що Зорка в Сосниці був р. 1652[27], а в Реєстрах Війська Запорозького, складених р. 1649, бачимо тут козака Тимоша Зорку[28]. Цей Зорка був один із тих козаків, котрі ввіходили в склад Сосницької сотні, що під той час, за Богдана Хмельницького, вперше зорганізувалася, — певно, з місцевих кріпаків, — і разом із иншими провадила невпинну боротьбу проти шляхетських привилеїв. На жаль, ані про Зорку, ані про Зорченка споминів у Сосниці немає.

За останні десятиріччя пам'ять і про Петра Дорошенка все більш зникає в Сосниці. Стали в нас забуватися і за назву „Дорошова Яма“ і за стародавню назву Дорошенківської вул. „Дорошова Юлиця“, хоч місцевості з подібними назвами (як от і „Дорошові Млини“, „Дорошова Гребля“) протягом дуже довгого часу (років, приблизно, 150) перебували в руках Андрія Дорошенка та його нащадків. Я кажу тут за місцевості в м. Сосниці та біля неї, за ті місцевості, в котрих жили Андрій Дорошенко та його сини Іван та Василь. По-за межами Сосниці всі вони були володарями великих маєтностів у сотнях Сосницькій, Волинській і Киселівській, володарями полів, лугів, лісів, млинів та сіл: Козляничі, Чорнотичі, Верхолісся й Купчичі[29]. Іван Дорошенко, якого бачимо сотником у Сосниці перед 1694 р. та в рр. 1699—1701, 1703[30], володів між иншим залізним заводом біля Рудні (давніш слобода Руденка в сотні Сосницькій, — недалеко від сс. Чорнотич та Козлянич[31]. Василь Дорошенко, що сотникував у Сосниці слідом за Іваном Дорошенком у першій чверті XVIII в.[32], осадив слобідку Лубенець (Луб'янку, або Луб'янці) у сотні Волинській та слобідку Базилівку[33]. Із цих Дорошенків Андрій якось умів жити в згоді з владою і з людністю. Його обирали на сотника не один раз, бо відомо, що він сотникував у Сосниці в рр. 1677, 1689, 1691. Між иншим, він був у році 1691 представником від людности Сосниці та прилеглих сіл (від козаків, міщан та „тяглих“ людей) у важливій справі з Леонтієм Полуботком, що точилася в Генеральному Суді за право користуватися пущею за ріками: Убеддю, Захребетною і Бречею[34]. Син Андрія — Іван Дорошенко це людина вже иншої вдачі. Не схотів він заслужити собі подяки від людности. Навпаки, заслужив кару: його вбили свої-ж-таки селяни (фактично кріпаки)[35].

Отже споминів про Дорошенків у Сосниці не збереглося. Окрім наведених назов та згадок-здогадів про місце, де була селитьба Петрова Дррошенкова, тільки пісня „Ой на горі та женці жнуть“, що лунає тихими вечорами на вулицях та в садках сосницьких, нагадує про цього завзятого автономіста, про цю значну постать в історії України, та про того Сагайдачного, „що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний“.

  1. ↑ Филарет Гумилевскій, „Истор.-Стат. Опис. Черн. Еп.“ кн. 4, Черн. 1873, с. 151.
  2. ↑ Ген. Сл. о маетн. Черн. полка, Ч. 1908, с. 593—4. Опис. Ст. Мал., О. Лазаревського, т. II, Полкъ Нѣж. К. 1893, с. 150—1, 512. Р. 1542 власне король Володислав IV дав дозвіл збудувати манастир.
  3. ↑ Як здогадується Філарет, р. 1649. op. cit., IV, 140.
  4. ↑ Обозр. Рум. Оп. Мал., в IV (дополн.) Н. Константинович, Ч. 1885, с. 11.
  5. ↑ Филаретъ, IV, 153.
  6. ↑ Ак. Ю. 3. Р. т. XII, с. 798, 810, 814, 842. т. XIII, с. 131, 133, й инші.
  7. ↑ Ibid. т. XII, с. 798, 810, т. XIII, с. 30, 31, 57, 58, 135.
  8. ↑ Потім жив десь по инших місцях (можливо в Чернігові, де, певно, його й поховано в Єлецькому манастирі В. Л. Модзалевський. Малор. Родословникъ т. 1, К. 1908, с. 452).
  9. ↑ т. XIII, с. 225 (67).
  10. ↑ Як свідчить Філарет, ігуменями Покровського Макошинського манастиря були: з р. 1668 „Анастасія Бабурчанка“ (можливо „Бобирчанка“. Ю. В.), за нею „схиминица Марія Дорошиха“, а в р. 1680 — „Елисавета Круковская“ (Филаретъ, IV, 152, 153).
  11. ↑ Де синодик тепер, — не знаю. Певно, в Чернігові, в музеї або в архіві.
  12. ↑ Тр. Черн. Пред. Ком. по устройству XIV Арх. С. Ч. 1908, с. 164—167.
  13. ↑ А не внука його, як неправильно сказано в „Трудахъ“ (Ibid., 164) див. В. Л. Модзалевського „Малорос. Родословникъ“, т. І, К. 1908, с. 451, 452, 454 (2. 4, 7. 17).
  14. ↑ Модзалевскій, op. cit., 452.
  15. ↑ Напр., с. Чорнотичі Сосницьк. пов. (Ibid., 451, 452. Ген. Сл. о маетн. Черниг. полку, Ч. 1908. с. 135).
  16. ↑ Обозрѣніе Румянцевской Описи Малороссіи О. Лазаревського, в. І, Полкъ Черн. Ч. 1866, с. 129.
  17. ↑ Тр. Черн. Пр. Ком. по устр. XIV Арх. С., с. 101
  18. ↑ Давніше план цей увіходив до експонатів Музею міського та Черн. Арх. Ком. (II Радянський Музей у Чернігові).
  19. ↑ Деякі з них побували в володінню Шафонських, Проценків.
  20. ↑ Ген. Слѣд. о маєтн. Черн. П., с. 620—624. „Провари“ — певно — бровари, або броварні.
  21. ↑ М. Костомаров, Чернігівка. К. 1908, с. 134—135. Перед 1908 р. у цьому куточку стояв старовинний дерев'яний будинок, можливо XVIII в. Перекази про те, що в ньому ніби-то жив гетьман Петро Дорошенко, — неправдоподібні.
  22. ↑ „Замѣчанія“, с. 21. Є думка (скільки пам'ятаю, проф. М. Н. Бережкова), що автор цих „Замѣчаній“ був Оп. Ф. Шафонський.
  23. ↑ Величко, II, 356.
  24. ↑ Є також (2 стор.). Родъ пана Киселіа, перваго ктитора сто покровского митра дѣвичого макошинского
  25. ↑ А, може, й в инших місцях: згадаймо „Диариуш Зорки“.
  26. ↑ Величко, 11, с. 315.
  27. ↑ Филаретъ, VI, с. 100. Власне згадується за Зорчин будинок.
  28. ↑ Чтенія в Общ. Ист. и Древн. Росс. М. 1874, ІІІ, с. 336.
  29. ↑ Модзалевскій. Op. cit. 452-454. Ген. Сл. о м. Ч. П., 119, 125, 134, 135, 180, 182, 183, 620—624 й инші.
  30. ↑ Модзалевскій Op. cit. 453. (Акт. від 29/V 1703 р. в Сосницькому Музеї).
  31. ↑ Ген. Сл. о м. Ч. П. 132. Цікаво, що сс. Чорнотичі та Козляничі переходять у володіння Івана Дорошенка (а перед тим вони були у його, батька) року 1709. Модзалевскій. Op. cit. 454).
  32. ↑ Модзалевскій, Op. cit. 454. Василя Дорошенка бачимо сотником в Сосниці, між иншим, р. 1717. Акт від 19/IX, 1717 р. в Сосницькому музеї).
  33. ↑ У кол. пов. Конотіпському Модзалевскій. Op. cit. 454. Ген. Сл. о м. Ч. П. 139.
  34. ↑ Суд наказав: „жеби отнюдь водная ведлугь стародавнего звичаю тая пуща била“ (Обозр. Рум. Оп. М., І, П. ч. 132).
  35. ↑ Де це скоїлося, невідомо: Модзалевскій, Op. cit. 454.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Історично-географічний_збірник/1/Марія_Дорошиха_(З_Сосницької_старовини)&oldid=126808