Історично-географічний збірник/1/Вінницька шляхта в XVI в.
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Звиногородщина в XV—XVI вв. | Історично-географічний збірник. Том I Вінницьке селянство 1840-их рр. (Тетяна Фаранюк) |
Марія Дорошиха (З Сосницької старовини) ▶ |
|
ТЕТ. ФАРАНЮК.
Людність В. Кн. Литовського не раз приходила до конфліктів з місцевими своїми воєводами та старостами. Найчастіш бувало це з приводу старини. Неясна, незафіксована старина припускала різні тлумачення і місцева людність рішуче обстоювала своє тлумачення, свої спомини. Центральній владі доводилося розглядати такі скарги від місцевої людности, приймати депутації, виступати посередником поміж адміністрацією та людністю.
На південнім пограниччі такі конфлікти між адміністрацією та людністю призводили кілька разів до значних загострень. У пограничнім побуті були своєрідні риси, яких не було в житті центральних, спокійніших районів. Ті адміністратори, котрі перейшли як-раз із центральних районів, не могли швидко пристосуватися до місцевих своєрідних умов.
Окрім того, треба пригадати, що в місцевої пограничної людности було більше самостійности та активности; це й виявилось у її виступах супроти адміністрації.
Ось я й хочу спинитися на виступі вінницької шляхти проти своїх адміністраторів у половині XVI в.
Випадок цікавіший через те, що виступати доводилося не проти одного адміністратора, але і після зміни одного адміністратора знов доводилося виступати проти наступників його в таких-же питаннях.
Вінниця належала до пограничної неспокійної зони, де часті татарські напади. звичайними татарськими шляхами приносили місцевій людності постійну тривогу і руйнування. Це викликало більшу, як порівняти до инших країв, обережність, більшу увагу до замкових укріплень, більшу увагу до „сторожі“ на звичайних татарських шляхах в околиці. Призвичаєна до постійних витрат за-для цієї мети, людність і собі уважніш ставилася до адміністрації, та її обов'язків, придивлялася до діяльности адміністрації, стежила, куди йшли зібрані гроші, зауважувала помилки та голосно протестувала проти них.
Підчас люстрації люстратори, розпитуючи місцеву людність, виясняли її потреби, а замітки їхні з приводу реального стану укріплень не раз відбивають настрої місцевої людности.
Легко зауважити, що постійний рефрен вінницьких люстрацій це зазначення поганого стану укріплень замка та міста, небезпеки на випадок нападів. У половині XVI в. люстратор зауважив, що замок у лихім стані, артилерія занадто слабка. Зминуло півстоліття і знов читаємо такі самі скарги з боку місцевого люду, якому загрожували ворожі напади.
Паркан — скаржилися — лихий; будування старе, погнило; місток, що йде до замку, теж у поганім стані; артилерія теж у лихім стані (Арх. VII, III, с. 29). Як бачимо, факти повинні були турбувати вінницьку людність половини XVI в. Визнана виразна недбалість та цілковитий брак засобів, щоб як слід направити. Староста — представник влади — ніс певну відповідальність за лихий стан укріплень: так гадав місцевий люд, роздумуючи над реальним станом замку.
Турботні умови життя вимагали більшої залоги брак на це засобів примушував на це старост більше вимагати від людности. Виявлялися нові повинності, яких людність не відбувала по инших'містах; деякі, відомі і по инших містах, були тут важчі, як кликовщина, сторожа в замку, сторожа на полі. Розуміється, це все викликало незавдоволення місцевого люду.
Спинімось на деяких таких обов’язках.
Участь у будові та ремонті укріплень: — це був поширений обов’язок[1]).
Городні парканів та міста розподілено між міщанами, що робили їх сами, та земянами, що висилали на цю роботу своїх селян (Арх. VII, І, с. 599). Але в пограничнім районі, де людність часто покидала своє село, боючись нападів, села пустіли несподівано і городці залишалися своєчасно не полагоджені. Розуміється, замкова адміністрація не могла затягувати таких справ. Неясно було тільки, хто повинен заробити пусті городні: чи замкова адміністрація своїми засобами, чи земянство[2]).
Адміністрація по різних замках мала не однакові матеріяльні засоби, це залежало від. того, скільки було за замком селян, скільки вони давали на замок, скільки давали корчми, уходи та инші джерела прибутків. Отже неоднаково старости могли ставитися до змагань місцевого люду перенести на замок деякі обов’язки та виплати замість тих людей, що перейшли на життя до инших міст. Тимчасом як-раз у половині XVI в. у вінницької замкової адміністрації з прибутками було не так добре, дещо зменшилося проти попереднього в прибутках з поселень, бо і самих поселень стало менше. Читаючи в люстрації з половини XVI в. про вінницькі замкові села, бачимо, що таких замкових сіл замало і дають вони старості небагато (Арх. VII, І, 608). Не поліпшується справа і в наступні десятиліття, як свідчить пізніша люстрація 1604 р. Замкова адміністрація не має потрібного числа сільського люду за-для своїх потреб. Як і в инших люстраціях, зменшувала кількість сіл роздача їх земянам (с. 611).
Сторожа в замку та сторожа на полі на певнім віддаленні від замку мали велике значіння та скупчували велику увагу. Практика тодішнього часу знає два способи утримувати таку сторожу. Чи людність сама ставить певну кількість сторожів, чи людність збирає гроші на утримання сторожів і ці гроші передає до рук старости, а той уже наймає за ці гроші потрібну сторожу. У Вінниці маємо дві групі сторожі: загальна та острогова (Арх. VII, І, 601). Земяни та міщани сами збирали гроші проміж себе на наймання сторожів після певного загального обрахунку, скільки з кожного припадає, та сами-ж наймали сторожів (с. 601). Часом адміністрація вважала за ліпше самій збирати гроші та наймати сторожу, щоб не було, мовляв, запізнень з найманням сторожі.
Сторожа на полі мала за своє завдання збирати відомості про татарський наступ „доведыватися о войску татарскомъ и шляху ихъ стеречи“, як зазначає вінницька люстрація завдання сторожі на полі (с. 608). В організації такої сторожі важливо було намітити відповідне місце, де не було-б. великої небезпеки для самих сторожів і можна було-б своєчасно помітити, що наближаються вороги. Люстрація зазначає місця для сторожі — на верх. р. Десниці та в Остриці, де шлях іде на Басарабів брід (с. 608). В иншім місці читаємо, що земянство з власної ініціятиви завело на власні кошти ще сторожу на р. Рову — „отъ замку въ трехъ миляхъ на речце на Рову“ (Арх. VIII, V, с. 464). Як бачимо, з часом система сторожі на полі поволі розросталася та ускладнялася.
Коли наближення татарського загону було простежене та встановлено напрям, у якому йдуть вороги, староста брав із собою земян, щоб іти „лежати“ в полі, чекаючи татар, чи „в погоню за людми непріятельскими ходити“ (Арх. VII, І, 608). Таку „лежу“ староста міг призначити далеко від замкуч Вінницького, знаємо випадок — „на Инкгуле оть замку нашего В. въ тридцати миляхъ“ (Арх. VIII, V, с. 465). Така довга лежа далеко від замку в глухих місцях, розуміється, викликала багато нарікань: вона відводила від щоденних справ, руйнувала звичайний порядок життя і декому така лежа в далекій місцевості в важких умовах відбирала здоров’я.
Перегляньмо тепер ті зловживання та новини, що виникали на ґрунті розглянених обов’язків.
Робота коло укріплень — це обов’язок людности в пограничній зоні.
Тут могли бути вимагання надмірні або непотрібні прискорення, що важко лягали на учасника в роботі коло укріплень. Справа про пусті городні викликала теж обговорення та скарги. В скарзі на старосту князя Богуша Корецького було окремо зазначено, що він з пустих селищ примусив „робити у замку Венницкомъ две городни“ (Арх. VIII, V, с. 83).
З приводу сторржі в замку вінницькі земяни скаржилися, що староста кн. Сангушко посилає своїх служебників до панських маєтків по гроші „на кликовщину для сторожи замковое“ (Арх. VIII, V, с. 463).
Це порушувало старину,. бо звичайно сами збирали гроші проміж себе на замкову сторожу (Арх. VII, І, с. 601).
Друга скарга теж у звязку з зборами на сторожу, що староста використовує зібрані гроші та сторожів на зовсім инші потреби, а не на ті, для яких збирано та наймано. На старосту Сангушка скаржилися* що він зібрані гроші „привлащаеть ко своєму пожитку“, а на замку немає сторожи ні кликунів, через те велика небезпека „часу прихода отъ людей непріятельскихъ“ і часто через те бували людності шкоди (VIII, V, с. 463).
У справі сторожі на полі по-за замками теж бачимо скаргу на неправильне витрачання грошей. Як зазначено було вже, земянство з власної ініціятиви завело сторожу на р. Рову, сами збирали проміж себе гроші та утримували на них „на ономъ местцу сторожу людей добрыхъ, за которою сторожою себе и своихъ людей безпечни бывали“. Староста, взяв це на себе, збирав більше, але доброї сторожі не було (VIII, V, с. 464).
„Лежа“ на полі згідно з рішенням старости в призначенім місці теж викликала скарги. Лежу відбували занадто далеко, наприклад, над, р. Інгулом, що було важко для багатьох учасників. З лежею на полі звязувалася ще одна справа. Це був разом із тим і перегляд земянському війську, шиховання його. Вияснялось, у кого добра зброя, у кого добрі коні, у кого гірші. Староста виводив замкових служебників та бояр[3]), земян, своїх слуг звичайних та панцерних[4]). У полі на лежі виявлялося, що деякі старостинські служебники мають гіршу зброю та гірших коней, аніж бояри та слуги земянські. І ось староста обмінював ліпшу зброю та коней бояр на гіршу зброю та коней своїх служебників. Скарги земянства виявляють такі риси примусового обміну чи відбирання зброї та коней у бояр і слуг. „Съ тыхъ коней слуги твои седла и узды збирають и въ томъ имъ шкоду немалую чинять“ читаємо в одній скарзі; „тогды дей еси также въ людей ихъ кони подъ свои служебники брати, казалъ, а людей ихъ въ поле колькодесять человековъ зоставилъ" — зазначає друга скарга. До цього теж можна, здається, прикласти згадку про коней, що їх „который человекъ для службы нашое зъ заграничья купилъ“ та їх побрали на старосту служебники його. Всі ці деталі надавали „лежам“ визначне місце в скаргах вінницького земянства на старост, викликало протести.
Переслідування татар, очікування на шляхах, ходження в погоню за ними часом давало деякі реальні наслідки. Ворогів спиняли, переймали, брали в полон. Земяни приводили додому ворогів, що їх піймали, коней, що їх захопили, відбиту в татар здобич. З радісним повідомленням про щасливе переслідування та повернений ясир -треба було посилати до в. князя. Кого послати? Адміністрація б^ала цю справу на себе. Але земянство розуміло, що реляція, певно, вийде однобічна, все буде на, користь старості. Через те земянство хотіло посилати когось з себе, щоб при нагоді заявити і про деякі свої справи. На прийнятті в великого князя можна було після оповідання про щасливу пригоду з татарами, підняти розмову про місцеві справи та потреби, про стан замку, про новини адміністрації та ин. Через те могли виходити певні незгоди у земянства з старостою і староста часом вирішав їх досить рішуче, не дозволяв земянам вибирати депутатів до в. князя, затримував, відбирав самий полон. Скарги вінницького земянства і виявляють нам оці суперечки в звязку з тим, як і кому повідомити в. князя про щасливу пригоду з татарами. Староста забирав полон — коней та полонених татар до в'язення: коли которому „помогъ Богъ вязня съ людей неприятельскихъ поимати“, той земянин — прохали земяни — „могъ вязня до насъ господара велъ“; раніш пригадували міщани — „в себе ховывали, а до насъ (господаря) воживали а за то жалованье отъ насъ мевали“…
Перейдімо тепер до самого конфлікту вінницького земянства з місцевими старостами. Ми зазначили деякі справи, які викликали незавдоволення на поводження старост. Наростало це поволі, поки нарешті виявилося в рішучім виступі земянства проти старост. Виявилося в тій сфері, що була найбільш замітна і конче звернула-б увагу. Земянство відмовилося слухати старосту, як керівника військовими операціями. Земянство відмовилось виступити з старостою кн. Корецьким „на поле“. Тоді як-раз прийшла звістка від старости барського Берната Претвича, що татари йдуть до Браславського городища і що треба їх перейняти на шляху. Староста вінницький кн. Богуш Корецький нагадав земянам про господарський наказ виходити з своїм старостою „на поле и подъ шляхи“. Земянство відмовилося й послало до господаря делегата Ів. Кошку з листом, пояснюючи в ньому, що їм важко ходити з своїм старостою на поле і перераховуючи різні кривди від старости (Арх. VIII, V, с. 82).
На таку відмову господар відповів листом, де зазначив, що відмовитися від військової служби не можна, бо це дає можливість ворогам грабувати вільно країну, що це є загальний обов'язок виходити з старостою в час небезпеки. Инша справа коли-б староста кликав їх з собою на полювання „для свого пожитку зверу бити и рыбы ловити на поле шелъ“: ось тоді можна відмовитись виступати.
Таким чином господарський лист розбив справу на окремі питання. Відмовлятися виходити з старостою на поле — не можна, але всякі новини й кривди старости в цій сфері підлягають окремому розглядові та, може, карі.
Через делегата Ів. Кошку земяни передали свої скарги на новини та кривди старости кн. Корецького. Тут вичислено далеко не все те, чим староста кн. Корецький викликав незавдоволення земянства. Ще перед тим було вже послано більші скарги на старосту кн. Корецького (VIII, V, с. 68—71) і тепер нагадано тільки те, що недавно повторювалось знову та шкодило земянам.
В.-князівський лист нагадував про попередній лист, що його дано було з приводу скарг земянства на кн. Хведора Сангушка.
Тоді було обговорення справи з панами — радою („слушное застановенье“) та укладено уставу, які („которымъ обычаемъ“) обов'язки мають виконувати земяни. В основі того листа збережено було „давній обычай... стародавну повинность“, по-над які старости_ не повинні вимагати від земян. У відповіді на скарги земянства на стар. кн. Корецького в. князь приймає і надалі той попередній Хист та уставу, „яко то оный листь нашь перший на тую вставу имъ даный, ширей в собе обмовляеть“... Що-ж стосується судових справ, як норма пересуду, пам’ятне, платня вижам та ин., тут земянство повинно триматися постанови виленського вального сойму 1551 р. (VIII, V, с. 70). З приводу порушення кн. Богушем Корецьким листа та устави, що її дано з приводу скарг на кн. Сангушка, в. князь висловлює своє здивування,. що кн. Корецький не тримається згідно з стародавнім „обычаемъ“ і робить кривди та утиски земянам та підданим людям „украиннымъ“ (с. 69).
Отже відповідь на першу скаргу земянства на кн. Корецького доповнює вказівки на старину ухвалами недавнього Виленського вального сойму. Це певний крок від загальних потверджень старини в уставах адміністрації[5]) в напрямі тих корективів, що їх приносило життя. Дещо залишено згідно з стариною „мы и то на онь чась водлугь давного обычая зоставили, ижь старостове наши веницкие не мають людей ихь надь повинность ихь стародавную“... (с. 70). В инших справах нове виступає на верх: „тогды. вже тые пересуда не мають быти браны водле того, яко передъ тымъ до сего часу брано... але вжо мають быти браны по половицы...“ Нова норма зазначена тут ясно. У дальшому староста кн. Корецький та наступники його повинні триматись та заховувати „обычай стародавній и тую теперешнюю уставу“ (с. 71), не чинити „кривдь и втисненья и новинь не уводити“.
Відносини між старостою та земянами не кращали. Другу скаргу на новини та кривди кн. Корецького з відмовою виступати на поле подано в наступнім році і відповідь датовано 30. IV. 1552 р. З давніх справ знову розглянено справу про підводи, очевидячки на тім пункті повторювалась знову стара історія: стдроста брав підводи для своїх власних потреб, посилав їх далі, ніж була стара практика і при тім і підводним людям чинили старостинські служебники всякі крйвди, забирали коней, приладдя та ин. З підводами було те-ж саме, як і з сторожами: гроші збирали на сторожів за-для загальних потреб, а сторожів потім повертав староста на свої власні потреби та роботи — „вь день дрова рубати до кухни и иншые потребы свои робити кажеть“, через таке використання сторожів на приватні праці „не могуть учынити сторожы городнемь и схованнемь вь замку“ (с. 83) а від цього „ся дееть шкода вь захованью“. Далі скаржилися земяни, що староста примушує робити городні з пустих селищ, 2 городні. Нарешті, в скарзі зазначено, що староста кривдить земян у справі полону, забирає в’язнів, переховує в замковій в’язниці і сам вже їх від себе відсилає до господаря. Земяни бачили — з яких мотивів, вище було зазначено — в тім собі кривду і хотіли, щоб їм самим можна було відвозити полонених до господаря.
Такі оскарження передав від імени земянства делегат Іван Кошка. Вирішено ці справи в відношенню до бажань земянства неоднаково. Що-до сторожів та підвід вирішено на користь міщанам. Не повинен староста використовувати це на свої приватні справи та роботи: не повинен посилати „по потребах своих“ та кликунів „прыставляти ку жадньімъ работамъ“. В справі городень та полону вирішення стоїть на середній, позиції: пусті городні не можна безумовно скинути на старостинський вряд. Висловлено думку, що покинуте село може виявляти певну спокусу, як уходи, і тим приваблювати людність, хан не постійну і не осілу. Хто користується з уходів в цім селищі та одержує з того користь, той повинен робити городні. Коли-ж старостинський вряд візьме ці селища собі та почне використовувати, тоді повинен сам робити зазначені городні. Подібним чином не цілком завдовольнив бажання земян і в справі полону. Земяни хтіли мати можливість самим повезти полонених до. господаря, отримати подяку, оповісти про свої справи. На це вирішено так: відвезти полон може сам земянин, хто піймав, але держати в в’язниці повинен староста, бо тут може бути відповідна сторожа, що не допустить полоненим утекти з в’язниці. Ще один окремий пункт, це ті місцеві люди, що ходили до степу та чинили кривди чабанам турецьким. Земяни обіцяли сами розшукати тих „шкодниковъ“, Тадаємо, щоб уникнути деяких прикростей від старости та його служебників, коли ті почнуть сами розшукувати винуватих. В. князь згодивсь на таку пропозицію з тим, щоб потім було їх віддано „до везенью старосте“ (с. 84).
На тому не скінчилися непорозуміння земян вінницьких з старостою кн. Корецьким. Десятиліття пізніш знов скарги земянства. Цим разом вже в иншій формі. Земянство вжило рішучих заходів. На Городненськім соймі посли Вінницького та Браславського повітів подали писану скаргу про кривди та шкоди старости Корецького (VIII, V, с. 155 — 157). Депутати — одного з них ми вже знаємо, це Іван Кошка — подали про ці всі кривди і „били чоломъ абыхмо такового утиснення и шкоды чынити имъ не казали“. З тих питань, на яких вже спинялись, знов зазначено тут таке. Сторожа та клйковщина: староста, порушуючи старину та попередні листи, і далі збирає з земян по 3 гр. як кликовщину. Теж і за підводну повинність дають земяни грішми, а потім староста все-ж вимагає підводу без заплати. Забирав староста в земян коней, зброю потрібну для служби господарської та земянської (с. 157).
Як бачимо, всі ці справи вже було раніш вияснено і тепер староста порушував і старину і господарські листи, що на аналогічні скарги йому-ж, кн. Бог. Корецькому, було видано. Зовсім слушно завважує господарський лист на скарги депутатів, що п. -староста — „не дбаючы о тотъ листъ и вызволенье нашо, гіредся дей... по тры грошы... за кликовщину бралъ“ (с. 156). Староста виявив неуважність до старого звичаю (відбирання коней та зброї), як і до господарських листів.Господарський лист відновляє в силі попередні рішення та старий звичай і вимагає надалі від старости кн. Богуша Корецького, нехай-би він їх не порушував.
Як бачимо, це та звичайна уважність уряду В. Князівства першої половини XVI в., бажання заховати старину попередніх століть з деякими поправками, що їх конче вимагали змінені умови життя новітнього часу. Старий звичай з деякими пізнішими уставами, що нормували повинності та плати людности, і в дальшім повинен скеровувати місцеве життя.
Але впливові магнати в ролі адміністраторів не- вважали иноді на таке * сполучення старого звичаю з новими постановами і дозволяють собі їх не виконувати.
Відомо, що часом уряд кидав самоуправним адміністраторам погрозу відібрати від них посаду, коли-б і далі робили вони проти в. князівських приписів. Знаємо, як часом взаємні непорозуміння та скарги людности на адміністрацію примушували братись енергійніш за унормування відносин, висилати спеціяльних комісарів, щоб виявити кривди адміністрації та простежити, щоб на цих кривдах дано було покривдженим відповідне винагородження. І наслідком такого втручання уряду до адміністраційних непорозумінь були хпеціяльні акти з зазначенням такого винагородження[6]).
Вінницький епізод цікавий тим, що ми бачимо тут, що уряд ніби безсилий стримати адміністрацію од дальших зловживань. Ті шляхи» якими йшов уряд в инших випадках, ті засоби, що їх уживано в відношенню до менш помітних осіб у ролі адміністраторів, тут, у вінницькім епізоді не помітні. Зловживання та ламання старини не з учорашнього дня. З кожним новим адміністратором заплутане пасмо надмірних вимог та нових зборів не розплутується, а навпаки ще більш заплутується і поширюється. Коли-б хто став виясняти та докладно запитувати про нові вимоги, йому-б стали вичисляти докладно в хронологічнім порядку: це давній звичай, а це запровадив той староста, а це його наступник, а це — теперішній. Кожна новина має свою історію, пригадають та доповнять один одного, оповідаючи, коли та з кого почалось. Все це дуже відомо, бо часто пригадувати доводилося та роздумувати, аж поки списали все докладно на реєстрі та подали через депутатів до в. князя, чекаючи від нього уважного перегляду справи та дійсного отримання адміністрації від дальших зловживань.
Цим разом сподіванки вінницьких земян не здійснилися. Центральна влада, як звичайно, робила нагадування місцевій вінницькій адміністрації, але це мало стримувало від дальших новин та ламану старини, що її потвердили великокнязівські рішення. Вінницькі земяни могли-б пишатись своїми старостами, коли-б це магнатське походження не лягало важко на їх плечі. На початку XVI в. бачили в Вінниці кн. Романа Сангушка, далі кн. Іллю Острозького, нарешті кн. Пронського, що викликав рішучий конфлікт з місцевою людністю та тим примусив в. князя звернути більшу увагу на місцеві непорозуміння в їх важкім загостренні. Кн. Пронський був недовго, але і після нього залишилася традиція неуважно ставитися до старовини, що її потвердили в. князівські вирішення. За кн. Корецького знов відносини псуються, адміністрація ставиться неуважно до місцевої старовини та вимагає, скільки потрібно за-для полагодження місцевих оборонних та инших справ. Відносини в. князівської влади ускладнені тим, що на Вінниці записано 5.000 коп гр. л., отже, центральна влада звязана що-до вільного розпорядження Вінницею. Після кн. Корецького староство якийсь час вакувало (Арх. VIII, V, с. 473). Далі обійняв староство Вінницьке п. Юрій Струсь з Коморова з умовою виплатити спадкоємцям кн. Богуша Корецького ті-ж самі 5.000 коп гр. л., отже давній борг вряду залишається без виплати і це, розуміється, звязувало вряд в його відносинах до місцевої адміністрації та в контролі її відношення до місцевої людности.
- ↑ Грушевскій О. С., Города В. Кн. Литовскаго.
- ↑ Наприклад „городня 3 мѣщанскихъ, государскихъ и земянскихъ” (Арх. VII, І. 599).
- ↑ „Повинни в погоню за людьми неприятельскими ходити“...
- ↑ Напр., с. Супруновці — 5 там „слугъ. которые конно служать“.
- ↑ Грушевський О. С, Господарські устави.
- ↑ Грушевський О. С. у книзі Пинское Полѣсье. 1903, с. 95 № 64.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|