Ілюстрована історія України/Колїївщина
111. Колїївщина. По тім гайдамацька хвиля починає знову наростати в 1760-х роках, і при тім більше нїж коли небудь значіннє в сих гайдамацько-селянських рухах здобуває собі справи віри. Перед тим унїатські митрополити оснували ся в Радомислї, завели тут свою консисторію, та дуже завзято взяли ся поширювати унїю в Київщинї. Переяславські владики, котрим підлягали православні парафії Київщини, не могли з-за границї успішно бороти ся з унїєю, але у них знайшов ся на місцї дуже зручний і завзятий помічник: Мелхиседек Значко-Яворський, що з 1753 р. був ігуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завідуваннє православними парафіями полудневої Київщини і він дуже енерґічно заходив ся коло орґанїзацїї православних громад, заохочуючи їх міцно тримати ся православної віри, не приймати священиків унїатських, тільки православних, посвящених або прийнятих владикою переяславським. Мотронин монастир і сусїдні: Жаботинський, Мошногорський, Медведівський, Лебединський й ин. служили захистом і опорою для православних. Так виникає в 1760-х роках завзята боротьба унїї з православєм. Унїатські духовні за помічю польського війська силоміць повертали духовних і громадян на унїю. Але громади не хотїли приймати унїатських попів, змушували їх переходити на православє або проганяли й знаходили собі православних. Унїатські власти брали ся до кар і насильств, непослушних сажали до вязницї й карали ріжними карами, та настановляли від себе унїатських духовних. Супроти сих польських утисків православні просили помочи і оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю оборонця православних в Польщі. Мелхиседек їздив у сїй справі до царицї й дістав ріжні обіцянки, росийському послови в Варшаві наказано заступити ся перед польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемін, а тим часом між народом по Київщинї від чуток про царицине заступництво почав ся великий рух; проганяли попів унїатів або змушували їх приставати на православє. Унїатські духовні взяли ся до ще сильнїйших способів примусу, кар, настрашувань. Серед сього заворушення не раз дїяли ся і незвичайно нелюдські, огидні подїї, як наприклад оспіване Шевченком убитє титаря в Млієві. У нього ся подїя описана на основі устних оповідань і через те досить змінена; сучасне оповіданнє, списане зараз по подїї росказує, що того млїївського титаря Данила Кушніра, чоловіка побожного і справедливого, замучено за те що важив ся сховати дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотїла допустити до своєї церкви попа-унїата. Хоч Данило дароносицю прийняв і сховав з усякою побожністю, але на нього видумано, буцїм він з нею ходив до корчми і пив з неї горілку, і за се йому спалено живому руки, обмотавши клочем і смолою, а потім відрубано голову і прибито на палю на очах народу, силоміць пригнаного на се позорище (1766). Про вязнення, тяжке битє і всякі муки — і не говорити.
Все се страшенно хвилювало нарід, виникали ріжнї рухи, в яких брали участь і Запорозцї, й гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстаннє, звісне під назвою Колїївщини. Привід до того, як і в 1734 р., дав прихід росийських військ. Коли в Барі, на Поділю з початком 1768 р. роспочало ся повстаннє против польського правительства, за зроблені ним уступки Росії, Польща просила царське правительство, щоб своїми військами приборкало се повстаннє, і росийське військо післано на Україну. Коли про се пішли вісти на Україну, люде розуміли се не инакше, тільки що Росия посилає своє військо на визволеннє їх від Польщі. Пішли знову поголоски про царицині укази, навіть потім показувано копії такої „Золотої грамоти“, де наказувано знищити Поляків і Жидів і саме їх імя вигубити, за кривди, які діють ся від них православній вірі. Сї копії були видумані, але їм вірили і люде і самі проводирі повстання.
На чолї повстання став Максим Залїзняк, Запорожець, що перед тим довго пробував по монастирях — з початку в Жаботинськім, потім в Мотронинім. Приходили таким же чином і иньші Запорозцї, і між ними йшла змова про повстаннє. З кінцем квітня 1768 р. Залїзняк зібравши ватагу вийшов з Мотрониного лїсу до Медведівки і закликаючи людей до повстання й приймаючи до свого полку всякий охочий люд пішов відти через полудневу Київщину — на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину, по дорозї здобуваючи польські двори, помагаючи селянам проганяти й громити унїатських попів, Поляків і Жидів.
Ой хвалив ся та батько Швачка,
Та до Хвастова йдучи —
Ой будемо драти, панове молодцї,
З китайки онучі.
Та ходить Швачка то по Хвастові
Та у жовтих чоботях —
Ой вивішав Жидів, ой вивішав Ляхів
Та на панських воротях.
Повстаннє одначе не трівало сим разом довго. Повторила ся таж історія що в 1734 р. З початком червня барську конфедерацію приборкано, і Поляки просили росийських начальників помогти їм вгамувати повстаннє гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоєна поголосками про її грамоти, що ними піднято повстаннє, видала манїфест, вирікаючи ся і тих фальшивих грамот і гайдамаків, а свому війську наказала знищити гайдамаків. Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми союзниками, не стерігли ся їх, тому їх легко вдало ся половити і розігнати. Оден полковник, прийшовши під Умань, закликав до себе Гонту й Залїзняка і арештував їх, коли ті до них прибули; подібне стало ся з Неживим і Бондаренком. Росийських підданих відіслано на суд в Київ, польських віддано польському начальству, що справляло лютяй суд на місцї, побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи на ріжні люті муки. Так тяжкими муками замучено Гонту і богатьох иньших; сучасники Поляки оповідають страхіття особливо про рейментаря польського Стемпковского, як він забивав і калїчив людей. Тих що не були вбиті від разу, судили потім ще перед судом в м. Коднї й засуджували на ріжні кари, найбільше на кару смерти.
Ой й звязали та попарували,
Ой як голубців в парцї
Ой засмутилась уся Україна,
А як сонечко в хмарцї —
згадує пісня сумний кінець останнього великого повстання на Правобережу.
Шляхта польська, правда, і потім полохала ся від поголосок про гайдамаків, про Гонтиного сина, що збираєть ся йти їх різати; особливо великий такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, придавлено українське житє в Гетьманщинї — затихла під панською рукою й Правобічна Україна.