Ілюстрована історія України/Гайдамаччина
| ◀ Правобічна Україна | Ілюстрована історія України Гайдамаччина |
Колїївщина ▶ |
|
|
110. Гайдамаччина. Перший раз більше повстаннє на Правобережі зняло ся в 1734 р., при нагодї польського безкоролівя. Польські пани подїлили ся на дві партиї, одні хотїли сина помершого короля, князя саксонського Августа III, другі старого Лєщинського, що то його свого часу ще король Карло шведський підтримував та не здужав посадити на польськім престолї. Росія і сим разом підтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала своє військо їм в поміч. Московська армія пішла виганяти Лєщиньского з Польщі і обложила Ґданськ, де він засїв. Разом з тим московські й козацькі війська з кінцем 1733 р. були вислані також на правобічну Україну — громити панів, що завязали воєнний союз, „конфедерацію“ на Українї на користь Станислава. Пани конфедерати займали ся тим, що громили панів з противної партиї, а війська козацькі й московські зачали їх самих громити. Серед сього замішання й колотнечі гайдамацькі ватаги робили, що хотїли, а поруч них почало підіймати ся й селянство, сподїваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панів з України, як за Хмельницького. Прихід військ козацьких і московських люде розуміли так, що се вони прийшли виганяти Поляків і визволити Українцїв; ходили поголоски про царицині грамоти, що закликали людей до повстання на Ляхів та Жидів; оповідали про давно покійного полковника Самуся, Палїєвого товариша, і Палїєвого зятя Танського, буцїм їх вислано підіймати нове повстаннє козацьке.
Особливо велике повстаннє розгоріло ся в Браславщинї. Росийський полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розіслав листи до панів з саксонської партиї, щоб приставали до нього, присилали своїх двірських козаків та иньших вояків та воювали Станиславових прихильників. Одержавши такий лист старшина двірських козаків князя Любомирского, Верлан на імя, пустив чутку між людей, що цариця Анна прислала указ, аби всї люде повставали, побивали Ляхів і Жидів та ставали козаками — на те й отсе московське військо з козацьким іде на Україну; а як вичистять Україну, і заведуть у нїй козацький лад, тодї їх з усїм краєм заберуть з під Польщі до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарід. Стали справдї повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрій, складали десятки і сотнї. Верлан прийняв титул полковника і визначав від себе сотників і иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двірських козаків та Волохів, з котрих набирали собі двірські роти тутешнї пани. Зібравши значне військо, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинї, руйнував оселї панські та жидівські, підіймав людей та казав їм присягати на підданство царицї. З Браславщини перейшов на сусїднє Поділє, тут чинив теж саме, потім перейшов на Волинь, погромив в кількох стрічах невеличкі польські віддїли й своїми загонами сягав уже в околицї Камінця і Львова, здобув Жванець і Броди.
Але в сїй хвилї урвали ся ті полїтичні обставини, що сприяли розвою повстання. Московське військо лїтом 1734 р. здобуло Ґданськ, Станислав утїк за кордон, пани з його партий піддавали ся Авґустови Саксонському і першим дїлом просили московське військо, щоб уже їх не громило, а помогло вгамувати селян. Московським начальникам тепер повстання не треба було, і московські війська, що кілька місяцїв перед тим закликали людей до повстання, почали тепер разом з панами їм „гамувати“ — ловили, відставляли до суду, а котрі противили ся — тих побивали. За помічю московського війська панам удало ся дуже скоро змусити своїх підданих-селян до послушности. Побачивши, що надїї на Москву були марні, селяне й козаки переважно піддавали ся своїм панам; богато одначе знаходило ся таких, що не хотїли вертати ся в неволю і разом з ватажками тїкали на Запороже або за волоську границю та пізнїйше з гайдамаками приходили знову громити Поляків.
Такого воєнного народу за се повстаннє поробило ся богато і вони потім зза границї, а особливо з Запорожа та зимовників запорозьких в дальших роках раз у раз чинили сильні напади на правобічну Україну, на панські двори та замки. Так в 1735 і 1736 рр. великого страху на Поляків навели напади ватажків Гриви, Медвідя, Харька і Гната Голого, що здобували міста, місточка й замки, та чинили росправу з ріжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панів і тепер воювали з гайдамаками. Найбільш вражіння зробила гайдамацька кара, вчинена над одним з таких зрадників Савою Чалим — її оспівано в піснї, що незвичайно поширила ся по цїлій майже Українї і зробила сього малозамітного чоловіка звісною особою. Сей Сава був з роду міщанин з Комаргорода, а служив двірським козаком у кн. Любомирського, був сотником його козаків; під час повстання пристав до Верлана і утїк разом з иньшими ватажками, як росийське військо задавило повстаннє. Потім покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що вернули ся в панську службу — умисно посилано їх на товаришів гайдамаків і вони ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника — 1741 р. Гнат Голий з ватагою на саме різдво напав на Чалого в його маєтку, вбив і забрав його майно. Про сю подїю й зложено ту пісню:
Ой був Сава в Немирові в Ляхів на обідї
І не знає не відає о своєї бідї.
Ой пє Сава і гуляє, Ляхом вирубає,
А до його — що до Сави — гонець приїзжає.
„А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?“
„Протоптана, пане, стежка до вашого двора.
Та все гаразд, та все гаразд — усе хорошенько,
Виглядають гайдамаки зза гори частенько…“
Розколихана повстаннєм 1734 р. гайдамаччина не переставала непокоїти польську шляхту на правобережу й потім, в 1750 і до 1760-х роках. Розвело ся чимало таких людей, що для них сї походи стали звичайним занятєм, і вони його вели рік у рік. Нї пани нї малосиле військо коронне не спроможні були зробити тому кінець. Селянство, розхвильоване поголосками повстання, підтримувало гайдамаків і помагало чим могло; сміливійші з селян, раз приставши до гайдамаків, не раз потім на все житє віддавали ся сьому занятю. До того ще новий привід прилучив ся до сих розрухів гайдамацьких, коли почали заводити і тут на Поднїпровю унїю, по тім як удало ся задавити православну віру в західнїй Українї (дивись гл. 107). Гайдамацькі ватажки охоче мішали ся в боротьбу українських громад з унїатськими священиками, що їм настановляли польські пани; вони підтримували православних, і навпаки — православні духовні, місцеві і ті що за границею московською, і ті монастирі надднїпрянські що тримали ся міцно православя, всї вважали спасенним дїлом помагати гайдамакам, як оборонцям „благочестивої“ як її звали — православної віри. І нема сумнїву в тім, що хоч для гайдамаків близшою метою дуже часто було тільки добичництво, то вони, як і козаки в XVI–XVII в. мали чималий вплив на відносини суспільні і національні, бо не давали стверднути і зміцнити ся польському панованню, завести такі кріпацькі порядки, які були в західнїй Українї, й задавити „благочестиву віру“ — єдину ознаку тодїшнього національного житя, так як задавлено її там. Так що симпатія української людности до гайдамацтва не була зовсїм неоправданою, не вважаючи на всї прикмети грабіжництва, які виявляли часто гайдамацькі ватажки. Полякам се зістало ся незрозумілим, що ми, давнї і нинїшнї Українцї, можемо бачити в гайдамаках щось більше нїж звичайнїсеньких розбишак. Галицькі вороги українства прозвали нинїшнїх Українцїв гайдамаками, обвинувачуючи їх, що вони спочувають старим гайдамакам. Та се не відстрашило галицьких Українцїв, і вони відповіли на се піснею: „Ми гайдамаки, ми всї однакі“…
Після великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз розмахуючи ся завдяки слабкій оборонї, особливої сили дійшла в 1750 роцї. Протягом майже цїлого року Браславщина, Східнє Поділє і Київщина трохи не вся — аж до границь Полїся була в руках гайдамацьких ватаг і селянського повстання. Взято й знищено богато міст, місточок і замків панських — навіть такі більші тодїшнї міста як Умань, Винниця, Летичів, Радомисль впали в руки гайдамаків. Але гайдамацькі ватаги й повстаннє селянське не орґанїзували ся в якусь скільки небудь трівку орґанїзацію, не сотворили собі певних центрів тут на Правобережу, і так погосподаривши протягом року сей рух гайдамацько-селянський став слабнути і потахати. Дарма, що нї з боку шляхти, нї з боку правительства не бачимо в сїм часї теж нїяких енерґічних і орґанізованих заходів. Гайдамацькі ватаги сплили; селянство, не бачучи нїяких реальних наслїдків свого повстання, почало теж заспокоювати ся, і в дальших роках знов усе вертаєть ся до таких розріжнених гайдамацьких нападів і походів, які ми бачили і в попереднїх роках.