Ілюстрована історія України/Останнє скасованнє гетьманства
| ◀ Колїївщина | Ілюстрована історія України Останнє скасованнє гетьманства |
Руйнованнє Сїчи ▶ |
|
|
112. Останнє скасованнє гетьманства. Скасованнє гетьманського і всього українського устрою було рішене новим правительством Катерини II від самого початку. Вступаючи на царство по короткім панованню свого чоловіка (1762 р.) вона в своїй інструкції сенатови поставила своїм завданнєм заведеннє одного устрою і права у всїх краях, які мали ще свої закони і свій устрій — на Українї, в балтийських провінціях і Фінляндії. Вважала потрібним вести до того „аби вік і імя гетьманів счезало, а не тільки щоб яка небудь персона була визначена на сей уряд“.
Одначе Кирило Розумовський був одним з найблизших і найвірнїйших прихильників нової царицї, вона богато завдячувала йому і полїтичні пляни мусїли до певної міри стримувати ся перед такими відносинами. Та стала ся пригода, що подвигнула Катерину підняти руку на сього свого вірного приятеля. При кінцї 1763 року донесено їй з Київа, що між українською старшиною збирають підписи на прошеннє до царицї, аби гетьманство зіставлено в родї Розумовського, як особливо вірнім царству росийському, а для прикладу вказувало ся на Хмельницького, як він по собі передав булаву синови. Чи справдї старшина сподївала ся сею дорогою вірнїйше забезпечити гетьманство, чи тільки чинила волю свого гетьмана, тяжко сказати. На Українї оповідали, що всю сю справу пустив Тєплов — намовив Розумовського, аби призвів старшину до сього прошення, а потім против нього цїлу сю історію обернув. Розумовський заохочував старшину до підписування сього прошення, і на нїм ся справа окошила ся. Правда, прошеннє се навіть не було подане царицї, бо ґенеральна старшина побояла ся підписати: підписали тільки полковники, і тому справу залишено. Але цариця взяла се за привід покінчити з гетьманством. До того наспіла ще під той час ота записка Тєплова, про непорядки українські. Дуже можливо, що правительство само поручило йому скласти таку записку, як пізнїйше теж зроблено було і при скасованню Запорожа. В Тєпловській записцї зібрано було великий матеріал про всякі старшинські непорядки і зловжитки, а заразом доводило ся що Українцї такі ж „Россіяне“ як і Великороси, тільки через недбальство київських князїв відокремили ся, і їх без церемонії можна назад в усїм обєднати з Великоросами.
Користаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважає можливим далї бачити його на гетьманстві і радить йому, аби сам тїкав від біди і зрік ся гетьманства — попросив його увільнити. Розумовському одначе сього зовсїм не хотїло ся і він відтягав ся. Тодї цариця погрозила йому бідою — що як сам не піде, то таки булаву від нього відберуть, а попаде ще і в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав царицї прошеннє, що просить увільнити його „від такого тяжкого і небезпечного уряду“, а за те благає ласки до своєї „многолюдної сїмї“. Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано манїфест до „малоросийського народу“ про увільненнє Розумовського від гетьманства, і вже про вибір нового гетьмана нїчого не споминало ся, тільки цариця згадувала, що вона задумує якісь переміни на краще, а поки що заводить малоросийську колєґію, а її президентом і ґенерал-ґубернатором Малої Росії призначає ґрафа Румянцева. Розумовському за його покірність дано незвичайну пенсію, по 60 тис. рублїв річно, і величезні маєтности, що були призначені на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ і Биківську волость. Се подало надію и ґенеральним старшинам та полковникам, що мабуть і їм при скасованню гетьманського правлїння роздані будуть на власність так звані ранґові маєтности — призначені на їх уряди, як дані були Розумовському гетьманські. Тому вони не дуже споминали про вибір нового гетьмана (так завважає автор Історії Русов) — тільки їх надії не справдили ся. А Розумовський жив потім довго, ще цїлих сорок літ після сього. Хоч сам по собі гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти — бо се продовжило б українську автономію.
Нова малоросийська колєґія мала складати ся з чотирох членів українських і чотирох великоросийських, а при тім президент і прокурор з Великоросиян. Засїдати їм велено в суміш по старшинству, а не так як було за царицї Анни, що Великороси сидїли по праву руку, а Українцї по лїву — бо се „утверждало въ Малороссіанахъ развратное мнѣніе, по коему постановляють себя народом отъ здѣшнего совсѣмъ отличнымъ.“ Цїла одначе та колєґія не багато значила, зроблено її тільки для форми, а властивим правителем був Румянцев і йому цариця поручила сповняти свою программу: вести Україну до повного скасовання українських порядків і заміни їх законами і порядками росийськими.
В своїй інструкції цариця вказувала на ріжні сторони українського житя, на котрі Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись України, щоб вияснити її заможність і привести до того, аби з неї росийська казна (скарб) мала безпосереднї доходи. Показували ся ріжні неприємні правительству прикмети українського устрою, і особливо — що повного закріпощення селян на Українї не було, а селяне могли переходити від одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщинї, цариця не вважала можливим терпіти на Українї, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбільше ж уважати велїла на українську „внутрішню ненависть“ против великоросийського народу, особливо серед старшини — наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довірє і прихильність до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала вести дїло так, щоб народови представляти користь від нових порядків — що вони визволяють нарід від кривд старшинських та панських і під московським правлїннєм йому буде краще як під гетьманським.
Стара се була полїтика — підіймати нарід на старшину, та трудно було народови показати користь від нових порядків, коли між ними мало бути й скасованнє останків селянської свободи, які ще зістали ся на Українї, признаннє за старшиною дворянських прав росийських і пересадженнє на Україну московських порядків з їх лютим кріпацтвом і повною безправністю народньою. „Ґенеральна перепись“ України, вчинена Румянцевим, зістала ся важним джерелом для пізнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам одержавши великі маєтности на Українї, став дивити ся на селянські справи очима українського пана і нїякої полекші нї від нього нї від иньших великоруських начальників українське селянство не мало. Навпаки, всї ті кріпацькі порядки, які старшина досї помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавій помочи росийських властей), тепер поширено, скріплено і припечатано властю правительства і царським законам, і становище українського селянства дуже погіршило ся під новими росийськими порядками і правлїннєм росийських начальників, вихованих в кріпацьких порядках Московщини.
Лекше було Румянцеву сповняти накази царицї в справі стеження за старшиною та всякою „внутрішнею ненавистею“, або як пізнїйше се називало ся — українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навіть самій царицї приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрібно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комісію уложенія в 1767 р., коли цариця наказала з усїх сторін, а в тім і з України вислати виборних депутатів від усякого стану людей і дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законів і порядків їм треба при укладанню „уложенія“ — нових законів для Росії. При тім уся українська людність — не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні — всї заявляли бажання, щоб вернено Українї її давнї права і порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, і таке иньше. Се дуже гнївало Румянцева. Він і сам і через розісланих на місця офіцерів силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей „уміркованих“; навіть цензурував і касував інструкції, де такі автономні жадання виявляли ся найбільш сильно, і віддавав під суд тих, що найбільш проявили себе такими жаданнями. В нїжинськім полку тутешнє „шляхецтво“ (старшина) вибрало депутатом „уміркованого“ чоловіка (Селецького на імя) і він не схотїв прийняти інструкції, написаній в автономнім напрямі, з відновленнєм гетьманства і українських порядків. Тодї старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев віддав під воєнний суд усїх, що складали наказ і скидали Селецького, а суд засудив не більше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфірмації кару зменьшено — на восьмимісячну вязницю.
Не вважаючи на всї такі заходи і суворі кари Румянцева, українське громадянство, як я сказав, все таки однодушно у всїх наказах провело сю лїнїю — жаданнє української автономії. Вважало хвилю рішучою і за обовязок собі ставило подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв і кари всесильного намістника. Правда, з проєкту нового уложенія нїчого не вийшло і сї вибори в комісію уложенія і дані їй накази зістали ся тільки незвичайно виразним проявом тодїшнїх бажань і змагань Українцїв, а заразом характеристичним малюнком відносин українських під правлїннєм нового намістника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокійнїйше приймала сї прояви українських настроїв і бажань нїж її намісник. На гнївні скарги Румянцева на українське „коварство і своєвільство“ вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з часом „охота до урядів, а особливо до жаловання (пенсій) переможе сї погляди старих часів“ — що всї оті бажання автономії і окремішности не устоять перед натиском правительственної полїтики і тих вигод, які вона відкриє перед покорними і послушними. Та й не помилила ся справді.
Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусїднїй Слобідщинї. В тім самім часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763–4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено ґубернїю Слобідську на взірець иньших росийських ґубернїй, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. Але вони так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщинї — та й виступали далеко слабше нїж там.