Іду на вас/XVIII
| ◀ XVII. У гнізді опришків | „Іду на вас“ XVIII. Про князя, що чужої землі шукаючи, та свою втеряв |
Замітки і пояснення ▶ |
|
Побіда була повна. З парубків Власта не остав живим ніоден, а городські ізгої навіть рук не звели в обороні свойого господина і лише просили дозволу вертати домів. Ранком посідали на коні й поїхали у ліси, а Рогдай, Лют і Мстислав веліли поставити перед собою Власта, якого на ніч звязаним кинено у хлівець. Хтож зобразить одначе зачудування усіх, коли сторожа звістила, що Власта нема. Виломана стіна та сліди у болоті вказували, що боярин тікав крізь багно навперейми.
Вислані Рогдаївці не найшли слідів на берегах, видко Власт утонув у багні.
— Пробі! — сказав Лют. — Хто у багні увесь вік скоротав, тому у багні й кінець!
Мстислав велів зарізати когута та кинути у багно, а відтак відїхали усі у Залісся.
Ніхто не опише повитання та сих щасливих блаженних хвиль радості, коли Мстислав вернув у посілля батьків своїх, до свойого дворища, до своєї невісти. Кінця не було питанням, оповіданням, сльозам, дотепам. Один лише не брав участи у загальній радости — Рогдай.
Пережиття останніх днів добили у ньому старечого духа, не стало йому уже сил обійняти умом загал вражінь та примінитися до змінених життєвих умов. Годинами сидів старий недвижно і усміхався лише приязно, якщо приходили до нього люди. А й залісецькі люди замітили вскорі переміну, яка зайшла у душі Рогдая, бо усі насмішки, якими гостили його давнійше діти, жінки та парубки, замовкли нараз. Усякий бачив у ньому лише старця, який осліп уже на справи сього життя, а глядить скляним зором на той бік — на зелену леваду Дажбога. Його уха не чули уже й нерозуміли усіх людських слів, бо вони вели гутірку з Дідами у Вираї. Тому кождий здіймав радо шапку й здоровив старого по закону, вічливо та поважно.
Мстислав і Калина не кидали себе й на хвилину. Вона розказувала йому про свої переживання, а він її про бої на Дунаї, про Варягів, Греків, Болгар.
І плили дні за днями, аж у дванацять днів після приїзду Мстислава відгуляли весілля.
А міжтим змаліли дністрові води і прибрали темно-зелену краску, яка ярко відбивала від глинистого та пісчаного берега. Луки та поля посіріли, пожовк ліс… Усі краски від ясно-жовтої до темно-червоної пишалися у лучах сонця та у чистому холоднавому уже осінному повітрі. Наче яркі воскові свічки горіли берези та вільхи, темнійший відтінок красив кучеряві дуби, а наче кровю опливали буки та граби у лісі. Тут і там, де виступала глинка, де росли й ялиці або модерев, там зіставали темно-зелені плями у краєвиді. Жовкла уже ліщина і лозина й верби, жовкли вязи, тиси, явори, відцвітали останні цвіти і лише на висших місцях бивно розцвітали осінні пізноцвіти.
Почалися у селі свати, весілля, толоки, збіралися прядільниці на вечерниці та досвітки, не вгавали у селі спів, танець, веселість, радість з життя, здоровля та добрих жнив.
Аж ось повернули з над Дунаю купці-гречники, які їхали горі рікою у Червоні городи і принесли вістку, що Святослав зимує на Білому березі з усією дружиною, але з весною застукає знову до брам Доростола і Преслави.
— Калино, — сказав тоді Мстислав до молодої своєї жіночки, — верес цвите, погідні дні настали, а заки пічнуться осінні дощі, мушу і я сповнити княжу волю. З весною прийде пора й мені сідати на човни, а покищо треба зібрати дружину з Тиверської землі. Тому пращай і оставай з Богами у гаразді, нехай Домові бережуть твоєї дорогої головки!
Калина поблідла і засумувалася, але не здержувала Мстислава.
— Іди, Мстиславе, — відповіла, куди тебе кличе князь і повни його волю. А з першим снігом вертай, щоб Корочун[1] найшов нас знова у купі при народинах Сонця-Дажбога, при Коляді зваримо коливо з медом та натішимося собою до весни.
Поїхав Мстислав по червенських городах по усій Тиверській землі, а навіть до Бужан заглянув. І всюди вітали його радо старі й молоді. Молоді збіралися йти у Болгарію і з радістю вступали у дружину, а старі просили передати князеві жалі на князя Олега та його дорадників. У Червоногороді стрітив його тисяцький Ростислав і просив переказати князеві ось що:
— По усій руській землі гуляє самоволя молодих князів та прибічних їх бояр. На тих нема суду, нема правди ні божої, ні княжої. Боги високо, князь далеко, а кметі-хлібороби та земські бояри відцуралися їх. Народнє віче собі править краєм, а вони собі. З усього того вийшло таке, що князь господарить лише у своїй волості, а у прочій землі він наче чужинець. Не дай Боже ворога, то хто має боронити краю: Князь чи віче? Лишень у Новігороді мир і лад, але Олег і Ярополк вже тепер починають „крамолу“. Нехайжеж вертає Святослав, бо прийдеться хиба прогнати з княжого стільця таки його синів.
Коли груда покрила шляхи, а з дерев обсипалося листя, вернув Мстислав з кількома молодими боярами, які ходили уже нераз човнами у Грецію. Під їх доглядом почали дроворуби рубати дерева у лісі та жолобити човни на близько десять тисяч мужа — бо стільки дружинників назбірав Мстислав підчас своєї поїздки.
Мстислав привіз з Подунавя від князя срібні гривни, мідяні та спіжеві перстені, кружки та плитки, якими нашивано череси та кубраки, або набивано щити. Отсими то грішми оплачував воєвода робітників і майстрів та купував для них поживу.
На південь від Залісся над Прутом кипіла робота на всі руки у шопах, побудованих окремо до сього. При величезних ватрах варили одні робітники живицю, другі набивали ребра, на які кладено ялові клепки, а споїни конопачено клоччем та заливано смолою. Оттак повставали човен за човном, а мало їх бути поверх сотні.
Також по усіх селах та дворищах просторої тиверської землі ладилися молодяки у похід. Збруя, харчі, одяг ставали найважнійшими питаннями у життю, а дружинники найзамітнійшими людьми у громаді. Всі ждали лише весни, щоби йти у Залісся, сідати на човни, їхати добувати слави та вчинити зі столиці світа, тоб-то Царгорода, волость руського князя.
Аж прийшла і весна і повторилася знову ся довічня переміна у життю природи. Відроджений у зимі Дажбог вивів у світ заквітчану, умаєну княгиню Весну та указав лісам, горам, степам, лугам, людям і Богам.
Вийшли люди з задимлених хат вітати Весну-богиню співом, танком та жертвою, а і Боги глянули ласкаво на гожу дівчину, що з далекого південного підсоня ішла у зморожений край — землю Дажбога, увінчати світ красою. Зірвався Стрибог з ложа снігових хмар та кинувся ладити весні прієм. Віддих його нісся з полудня та заходу, стопив сніги своїм теплом, а що осталося, сполокав теплим весняним дощиком. Поплили леди-криги ген у Руське море, заграли води, а на чорному, сірому, або бурому гиллі дерев указалися жовтяво-зелені пупянки.
Був вечір. У світлиці в Заліссю сиділи по вечері воєвода з жінкою, Лют та кількох бояр. Старий Рогдай вже спав у одрині, а Калина клала на порозі мисочки з останками поживи для Домових та душ померших, що у весняному вітрі відбувають свої мандрівки з темного Заходу у золотий край сонця на Сході.
Мужі радилися, коли їм виступати у похід.
— Крига сплила і перші повені минули — говорив Мстислав. — Води ще доволі і певно не бракне її під човнами по мілинах. Завтра досвіта розїдемося по селам та городам і до вісьмох днів зїдемося на перевозі. Там заждемо ще пять-шість днів, принесемо коня в жертву Перунові, а кізла Водяним і поїдемо.
Дрогнули уста у Калини. Вона відвернулася і рукавом закрила очі.
— Не плач, Калино, — сказав Мстислав, усміхаючись до своєї любої „хоти“[2]. — Боги добрі, Боги ласкаві вернуть тобі чоловіка. Не усі падуть у бою, а мене кличе туди не лише бажання невмірущої слави, але й вдяка до князя, якому усе завдячую.Похлипала трохи Калина, аж сей і той стали посміхатись.
— Плач, Калино, плач, — сказав Лют, — як добре плакати-меш, то Мстислав не поїде, бо Дністер знову прибере.
Бояри засміялися, але Калина обтерла очі і поважно глянула по присутних.
— Не смійтеся, мужі, з безсильної жінки. Плачу я з безсили, але плачу і з жалю над вами. Пощо Святославові Болгарії? Чи у нього своїх волостей нема? А як що йому їх треба, то чому не найме собі Варягів, Печенігів чи яку иншу дрянь і не йде з ними розбивати головою стіни? Наколи-б ви боролися за руськую землю, в обороні жінок, дітий, земляків, Богів чи хат, я перша благословила-б Мстислава на рать. Але боротися й гинути для волі одного, се недобре діло і Богам воно не може бути по нутру. Побачите, що сі війни скінчаться колись нещастям усеї землі, а тоді згадаєте моє слово.
Очі Калини горіли, лице паленіло, від неї йшов якийсь блеск, коли говорила сі слова. І слова сі не минули без вражіння на присутних. Всі замовкли, ніхто не сміявся, аж Лют відповів молодій жінці.
— Усе, що кажеш, се правда, але правда і се, що Боги не на те дали людині силу, щоб гнила за печею. Нема ворога в краю, треба пошукати його на чужині. Крім сього Святослав не силує нікого йти у похід, а як хто підійметься чого у життю, то повинен сього довершити, або згинути, бо самі Боги прокленуть сього, хто обіцяє, а не додержить. Ми добровільно пустилися йти за князем, тому мусимо стояти при ньому до нашої, або до його смерти.
— Так, — сказала на се Калина, — тому-то й я не здержую Мстислава, але ще й помагаю йому де можу. Все таки вільно мені жаліти його, вільно і серцю віщувати лихо…
Голосний лай собак перервав розмову у хаті. Крук, який звичайно лежав під столом у ногах господаря, кинувся й собі до дверий. Вони відчинилися, а знадвору вірвався у світлицю сильний подув весняного вітру. Запалахкотів огонь на комині, сипнув іскрами, у хаті потемніло, а коли знову розгорілися ялові колоди ярким полумям, у дверах явилася неначе якась мара. На порозі стояв худий, обдертий чоловік, покритий грязюкою від стіп до голови. Очі його горіли горячкою, уста зчорніли, а на висохлому жовтому лиці видніли темно червоні плями.
Нагло, заки ще ся мара проказала слово, зірвався Мстислав з лави, кинувся до прохожого і обняв його як брата, як друга.
— Рославе, брате, що з тобою? — крикнув, — відки тебе судьба несе у мою волость? Гей, ратунку! — закликав, коли бідолашний мандрівник опав йому на руки мов неживий.
Метнулася Калина за грітим пивом та сорочкою у пекарню, а мужі роздягли міжтим омлілого сміхуна. О, як мало нагадував він колишнього рибалку зі забутого острова! Скіра й кости, зле погоєні рани та синці на усьому тілі, два відморожені пальці на нозі, а у грудях аж клекотів важкий віддих.
Миттю уложили други Рослава на вовняних покривалах на запічку, укрили кожухами, напоїли горячим пивом. За якийсь час прийшов до себе і важко переводячи дух, спитав.
— Мстиславе, се Залісся?
— Так! ти у мене, брате, між своїми. Не бракне тобі тут нічого, тут подужаєш, набереш сили та поїдеш за нами, бо ми завтра їдемо на Дунай.Лице сміхуна поблідло.
— Не маєте вже чого туди їхати! — прошепотів. — Ми вже своє відколядували, дарунок дістали, тепер попилися й мемо дуріти! Господаря нема — мишам свобода!
Наколиб грім ударив на майдані залісецького дворища, не вчинив-би більшого вражіння чим сі слова Рослава.
— Якто? нема господаря? Що з князем? Хто меть дуріти? — питали оден через другого зібрані.
Але не під силу було сміхунові розказувати. Він знову ослаб і замовк. Та Калина догадалася, чого потреба бідоласі.
Вона принесла йому у горшку мясної юшки, а відтак свіжих яєць. Не хотів зразу їсти Рослав, але відтак розсмакувався і треба було йому відібрати миску, щоби ще не охватився. Все таки їда, тепло і кріпке вино піддали йому сили. Не будь у нього горячки, він певно бувби сейчас заснув, а при тому й жолудок, який від довшого часу не мав поживи, не позваляв йому спати. Він вигідно розсівся і став розказувати, густо попиваючи вино, якого виніс Мстислав чималий глиняний збанок для гостя.
— Не маєте чого їхати воєводи, та гридні. Ідіть хиба на жальник тризну правити по сьому князеві, що чужої землі шукаючи та свою втеряв. Ти знаєш, Мстиславе, наміри князя по договорі з Греками. Правда?
— Так!
— Він сам згадував тебе і твої ради нераз на Білоберіжжі, де прийшлося нам зимувати.
— Я остерігав тоді Святослава перед підступом Циміскія і перед голодом — додав для пояснення Мстислав.
— Егеж! мудрий ти був собі, Мстиславе. Ти один знав, що ми будемо голодувати й тому утік сам, оженився, розбогатів, розжився на славу, на щастя, Богам і родині на потіху, а ми… облизувалися.
— Не кинув би я був князя, ні вас без приказу… — спротивився Мстислав.
— Яж не питаю про приказ, але саме про те, чому тоді, коли ти женився, платили ми кочевикам по гривні за кінську голову? — Оттаке то було гараздя. Припаси Ромеїв зїли ми щось за сорок днів, з Корсуня вивезли ще заздалегідь Греки кораблями усю поживу; Печеніги нападали на нас мало не що другий день… одним словом, ми усі булиб дуже радо помінялися на долю з болгарськими рабами, а навіть зі сими, що погинули…
Голод, холод, недуги мучили нас, видко Боги станули проти нас, навіть найвеселійщі утратили дотепи, і сиділи у снігу, мов чорти в болоті. Дехто ранком і встати не хотів. Бувало збудишся ранком, заговориш до товариша, а він лежить мов довбня. Замерз на кість, усе тіло аж гуде під ударом як смерековий трам.
Тоді князь зібрався вертати на Русь. Але ба! ми вертали з Болгарії, мов гречники, або як небіщик Ігор з „полюддя“. Усякого добра було у нас тільки, хоч паволоками гать гати! Лише поживи не було, а саме сього найбільш було потреба. Дійшли ми до порогів, а ту проти нас вилягли усі Печеніги, скільки їх лише вивелося у степах. Ані думати було про перехід. Радив Свинельд князеві покинути добичу, а самим іти пробоєм. Не послухав князь: Вертати без добичі, мовляв, значить признатися до пораження. З чого покладемо жертву Перунові, з чого заплатимо дружині, як не буде добичі?
Побили ми кілька печенізьких орд, пограбували їх оселі і знову вернулися на Білий беріг. З десять днів годувалися ми чередами Печенігів, вкінці і сього не стало. І знову телячий хвіст став більшим паном від воєводи. Простяг ноги воєвода, то й пес не брехнув за ним, а за хвостом бігали усі мов посолені. Гай! гай! До того морози общипували у кого ногу, у кого руку, у кого вуха або й ніс — усеї краси позбавляли. Ніяка Печенізька дівка і не глянулаб на такого безносого побідника-гридня… Дуже невеселий був час…
Всі слухали зі здержуваним віддихом оповідання Рослава, Лют і гридні гляділи понуро в огонь на печі, Мстислав тер чоло рукою та торгав чуприну у безсильній злости. Лише Калина була спокійна. Вона гладила рукою голову чоловіка та раз у раз підливала вина Рославові. Сей попив знову з кубка і кінчив оповідання тихим змученим голосом.
— Аж ось зварили ми уже всю мягку скіру, усі відпадки та жили лишень рибою з полонок на Дніпрі. Коли звільнів мороз, князь зібрав усе, що остало з нас — може четвертина, — велів закопати що ціннійшу добичу по могилам, решту полишив і пішов на пороги. Страшна се була дорога. У глибоченному снігу брили ми день і ніч, а наш шлях значили трупи людий. На кождому нічлігу оставала залога з трупів та уміраючих. Святослав не їв нічого по два-три дні, з очий гляділа горячка. Він терпів стільки, що й другі і ніхто не міг йому робити закидів, бо він найбільше картав себе сам. Раз остав я позаду, бо відморозив ногу. Я тер її снігом, обвивав шматами, коли втім побачив Святослава. Він стояв сам оден посеред пустого табору. Довкола лежало чимало небіщиків мов після битви. Князь розглядався довкола і нагло вхопив себе обома руками за голову та придавленим голосом мов крізь сльози сказав:
— Сі трупи, ся смерть, се тінь, яку кидає твоя слава! Горе тобі!
І раз у раз повторяв сі слова, аж доки я не встав та не полікся за походом, що щезав у снігах, у віддалі. Тоді підійшов до мене Святослав і каже:— Погоди, товаришу, я підведу тебе!
— І нехай Боги подадуть йому найкраще місце на зеленій своїй леваді, він довів мене аж до гурту. Тої самої днини наскочили ми на печенізький табор. Сейчас всів князь на коня і велів усім хто дужший їхати разом із ним. Поїхало їх зі сорок мужа. Поїхали ранком, щоби добитися до Канева.
Ми порізали і поварили прочі коні та на силу поживилися. Відтак пішли поволі протореним слідом Святослава. Аж ось зачорніло щось перед нами наче свіжа чорна могила. Приходимо близше… і нагло душа уся затряслася у нас з переляку. Се було побоєвище. І що за побоєвище? Доростольські бої були іграшкою в порівнянні до сього, що тут побачили наші очі. Здавалося, що тут змагалися з князем усі сили пітьми.
Кров, кров і кров — всюди, всюди. Посередині купка трупів, пошматованих, покалічених, наче у різниці. Мов коли осінню стануть парубки у бочці січи капусту, а на посіченій верстві ярини слідно ще усі послідні удари, оттак виглядали тіла княжих прибічників. Вони валялися у гразюці з персти, снігу й крови, яка замерзла у тверду мов камінь груду. Посередині валявся і труп Святослава з порубаними до останка відломками щита на зломаному лівому рамени, а відломком меча у правій руці. Від крівавої поволоки не видко було безлічі ран, з яких вона виплила, а голови не було зовсім. Її відрізано ножем, мабуть на те, щоби зробити з черепа чарку для хана, як се звикли робити Печеніги з черепами побитих ворогів. Довкола лежало покотом кількасот коний, повідрубувані пальці, руки, ноги… у двоє стільки мусіло згинути „поганих“, скільки валялося коний, та побідники забрали тіла упавших братів зі собою. Довкола на якої чверть милі витоптано сніг, раз попри раз. Видко тисячі накинулися на тих кілька десятків, але сотки наложили головами, заки послідний гридень з розчерепленою головою поляг на трупі Святослава. Страшна се мусіла бути січа — бій роспуки одного проти двацятьох, бій до послідного руху, до останнього віддиху змучених грудий. Страшні були й лиця упавших героїв. Усі у зморщках у які строїться лице борця у хвилі скаженності, усі зі сціпленими, вишкіреними зубами барса. Нічого людського не було у них.
Здавалося нам тоді, що князь та його дружина нарочно гляділи смерти і свідомо кинулися у нерівний бій, щоби завдавши ворогові втрату, скоротити собі довгі муки конання з голоду, а нам проторити дорогу… І справді! наколиб Печеніги були напали на нас тоді, то й нога не уйшлаб була з побоєвища.
Як стріла Перуна, що розторощить дуб, оглушує зовсім мандрівника, який під дубом заховався від вітру, так одуріли ми усі. Один кликав Богів, другий проклинав, третій плакав мов дитина, кількох навіть пробило себе мечами, других на силу здержали ми прочі від самогубства.
Аж старий Свинельд вийшов з гурту, станув при тілі Святослава і сказав:
— Говорять до вас уста, які уже не відчиняться ніколи, ні до слова, ні до усміху, уста вожда дружин усієї руської землі. Відходячи ранком, переказав мною до вас ось що: Слухайте!
Ми усім духом ловили слова воєводи, а він передав нам заповіт князя.
— Ви всі, що остаєте, — говорив, — ідіть моїми слідами. Якщо я згину, то не буде вже у ворога сили заступити вам дорогу. А якщо убють мене зрадою, пімстіть мене, або погибніть за славу руської землі. Хто переживе сю хвилю, сей нехай жде нового сонця нашої вітчини, а ймення йому — Володимир, князь Новгорода! Він один піднесе мої знамена, знамена слави і величі. Йому повинуйтеся, бо лише він позбірає до купи усе те, що по моїй смерти порозтягають недруги. Але памятайте одно: Добре і похвально є гинути для слави з іменем Перуна на устах, але краще є жити для рідної землі, жити з народом, трудитися і працювати. Я, що згинув для самої воєнної слави, не знав сього і дізнався про се аж тепер у „люте время“ голоду і недостатку. Шукаючи чужої землі, я свою утратив, горе мені, горе й вам, які слідували за моєю звіздою, бо Боги світлі, Боги добрі спитають мене й вас на зеленій леваді Дажбога: Що вчинив ти для своїх дітий, бояр, кметів, ізгоїв, рабів, огнищан, купців? Тому вернувши, просіть Богів прощення для себе й для мене, а вони добрі, ласкаві не відмовлять нам сього. Слава руського князя а добро руської землі — се не одно.
Тоді отямилися всі у нашому жалі, взяли тіло князя, позабірали побиті коні й пішли у Канів. Ніхто не здержував нас, бо Печеніги витратили у послідньому бою мало не половину своїх найкращих комонників. З Канева поїхав і я сюди, не вступаючи до Київа.
По дорозі чув я уже, що Олег і Ярополк почали межиусобиці та що дружини їх уже бються на Деревлянському пограниччі…
Рослав замовк, голова його опала на вовняні ліжники. Останню частину свойого оповідання кінчив уже без дотепів та порівнань тихим, зломаним голосом. Звільна приблідло лице бідного сміхуна, горячка видко покидала його, а з горячкою і сила. Його члени простягнулися і заки ще хтось з присутніх міг позбірати гадки та відповісти, запав Рослав у тяжкий, подібний до омління сон.
— Горе! — озвався перший Лют. — Страшну спадщину оставив нам Святослав. Безурядиця дома, два молоді князі з лихими дорадниками зіссуть усю силу землі та народу, на глум „поганим“, Болгарам, Вятичам, Ляхам…
Понуро гляділи в огонь гридні Святослава. Для них певно не було місця у дружинах молодих князів. Хто знає, чи не пропаде й їх доробок у Київі, де князь переховував паї добичі своїх дружинників, добуті у війнах. Валився світ, збудований мечем, а з ним падали й усі його будівничі…
Мстислав сидів довго без руху, закривши лице руками. Нагло встав.
— Братя! — кликнув, — не попадайте у зневіру! Вона ворогам добра — се сестра Морока, Чорнобога, Дива. Правда, лишив князь нам безурядицю у краю, але оставив і заповіт. Киньмо крівавий меч, добудьмо плуг і живім для нашої землі, як жили для князя. Він сам пізнав, що не добро творили його походи, що воєнна слава кидає тінь… Живім життям народа, працею, доробком, а збруєю відражуймо лише ворогів. Бо якщо понесемо у чужу землю огонь і меч, втратимо свою землю, шукаючи чужої…
Все таки похорон відбувся по закону. Залісецькі і Рогдаївці прийшли усі на тризну, не задля помершого, але задля любові до його наслідників Мстислава і Калини. При них осів і Лют зі своїми товаришами і Рослав, який своїми дотепами усіх веселив і стали усі займатися працею, хто торговлею, хто хліборобством, инші ловами, то-що. Розцвітало життя довкола, у громадах.
Вони розживалися, богатіли, множилися, росли, хотяй на пограниччі в овруцькому окрузі велися боротьби між князями. Народ привик не оглядатися на них і жив своїм життям, ждучи на нове, заповідане Святославом сонце руської землі — Володимира.