Іду на вас/XVII
| ◀ XVI. Власт | „Іду на вас“ XVII. У гнізді опришків |
XVIII. Про князя, що чужої землі шукаючи, та свою втеряв ▶ |
|
Лісом, що купався у вечірніх блесках по цілоденній жарі їхала дружина їздців. Були се оружні комонники, за якими на привязі поступало з десять навючених, широкобедрих та низьких болгарських коний. Довкола при стежці віддихали марянки, материнки та чабри своїм пахучим віддихом — а всюди, всюди синіли дзвіночки звичайні і розбрілі. Місцями, де з під чорнозему добувалося вапняне підложе, повзли землею тонкі корняки темно зеленого барвінку, а навіть білів подекуди ломінь та жовтіла дівина. По обом сторонам стежки росли густо корчі ліщини та калини, ту і там чорніли спілі грозна чорного базнику на грубих губчастих билах. Далі зеленіли дуби, явори, дерени, а землю вкривали грубим шаром порохно, гниле листє та ягідник. У вечірньому повітрі не чути було уже жужжання хрущів, лише комарі виспівували тоненькі свої пісоньки та роєм вилітали з гущави, щоби поживитись. У гиллі почувалися крики птиць, що вертали до гнізда на ніч. Шуляки, кобузи, соколи, канюки наповняли воздух своїми хриплими криками, а з деяких дерев неслися хори гайворонів, які живучи громадно, відбували саме вечірню нараду. З дупла велетенського бука раз у раз обзивалася сова, наче сердилася на вивірки, яких пять чи шість виправляли свої потішні руханкові вправи якраз перед кривим носом премудрої боярині.
Мовчки їхали їздці, видко далекою була їх дорога й уже все вибалакали підчас довгих нічних постоїв. Одначе по конях не слідно було надто великої втоми. Видко їздці щадили свої звірята та давали їм потрібний відпочинок. А може й залежало їм на сьому, щоби гідно показатися дома?…
На чолі їхав у блискучій византійській збруї молодець у червоному плащі з парчевою лямівкою. На нагруднику видніли всілякі ковані золотисті потвори, львині голови, то-що, ремені начеревника вкривали густо золоті ґудзи, а пояс аж сіяв від самоцвітів та туркусів. Червоні сапянці опіралися кіньчиками о срібні стремена, а упряж коня, хотяй з доброго ременю, пишалася шовковими поводами та срібними й мосяжними бляшками. Менше пишні були строї його товаришів, але все таки пізнати було по них, що неаби кому служать.Лиця усіх були опалені вітром і сонцем, поорані трудами воєн та подорожий. Усі були ще молоді, або в середніх літах, але найкрасший був таки провідник, у якого здоровий вигляд та краса черт лучилися з нарядним одягом.
Аж ось станули їздці на високому полудневому березі Дністра і глянули на зелене море лісів, яке розливалося по лівому боці ріки. Крівавою полосою лягла ріка у їх стіп, а по тій стороні над залісецькими дворищами стелилися дими. З ріки здіймався синявий вечірній опар і звільна підіймався в гору, щоби ростелитися на ніч по берегам. Хвильку поглядів провідник дружини на прегарний краєвид, відтак наче збудившись зі сну, обернувся до товаришів і кликнув:
— Чвалом!
І бігом поїхали товариші за мовчаливим воєводом.
Вони їхали горі рікою, лівим її берегом, минули вкоротці село, минули положене на горбку дворище Воєслава, у якому не знати чому горіло кілька чималих огнів, минули оселю Ярослава на півострові і доїхали вкінці до перевозу, де перевізник залісецького боярина перевозив людий чайками і дарабою.
Але дармо кликали дружинники перевізника. Його не було і чайки не було. При березі стояла лише дараба, широкий сплав з грубих ялових пнів, критих драницями. Весь сплав був прикріплений на довгій грубезній линві до зрізаного у висоті сяжня над землею дубового пня.
Хвильку ждали їздці на перевізника, але відтак всіли враз з кіньми на дарабу, воєвода станув при кермі, товариші взялися за жердки та весла і відбили від берегу. Один з них розвивав линву в міру сього, як сплав віддалявся від берега. Коні вояків привикли видко до таких мандрівок, бо ніодин не захропів, ані не пручався. Вправно, наче справжні моряки плили молодці.
— Лівим боком налягай!
— Запрись зліва! Ще раз! ще раз!
— Греби! дужше! рівно! разом!
— Раз, два, раз, два!
— Налягай зправа! запрись!
— Приставай!
Справно пристала дараба до берега. Всі висіли, а сплав знову віддрулили у воду. Він поколихався по филям, поплив з водою, але спинений линвою пристав під напором води знову до правого берега. Перевізник потребував лише намотати линву на коловорот, щоби привести сплав знову до стовпа.
Від перевозу їхали комонники стежкою. Але ось спинився провідник і вказав у сторону села рукою.
— Ось се моє посілля, се Залісся! — сказав. — Там має на нас ждати Лют. Се велике дворище, яке ви бачили на горбку, се мій двір. У ньому горять огні, видко щось діється незвичайне. Тому мусимо обережно підїзджати, щоби не впасти ще у яку халепу.
— Може се лишень толока або пир, — здогадувався один з гриднів, який видко найрадше бувби якраз на таке свято потрапив.
— Не знати! — відповів воєвода. — Лют не справляв би пирів без мене у моїй хаті, а жнива вже минули.
— А може се похорони? — сказав другий. — Лютові не богато належалося вже у Корсуні; хай його Боги ратують, шкода булоб гридня князеві, а нам товариша…
По хвилі надуми рішив воєвода:
— Поїдемо стежкою прямо на північ і доїдемо до роздоріжжя. Там стоїть дуб, розторощений стрілою Перуна, коли Деревляни вбили князя Ігоря. Одна частина віджила знову, коли князя Мала з дружиною погубила мудра княгиня Ольга, друга остала мертвою. Від сього дерева йдуть дві дороги. Одна на захід у Город, друга на північ у Рогдаївку. З відтам підїдемо під дворище.
І знов мовчки посунула дружина лісом, дзвонячи упряжею та збруєю у холоднавому вже вечірньому повітрі. На небі появився помаранчевий місяць, а його світло мішалося з тінею ночі та послідними проблисками вечірнього зарева у якусь таємничу півтінь. Перед їздцями появився нагло наче величезний чорний хрест, розколений кріслатий дуб. Над одною його половиною здіймалася кучерява китиця галуззя та листя, друга торчала у воздух наче висілиця. Сіра дорога проходила попри дерево і ділилася на три відноги. Одна на захід у Город, друга на схід у Залісся, третя на північ у Рогдаївку.
На дорозі показалося щось невелике, чорне, а вслід за сим голосний лай собаки потряс вечірнім воздухом. Здоровий, чорний пес скочив на коня воєводи, так що кінь станув дуба і наляканий став хропіти і вертітися на місці. Пес побріхував без упину, бажаючи за всяку ціну дістатися на сідло, а хвостом махав так сильно, що здавалося ось ось і відірве його зовсім. Видко власник хвоста витав когось з незвичайним одушевленнєм.
— Крук! мій любий, вірний, друже! — кликнув Мстислав і скочив з коня, а у слідуючій хвилі Крук з виттям, скавулінням та всіми иншими познаками шаленої радості скакав йому на груди, плечі, лизав руки, ласився на всі лади, наче розказати бажав свойому господинові про тугу та жаль своєї собачої душі за сих три місяці.
— Слава Богам добрим, світлим за гарну ворожбу! — сказав вкінці Мстислав. — Першим стрічаю на своїй землі найвірнійшого друга, якого має вояк та ловець, а ще й під Перуновим дубом. Добро спливе на мою голову з сієї ворожби, тому радіймо душею усі і не тратьмо часу.
— А зі мною не звітаєшся, воєводо? — спитав нагло якийсь голос і з під дуба вийшла висока, струнка стать оружного мужа.
— Лют! — крикнули дружинники та кинулися витати. — Ти здоров, дужий? Якже там Боги милували тебе за весь час?
— Від чого сі огні у вас на обійстю? — допитувався Мстислав місто відповіді на питання.
— Се громада зійшлася боронити Калини від Рогдая і Власта, а тепер радяться, що робити, бо Власт грозить, що вбє Калині батька, як що не віддасться за нього.
— Див би його побив, собачого сина! коли прийшов післанець?
— Саме тепер перед годиною. Власт жде до рана відповіді, а приїзду Калини до позавтра вечером.
— Щож Калина?
— Зімліла бідненька, відтак сиділа у одрині та до нікого і слова не казала. Вкінці сказала: Люте, дай мені ніж і їдьмо: Чого? — питаю. А вона на те розсміялася, що мені мороз перейшов по тілі і каже: Їдьмо! Коли Власт доторкнеться мене, то вбю його, а не вдасться, то сама собі кінець зроблю. Загнав батько, як кажуть люди, матір у могилу, тож нехай поховає й мене! Тоді нехай Боги прокленуть Рогдаївку, а Рогдай хай по віки вічні блукає опирем по руїнах. Не судилося мені видко щастя у життю.
— Пробі! — кликнув молодець. — Їдьмо розрадити її, а відтак відбиймо старого силою!
Але Лют потряс головою.
— Се не може бути! Якщо поїдемо спершу домів, повечеряємо, погуторимо — буде північ. Повстаємо аж ранком, а за сей час дізнається Власт про твій приїзд і буде беріг Рогдая і скарбів. Якщо побачить нас під дворищем, вбє старого і втіче з грішми, а ми привеземо Калині на весільний дарунок трупа. Так не може бути. Тут треба або переговорів, або підступу.
— Переговори нінащо не здалися! — відповів Мстислав. — Власт має у своїх руках гроші Рогдая, а бажає мати ще й Калину. Щож ми йому за неї можемо обіцяти? Якими скарбами його знадити? Тут треба підступу і сили, але сейчас, без проволоки. Заки лице Сварога усміхнеться до нас досвіта, повинен Власт висіти на найвисшому дубі у Рогдаївці. — Твоя правда, Люте, у хату їхати годі.
Відтак звернувся до своїх дружинників.
— Хлопці, ви чули, яка халепа лучилася мені від недруга мойого. Поможете мені у ній, чи ні? Поможіть, братіки, нагороджу вас щедро, а відтак дам спочити у всякому дозвіллі, скільки забажаєте.
— Їдем з тобою, воєводо! — гукнули хлопці радісно. — Віддячиш нам медом на весіллі.
— Покажемо ми сьому якомусь Властові, як підпалювати вежу серед трицятьтисячного війська Ромеїв! — гукнув і собі наймолодший гридень, Снігур, який обожав прямо Мстислава за його подвиги.
На жаль, саме тому, що Снігур був наймолодший, а й до сього ще недавно занедужав був на пропасницю, не взяли його товариші з собою, а веліли таки тут під дубом переночувати разом з вючними кіньми. Як не просився хлопець, нічого не помогло. Воєвода і старший гридень приказали, мусів слухати. Прочих одинацять поїхало у Рогдаївку.
Вже сама околиця Рогдаєвого посілля достроювалася до власника самої волости. Була вона підмокла, багниста і недуже пригожа під засіви. Зате множество звірини було у лісах, а рої болотяних птиць аж сонце закривали на лету. Їздці зїздили у долину, якої береги вкривав густий, сильно підшитий ліс. У лісі росли вільхи, верби, отровниці, а берегами бивно вкривали землю протачники, бібники, настурції. Подекуди їдовитий смертельник виростав понад другі зела та скривався поміж знітами, керванями та коситнями. Над потічком, який ліниво слезив по підмоклому підложжі, росли лоташі та червоний клещінець. Солодкий болотяний лепіх виростав поміж густим ситником, а далі вода розливалася у ставок, якого воду вкривала ясно зелена ряска. Одначе небогато було сеї води. Її зеркало счезало під густим лісом очеретів, комишів, шувару та кошатника. Густо росли вогкі китиці рогозу, а маленькі віконця незарослі трощею, обняв у посідання болотяний гребиш.
Над мокляком стояв густий туман, але вже здалека бачили їздці два світельця, які кидали на біляві плахти мраки рожеві відблески. Саме над болотом на високому сухому півострові лежало дворище Рогдая. Найблизші хати були віддалені о яких чверть милі і стояли на сухому місці над потоком, який випливав з багнистого ставку. Їздці знали, що у селі остало лише дуже небогато кметів, а ізгої, які мусіли у ньому бути, не дуже журилися судьбою Рогдая. Тому доїхавши до півострова, дружина зсіла з коний, а Мстислав розтолкував усім придуманий ним дорогою плян нападу. Видавши прикази, скинув зі себе нарядну одіж і передягнувся у звичайне боєве знадібя, скіряні штани, мідю виложений кубрак, грубі чревії, тугий, деревляний, скірою оббитий та зелізом окований щит і варязький шолом. На шолом накинув каптур, щоби відблеск місячних лучів на шоломі не зрадив його. Відтак запустився у густий очерет, бажаючи зайти у Рогдаєве дворище від заду.
Там стояв властивий дім боярина. У ньому горів огонь, видко ще не спав ніхто у дворищі. Також при двох великих ватрах зпереду крутилося чимало людий. Були се раби та ізгої Власта, між ними кількох парубків із заходу. Вони молилися до Святовида, говорили мовою дещо відмінною від Тиверців, а одягалися у шкіри по голому тілі. Брудні вони були і вонючі, але віддані свойому господинові тілом і душею та готові на всякий учинок. Сі парубки сиділи при осібній ватрі й пекли на огні кусні мяса, які пожирали напів сирими, густо попиваючи пивом. При другій вечеряли Тиверці, які з відразою гляділи на „лядських“ товаришів. Вони стидилися поведення свойого боярина, який не завагався підняти руки на немічнього старця та малолітню дівчину. Такого у руському роді ще не бувало.
У світлиці сиділо міжтим на запорошених ослонах двох мужів: старий Рогдай і молодець Власт. Великі, круглі очі старого лихваря гляділи з переляком на молодця, який спокійно доїдав печену курку, та допивав мід з кубка. Доївши, підійшов до стіни, де рядком стояли ковані скрині і відчинив одну з них. У скрині було чимало шкіряних, гарно повязаних мішків.
— Власте! — що ти робиш? — крикнув Рогдай, а позеленіле його лице виявляло усю роспуку, яка проймала його серце. — Сеж моє!
— Ха, ха, ха! — зареготався Власт. — Чи ти думаєш, що твоя доня визволить тебе з моїх рук? Ти мій і усе твоє теж мені припаде!
— Злодію! — прохрипів Рогдай і зірвався останком сил, щоби боронити свойого десятками літ надбаного майна. Але сильний удар в лице кинув його в кут. Старець вдарив головою о скриню і впав без памяти на землю.
У кімнаті горіли міжтим на печі грубі колоди, а ясне світло заливало усе її нутро. Зі свистом добувався віддих із грудий старця, але Власт не зважав на нього. Мішок за мішком висипав Власт на стіл, скриню за скринею відчиняв, вкінці на досках виросла чимала купа гривен, дінарів, драхм, а навіть золотих арабських та грецьких монет.
Лице Власта горіло румянцем, очі блестіли горячковим огнем, а руки тряслися наче від пропасниці. Він не бачив ані не чув, що діялося довкруги нього. З роскішшу заглиблялися його пальці у купу монет, а ухо любувалося металічним брязком. Розгорячена уява пересувала попри очі його духа барвисті сцени з життя вельмож та купців над далеким Боспором. Колись був Власт у Царгороді з купцями-гречниками та приглядався життю у сій столиці світа. З того часу безвиводно тужило його серце за сим соняшним раєм далекого полудня. Тепер ось, маючи гріш, міг він перенестися туди таки на завсіди і осісти там як купець. Він торгував-би, або й ограблював руських гречників по дорозі. Не браклоб йому певно гроша на будуче.
Лакомо облизувався Власт, мріючи про царгородські гаразди і не звертав уваги на крики своїх посіпак, які веселилися при ватрі. Не бачив він, як по добрій хвилі прийшов і Рогдай до себе, підняв голову, а відтак постогнуючи та покашлюючи, піднявся і сів у куті хати. На його витріщені очі падав блеск огню. Сими світячими очима слідив він кождий рух боярина, що порався у хаті. Крізь голову пробігали лискавкою думки.
— Що робити? як утічи з сієї хати? Ба, втічи не штука, Власт навіть не замітить, що хтось рипнув дверми. Але що далі? Власні ізгої та раби покинули старого. Вони його не любили — бо й за що? Він увесь вік давив їх що сили і видавлював з них, що лише далося: гривни на переднівку за крихітку борошна, скіри, мід, віск, збіже; робив ними як волами, коли мусіли шукати у нього зарібку, а як хто завинив йому гріш, так обдирав довжника зі шкіри. Усіх, хто не виплатився, продавав безпощадно у Царгород… Тікати самому крізь ліс?… а гроші, дорібок усього життя, кров крови, життя життя його має пропасти у руках опришка — злодія? А притім там у лісі темно — страшно. Там ніччю ходять понад багном блудні огники — се духи потоплених, що разом з чортами сидять у болоті, втягають у чорну вонючу глибину необережнього самітника. Там мавки гріються до місяця на полянах та уводять за собою мандрівника у воду, або скобочуть до смерти. Там лісовії біси лякають прохожого вигуками та страшними тварюками, а Блуд водить його у безвісті. Там Див…
Старий потрясся усім тілом.
— Ні! він не піде сам один відсіля. Він впялить очі у лискуче срібло та золото, які вкрав у нього його названий зять… ха, ха, ха! його лютий ворог, гадина вигріта на його груди, якій він завірив, віддав у його руки себе, свою долю, життя, ба й більше ще чим життя — гріш! Нехайжеж бере одно і друге!
Ледви одначе майнула ся думка крізь голову Рогдая, коли нагло, якийсь холод став підступати від ніг горі хребтом аж до голови. Якийсь безмежний, звірячий ляк обхоплював його усе єство, ляк перед смертію, перед костром, могилою, тризною, хробаками, довічньою пітьмою. Десь счезла віра у Вирай, у якому батьки веселяться по вічні віки на зеленій леваді Дажбога, а остав лише ляк перед сими останніми хвилинами, коли холодіє тіло, гаснуть очі, тратять владу руки й ноги, мовкнуть уста, а страшна Смерть-Морана давить кістлявою рукою горло… Брр! І у душі старого обізвався голос спротиву… Бороніть мене, добрі, ясні Боги, борони мене, Калино! Не віддавайся сьому злодієві, що узяв мій гріш! Мстиславе!…І нагло, наче привид-опир, що являється на поклик чародія, у вікні зачорніла стать…
Яркий блеск огню упав на її лице і Рогдай пізнав Мстислава. Чи се він, чи не він? Рогдай питає себе, щоби переконатися, чи він спить чи ні, витріщає очі, вдивлюється у стать за вікном і очам не вірить. Аж ось Мстислав всуває передню часть тіла крізь вікно і зачіпає вершком шолому о низеньку оправу. У сій хвилині відвертається Власт і камяніє у зігненій поставі, — як стояв над купою гроша, — око в око з Мстиславом.
Голосний крик вирвався з його уст, оклик переляку, злости, а вслід за сим кинувся боярин до вікна, щоби напасти на ворога, заки сей протиснеться крізь вузеньке вікно хати. І хто знає, що булоб сталося, коли нагло отямився і Рогдай і наче сей казочний кощій з витягненими руками кинувся на Власта. Ведений інстинктом, не нападав одначе на нього впрост, бо Власт держав вже у руках меч і був би одним ударом позбувся напасника. Він вхопив Власта за ногу, а коли сей кидався до вікна, потягнув за неї з усієї сили. Боярин упав, а заки освободив ногу з рук Рогдая, Мстислав стояв уже в кімнаті й оба противники змірили себе очима.
— Приходжу до тебе, Власте у посольстві від Калини. Вона каже тобі ось що: Як що не підеш собі сейчас з усіми посіпаками і не віддаси її батька, так не жити тобі на білому світі!
— Як то, Мстиславе, сину мій! — залебедів Рогдай, який по хвилевій напрузі усіх своїх старечих сил знову охлялий сидів на долівці — а моя кров, мій гріш? Невжеж ви з Калиною віддасте мої скарби сьому злодієві?
— Твій гріш остане при тобі! — відповів Мстислав. — А ти Власте забірайся у Город!
— Га! — зверещав тоді Власт, якого опанував шал злости. — То ти, собако, не здох на Дунаї враз зі своїм князем? Так пожди, ось тут на родині постигне тебе твоя судьба!
І кинувся на Мстислава, стукнули мечі…
Але недовго боролися противники. За другим чи третім ударом ліве плече Власта забагрилося кровю. У нього не було щита, а Мстислав не міг свойого перетягнути крізь вузеньке вікно. Боярин уступав та вів нападаючого за собою до дверий. Він бач задумував знечевя вискочити на двір та покликати своїх посіпак… І вже двері туй, туй… вже плечі Власта оперлися об одвірок, коли нагло громом залунав дружній оклик за вікном.
— Бий, собачу віру!
Рев переляканих та покалічених Городян відповів на сей оклик, свист мечів, брязк збруї та замітний стук щитів почувався через хвилю, відтак замовкло усе.
Міжтим і у хаті скінчилося все. Почувши вереск за дверми, завагався Власт на хвильку, не знаючи, що йому робити. Та в сю мить меч Мстислава впав хотяй на щастя лиш плазом на його лице. Мов колода повалився Власт на долівку, а у слідуючій хвилі відчинилися двері і голос Люта поспитав:
— А що там? Рогдай є?
— Є! — відповів Мстислав.
— А Власт?
— Є також.
Лют увійшов у світлицю.
— А деж вони?
— А ось!
І молодець указав на Рогдая, який з горячковим поспіхом горнув зі стола гроші у мішки та скрині і забув навіть про подяку за спасення життя та майна. Біля нього лежав на долівці Власт з посинілим та опухлим лицем.Лют засміявся і обтер меч об одіж лежачого боярина.
— Спішися, старий скряго! — сказав, — пора нам усім у Калинин двір!
Старий не відповідав, а Мстиславове серце у грудях стрепенулося на згадку Калини.