Іду на вас/XI
| ◀ X. У Доростолі | „Іду на вас“ XI. Битва на Дунаї |
XII. На забутому острові ▶ |
|
Коли на слідуючий день Мстислав із Калокиром вибралися в дорогу, у Доростолі кипіла уже робота на всі руки. Вояки острили збрую, сі що мали коні, чистили і годували їх, ладили борошно та сушене мясо на поживу, шили або направляли одежу, — словом, нагадували собі усі ті дрібниці, від яких часто-густо зависить успіх походу, а за які не дбає недосвідний чоловік. Зле зшитий кафтан, невигідний чревій, загнений шолом, заржавілий меч, зле прибитий цвяшок у щиті можуть бути причиною неспосібности до бою, недуги або і смерти вояка.
Війська Святослава складалися з досвідних вояків. Усі ті мужі провели уже на війнах та походах по кілька літ без перерви. Тому-то і не забували про потрібне. В полудне надоспіли човни з дружиною, яку привіз Святослав з Київа. Варягів виправив князь таки сейчас у Царгород, бо не довіряв їм, а й вони самі радо покидали табор, у якому доведено їм зради. Все таки з жалем пращали вони лицарського князя, хотяй не противилися його волі. Значного дарунку, який дав їм на пращання Святослав, не хотіли приняти, а Рюар заявив імям товаришів, що за зраду дарунків не дають, ані не беруть, та поручив словом Вікінґа, що ніхто з його людий не підійме меча на руські дружини.
Відтак відплили Варяги, а вслід за сим розійшлися у ріжні сторони краю воєводи з дружинами „примучувати“ Болгар.
Вскорі оказалося, що лише бояри, у яких жилах плила турецька кров, тягнули за Византією.[1] Простий нарід славянської породи дружив з Русинами і радів князем, що дані не брав, ніяких ворогів до краю не пускав, з мужиком поводився людяно і ласкаво. Усякому було рівне право перед лицем князя. За убиття або покривдження простолюдина карав князь бояр і небояр рівно строго і справедливо.
Саме ся справедливість стягала на нього ворогування грецьких вельмож та болгарського боярства. Чудеса розказували Греки про жорстокість Святослава, тому вслід за вісткою, що Циміскій вирушив у Царгород, піднялися вельможі і стали ворохобитись. Протягом місяця поверх вісімдесять ворохобень здавила зелізна рука князя, а голови проводирів поспадали з плечий.
Аж ось прибігли болгарські мужики з над дунайського гирла і донесли, що фльота з Византії вплила у ріку.
Святослав був тоді у Рущуку. Почувши новину, всів сейчас на човни і поплив долі рікою. З ним було до три тисячі оружних мужів у пятьдесяти чайках. Греків у двоє стільки на високих ґалєрах. На передніх помостах мали вони дула, якими метали грецький огонь, тоб-то стріляли мішаниною салітри, сірки і вугля та кидали на чималу віддаль клуби клочча, напоєного смолою то скальним олієм. Ніхто не знав, як се Греки робили, але вояки Святослава знали, що се не є ніякі чари та що при відважному, скорому нападі не поможе ворогам і се.
На приказ князя їхали чайки одна за другою попри полудневий беріг, так що з ріки не було їх видко. Якраз напроти Доростолу наткнувся Святослав на Греків. Передом їхало три ґалєри на веслах, які мірово ударяли о воду і видко бажали переплисти поуз города, щоби причалити до берега висше. Тоді Святослав видав приказ спинитися.
У прибережніх очеретах укрилися човни і лише човен князя стояв посередині ріки. Залога веслувала у противному напрямі, щоби удержати човен на місці проти струї. Стоячи на чердаці, слідив князь бистро, де й коли йому ударити.
І ось замітив вскорі, що між тими трйома передніми суднами а рештою фльоти є чимала відстань, що найменше о годину плавби проти струї. Крім сього побачив, що головна сила Греків підпливає все близше до города і стає довгим, подвійним рядом. І бачив Святослав, як у пристані настало замішання, як лучники бігли над воду та спихали човни з берега. Видко старий Шварно ладився напасти на ґалєри чайками.
Але ось на помостах ґалєр появилися клуби білого диму, а в слід за сим на човни та прибережні хати упав дощ горючих куль. По хвилі дійшов до уший князя сильний гук, оден, другий, третій, над пристанню закрутилися у повітрі чорні дими пожежі…
Тоді князь задув у ріг і наче пчоли до матки, на випередьки висувалися з очеретів чайки і з голосним окликом кинулися товпою на три ґалєри. І на них були також дула до кидання грецького огню, але усього знадібя під рукою не було. Заки його приготовано, чайки були вже під боком суден, а хмара стріл покрила передні та задні помости. Озвалися зойки та крики побитих, а міжтим цілі рої дружинників з ножами в зубах полізли горі стінами помостів. Греки стали руками кидати свої огневі кулі і кілька чайок загорілося ярким полумям.
Одначе Русини не богато сим журилися. Огненним дощем упали вони самі на Ромеїв і заки хто зміг-би стеребити два яблука, не було ні одного ворога в живих. Поміж веслярами було богато Болгар та Русинів. Сих освободжено, Перзів і Арабів вкинено у воду і у хвилю опісля ґалєри їхали далі у тому самому напрямі що передше, але з зовсім иншою залогою. При березі велів Святослав рубати дві ґалєри сокирами та лаштувати сухими дровами третю. На неї перенесено також усе знадібя до грецького огню, на якому не зналися варвари півночі, а було його там чимало. Швидко упоралися дружинники і зі сим не догадуючись ще цілого пляну князя. А сей всів знову у човен і крикнув:
— А нумо, братя, вперед! А й сього грецького череваня беріть зі собою. Треба його віддати землякам. Побачите, що йому незадовго з радости черево трісне.
Всі засміялися і порозуміли в мить, про що ходило князеві. Взялися за весла і вскорі ціла фльота човнів плила довкола ґалєри, наче гусята за гускою до доростольської пристані.
Греки занепокоїлися міжтим судьбою висланих ґалєр. Виділи вправді напад човнів, але не думали, щоб їх судна так скоро впали в руки ворога. Коли побачили, що одна ґалєра вертає, думали, що може вона одна спаслася і тікає перед варварами. Але ось ґалєра близько… Ще хвиля… а з ґалєри стали вискакувати у човни веслярі, але не грецькі, лише руські дружинники, відтак човни наче стадо воробців розскочилися на усі сторони і стали розвиватися у довгий лук, що замикав пристань відусіль. Міжтим на носі ґалєри показався дим і бухнув у воздух сніп живого вогню. Несена течією вплила вона між оба ряди попривязуваних ґалєр і нагло побачили усі, що усе судно наладовано дровами та кулями від грецького вогню. За хвилю мусів вогонь дійти до них, а тоді горе човнам, що не втічуть в час.
Крик трівоги залунав на фльоті, моряки перерізували линви, на яких стояли судна, одно наскакувало на друге, весла ломилися, люди падали у воду і тонули, бо нікому було їх ратувати. Неодна ґалєра наїхала на товаришку, а крізь пробиту в боці судна діру напливала вода до середини. Ту і там стали судна потопати, а тут з берега летіли стріли чимраз густійше, чимраз голоснійше лунали оклики руських гриднів Шварна.
Се залога города повсідала в човни і йшла приступом на фльоту…
Нараз страшний ломіт оглушив усіх, а зпосеред стовплених грецьких суден вирвався аж під небо височенний сніп полуміни. На всі сторони розлетілися наче огневі птахи неугасимі кулі. Вони падали на помости суден, на моряків, вояків, або у воду. Люди і кораблі ставали в огні. Мов живі смолоскипи бігали Ромеї по палубах ґалєр. А й у воді не погасав огонь. Він розливався по поверхні ріки і плив широкою червоною плахтою за струєю та пожирав усе, з чим стрічався.
Але ось нова небезпека надходила. Широкий лук чайок припливав чимраз близше і близше і замикав грецькі судна у пристані. Ряд човнів густів чимраз більше в міру сього, як лук коротшав. Попереду плила велика чайка з вирізаним з дерева на варязький спосіб змієм на переді. На носі судна у червоному плащі, з добутим блискучим мечем у руці стояв Святослав!Тоді панічний жах обхопив Ромеїв. Вони побачили ось, чия рука їх громить. Огонь на воді вигорів і погас, відломки ґалєр, обсмалені трупи та горючі судна сплили з водою і догоряли під берегом, а на останки грянули з двох сторін зі зичною боєвою піснею на устах звідусіль руські дружини. Почалася різня.
Недовго вона тревала, Ромеї піддавалися хто лише міг, ґалєри ограблено і спалено, а відтак князь з дружинами подалися до міста, де міжтим міщани та руські гридні погасили пожежу. Всі раділи побідою, навіть Болгари, бо ся побіда була побідою справедливости над кривдою.
Одначе на світі, таж як день і ніч, літо й зима, міняються добро і лихо зі собою, мов брат з братом. На дні чари роскоші скривається завсіди крапелька горя, а у найбільшому горі найдеться зерно потіхи. Благо сьому, хто найде в час одно й друге. Пізнав се князь Святослав таки тої самої днини.
На майдані замку зібралася уся дружина князя, а воєводи числили убитих і ранених. Вони вислали дроворубів за дровами на костри та заряджували величаву тризну по упавших.
Саме вийшов князь з гридниці і військо починало вітати його окликами: „Слава!“ коли в тім задуднів у віддалі тупіт коний і юрба їздців вїхала на майдан.
Виглядали вони страшно. На конях і людях висіла підрана упряж і одіж; погнуті лати та шоломи, порубані щити свідчили про люті бої, небезпеки та пригоди. Коні і люди були крайно потомлені, на одних і других видніли численні глибокі рани. Зпід шмат і ременів, якими перевязувано рани, добувалася кров, яка відтак застигала на лиці, руках, бородах та волоссі їздців.
На великому білому коні, якого сніжну шерсть обризькали кров і грязюка, сидів сивоволосий та сивобородий старець у погнутій та порубаній збруї. Сціпеніла кров з глибокої, відкритої рани на чолі позліплювала білу бороду у крівавий ожелест, а впале лице і червоні очі додавали ще виразу лютости грізному лицю їздця.
— Свинельд! Свинельд! — закричали дружинники і кинулися до прибувших.
З трудом зіскочив воєвода Свинельд, кремезний, та тугий шістьдесятьлітній старець на землю, але не міг як завсіди скорим кроком підійти до князя. Ноги попухли йому від довгої, безпереривної їзди, тому поволі підійшов воєвода до дверий.
Князь зморщив брови і довго приглядався їздцям. Губи князя дрожали раз у раз із лютості, чи зворушення, але видко поняв і без допитів, що сталося, бо спитав лише:
— Тільки усіх?
Свинельд мовчки кивнув головою.
— Іди у хату, обмийся і приходи до мене на вечерю!
Грізно насупившись, пішов князь у свою одрину, а невдовзі поволікся туди і Свинельд, обмитий з перевязаною головою та лівим раменем.
— Сідай, воєводо! — сказав Святослав, а сам ждав, поки Свинельд зїсть вечеру і ходив по кімнаті там і назад. Міжтим з майдану доносилися крики дружинників. У сих окликах звучало наперед зачудування, відтак жаль, а вкінці лютість, гнів, жадоба мести. Святослав розяснив чоло.
— Се гаразд, що дружина гнівається — сказав, — ще не усе пропало.
— Пропасти, то воно пропало! — відповів Свинельд, — але можна втрачене відбити.
— Переяславець упав?— Так!
Князь тупнув ногою з досадою.
— Якже те усе сталося, розкажи усе, а коротко!
— Ба, тут нічого розказувати! — замітив воєвода. — Ти знаєш, князю, що я служив уже твойому батькові і тобі ще послужу доки життя мойого…
— Ба, не знать, хто з берега! — докинув наче пророчим духом перенятий князь.
— І знаєш, — продовжив Свинельд, — що у мене нема ні рідні, ні майна, бо й нащо? Тому пильную свойого, так що ніхто не може сказати: Свинельде, тоді а тоді зрадив ти свою славу, завів дружину у загибіль, лихе порадив князеві…
— Правда! — потвердив князь — і я не хочу, щоб ти оправдувався, а лише бажав-би знати, яка сила, чи підступ побідили тебе, зелізний старче!
— Ба, коби знаття! — нахмурився Свинельд. — Ось ніколи ще таких дивних річий не діялося при мені. Перш усього дізнався я, що Циміскій іде на мене з військом. Іде? ну нічо! Обсадив я переходи у горах, а сам збіраю дружину у Переяславці, щоби обійти Ромеїв одним просмиком та ударити з заду, коли вони вовтузити-муться при другому…
— То ти се добре вигадав, наколиб був знав…
— То не бувби посилав сеї грецької тварюки, Калокира — докінчив за князя воєвода.
— Егеж! — кивнув головою Святослав.
— Калокир приказав мені імям князя постягати усі залоги з гірських проходів і йти у Доростол, бо Циміскій іде тамтуди берегом моря, а тут є лише третина його війська з Вардого Скліром на чолі.
— Га! — крикнув Святослав. — Що за Див учив його сеї гадючої хитрості! се страшні люди сі Греки, Свинельде, слабі, трусливі, але небезпечні мов отруя, мов трупяча їдь! Але бачиш, тут є дещо і твоєї вини і моєї, що післав тобі молодика місто зрілого мужа. Чи тобі Мстислав нічого не казав?
— Мстислав, який Мстислав?
— Воєславич!
— Син старого Тура, що ще з Ігорем ходив на Царгород?
— Той сам!
— Алеж, князю! — усміхнувся Свинельд, дивлячись на князя непевним зором і не знаючи видимо, що думати про свойого господина. — Прецінь оба сини Воєслава згинули від Печенігів під Київом…
— Се їх брат! він мав мій перстінь і мав обняти провід у проходах, бо я бажав пощадити твою сиву голову від трудів. Чомуж ти не послухав його?
Свинельд зірвався.
— Князю! — закликав — клянуся Богами, мечем, кістьми батьків та твоєю дорогою головою — що ніякого Мстислава і на очі не бачив. Бачив я вправді перстінь, ось сей, але на руці Калокира!
І старець показав князеві на пальці перстінь з двома жемчугами та рубіном.
Мов ражений громом глядів князь через хвилю на лискучий камінь, що кидав довкола кріваві блески, — а далі закрив лице руками.
— То значить, що він згинув, убитий гадюкою Греком, — застогнав. — І то вже третій, послідний з роду у цвіті літ. — Справді, не брехав старий Путята, коли казав, що я запропащую молодь краю для своєї слави. Ось яка була моя плата за те, що Мстислав спас мені життя!
— Не падькай, Святославе — потішав Свинельд, — хто не йде других бити у чужину, того чужі у хаті найдуть! Хто лише борониться, той завсіди програє…Князь відняв руку від лиця, його очі горіли лютим огнем.
— Деж ся тварюка? — прохрипів — я йому усі бухи випорю з проклятого черева… я йому…
— Послухай, почуєш! — успокоював князя воєвода і не тратячи часу, розказував далі. Святослав сопів ще хвилю, вкінці переміг злість і слухав уважно оповідання.
— Ледви мої відділи виїхали на рівнину, Ромеї перейшли на сей бік Балкану і рушили на Переяславець. Тоді я задумав обійти їх від заду і вирушив з кінними гриднями, щоби обїхати їх. Пішу дружину лишив я у городі. Але Ромеї ішли мов на крилах Стрибога. Піші Византійці пішли сейчас приступом і вдерлися у город. Тоді я ударив зі засідки на них, а було у мене до двох тисячів комонників. Ледви я однак вивів своїх перед город, коли звідусіль стали появлятися кінні відділи Ромеїв. Було їх з вісім разів стільки, що моїх. З нападу, мусіли ми перейти до оборони, а знаєш, князю, що значить оборона комонників. Нас рубали мов ліс, мов збіже жали з усіх боків, вкінці ми побачили, що і дружини у городі втратили силу відпору і бються вже по хатах. Накінець місто загорілося і тоді знали ми, що усе пропало. Тому звернули коні і пішли пробоєм туди. Половина нас лише остала і не знаю, чи десятьох найдеш, які не булиб ранені. Ось і усе!
Святослав успокоївся зовсім за сей час. Грізна небезпека вернула йому усі сили духа і довго в ніч радився ще зі Свинельдом і Шварном, як зустрічати ворога під Доростолом.
- ↑ Болгари, ймення турецької орди, що підбивши славянський нарід, який жив на Дунаї, перейняли від нього культуру, мову, звичаї й обичаї, а надали їм своє ймення. Нечисленна орда розплилася у славянському морі й утворила лише боярську верству, яка зразу задержала ще деякі сліди свойого походження, але по якомусь часі і їх зовсім затратила. Ось чому Болгари славянський народ з турецькою назвою.