Іду на вас/XII
| ◀ XI. Битва на Дунаї | „Іду на вас“ XII. На забутому острові |
XIII. Утеча ▶ |
|
Так то страшенна хуртовина розгулялася у медом та молоком пливучій болгарській землі, та лиш Мстислав не знав про се. У невеличкій але ясній кімнатці у вежі сидів він вже три дні у заперті і думав про свою нещасну долю, а скаженів прямо з лютости, згадуючи, як то його сюди запроторили. З вікон обіймав його зір оба береги Дунаю, правий близько, лівий далеко.
На маленькому острівці при правому березі ріки стояв замочок: Вежа, два муровані доми, довкола забороло з круглими приставками по рогах, ось і все. Сам острівець був підмоклий і багнистий, а весною у значній части покривався водою підбувшої ріки. На малому сухому просторі росло декілька яворів та оріхів, по краям лозина, а далі очерет, шувар, осока, ситник, купчатка. Тут гніздилося безліч водяної птиці, що своїми криками, ловами та бійками розраджувала самітнього бранця.
Бранця?… Відкиж попався туди Мстислав?
Яким світом удалося здорового, хороброго та розумного молодця запроторити у сю безвихідну самітню, підчас коли там на полі Перун провадив всіх його земляків на ворога?…
Мстислав підійшов до закратованого віконця і глянув на филю, що невпинно, безнастанно плила, пропливала ген у даль, у безвість мов людина, що йде сповнити якийсь пильний обовязок совісти, мов життя, мов час… Хтоб-то міг за сею филею поплисти у даль, долі рікою, на свободу, до своїх, до князя, на родину… Гей, гей!
При березі стояв маленький човник, а в ньому сидів в короткій сорочці без рукавів невеличкий собою чоловік та витягав з води верші, заставлені на рибу. Він брав одну по другій, вода спливала через плетінку у ріку, а рибалка глядів одним оком до середини, прижмурюючи друге і раз у раз видобував з верші більшу й меншу рибу, яка билася йому в руках. Він посвистуючи, вкладав її у берестянку, що висіла йому через плече та раз у раз поглядав у вікно вежі. Ось видобув доволі великого карася та показуючи йому, гукнув по руськи: „А що, попався, карасю? сидиш тепер, доки не облуплять та не кинуть у сковороду! Буде тепло, любо мов за пазухою“. Ха, ха!
Мстислав відвернувся.
— Справді! — подумав, — саме так само зловили й його. Накинули мішок на голову, звязали і повезли. Аж у сій кімнаті висипали на долівку, дали їсти і сказали: „Сиди, а не пожалієш“.
І думка молодця стала усильно працювати над розвязкою загадки: Чому і защо замкнув його Калокир у сей замок? Що Грек був причиною сього, Мстислав не сумнівався. Його вязали прецінь його пахолки. Мстислав бачив навіть, як убито двох його товаришів, тиверських гриднів… Що за причина? питав себе і не находив відповіді. Наколиб Калокир учинив се з мести, то певно не давав би йому вигоди, а замкнув би у льоху звязаного і під вартою, не годував би як гостя, не поїв як князя…
Чванився йорш між бабками
Та зі свого роду.
За се бабки пішли в воду,
А йорш в сковороду!
заспівав звінко рибалка під вежею.
І дивно! Пісонька ся надала гадкам молодця новий напрям і нагло розвязав він загадку. Він нагадав собі, як нераз по дорозі розмовляв з Греком та поволі, слово за словом розказав йому усю свою службу князеві, а навіть своє післанництво у Свинельда. Не дивно, що його Калокир велів зловити і замкнути.
Але ось пахолки, що його вязали, забрали йому і перстінь Святослава. На що їм сього? Других дорогоціннощів не взяли йому. Навіть перстінь Калокира сіяв на пальці молодця… Сеї загадки не міг уже розгадати.Підійшов до вікна знову, бо надіявся побачити рибалку-сміхуна, але не доглянув його ніде. На дворі западав вечір — уже третій з ряду, від коли тут перебував — а кріваве зарево обливало звідусіль самітній замок. Зате від правого берега ріки підпливав великий човен з кількома парами весел. Він плив стрілою, а на переді стояв у довгому вовняному плащі Калокир.
Молодець сейчас пізнав се лице хижої птиці, худе з великим носом та маленькими очима. У ньому було щось з лиса, а щось з пса, який сподіється від пана удару нагайкою. На голові мав патрицій звичайну плоску грецьку шапку, а під плащем каптан зі золотистої парчі. Пурпури на ньому не було, ані царського діядему. Всі жилці замку — а було їх усіх двацять — вибігли на стрічу. Попереду начальник варти у скіряній курті, набиваній густо спіжевими ґудзами, за ним дозорець вязнів, видко урядник поліції у темній туніці, перевязаній попід пахами та понизше пояса, далі замковий сторож, а на кінці рибалка, що був як здається слугою чи помічником сторожа. Він ішов позаду, підскакуючи і розмахуючи руками та щось видко говорив, бо дві жінки, які стояли при вході до більшого будинку аж покладалися від реготу.
— Мовчи, блазнюко! — гукнув дозорець — хочеш, щоб тебе почули?
— Чому ні? Прецінь на дворі кесаря блазнюкам найліпше, ха, ха, ха! І ніхто не займає, бо ніхто їх не боїться. А як почує сей варвар у горі, то й байдуже, бо дурний.
— Все може мудрійший чим ти! — засміялася молодша з жінок.
— Куди йому до мене! Він копирсається, не їсть, не пє, сваритися хоче, за що його держать у заперті, а я був розумнійший…
— І став блазнюкою! — докінчила друга жінка.
— То по вашому, хто правду каже, блазнюка?
— Деспота їде! — загомоніли вояки, що у двох рядах стояли по обох боках стежки, яка вела від пристані.
Побачивши з віддалі Калокира, молодець не хотів зразу вірити власним очам. Коли однак Грек ступив на остров, а уся залога привитала його окликом, молодець упевнився, що се він, а рівночасно страшна гадка прошибла його серце блискавкою.
— Зрадник!… — подумав — очевидячки зрадник. Прецінь сі вояки долі — Ромеї, а він їм приказує. Значить, що він зрадив князя, дружину і мене!
І скаженість стала його огортати і давити за горло.
— Прибуде він сюди… кинуся на нього і будь що буде!
Хвилю сопів люто, коли нова гадка майнула йому крізь голову.
— Він узяв перстінь Святослава… Га! тепер уже знаю, на що. Він одурить Свинельда, як одурив мене. Ах, дурень, дурень, дурень! Без сумніву темні сили Ненаситця побили мій ум сліпотою за побіду над „поганими“. Рибалка-сміхун без сумніву мудрійший від мене!…
Мстислав розібрав усе, що почув нині від сього дивовижнього чоловіка і якийсь голос сказав йому у душі, що сей рибалка звертав свої пісоньки та слова саме до нього і давав йому ради. І він глибоко задумався, а коли за дверима почулися кроки та скрегіт засуви, обдумав вже добре, як йому найтися супроти хитрого Грека.
У кімнаті було уже темно, бач Калокир спочивав у замку по довшій дорозі. Успокоєний та зрівноважений очікував молодець прибуття гостя, бо тепер не сумнівався зовсім, що патрицій приїхав до нього. Аж ось розпахнулися двері й у кімнатку війшов сторож з оливною лямпою та ковром, а за ним рибалка з великим кошиком.
Ковер розстелили на долівці, стіл накрили скатертю, а на ній став рибалка розставляти блюда зі стравами. Дозорець поклонився міжтим Мстиславові, який усьому приглядався з чималим зачудуванням і заговорив болгарською мовою, якою впрочім говорили усі на острові:
— Достойний воєводо, знакомий твій, патрицій Калокир просить тебе про честь приняти його до себе на вечерю!
— З гістьми Боги у дім приходять — відповів спокійно і по завітньому звичаю молодець. — А чи патрицій Калокир скинув вже дія…
— Диви, диви, достойний воєводо, — закричав у тій самій хвилі рибалка — ось ті плітки, що ранком наловив Вюн у Дунаї. Ади, які вони мовчаливі. Коли-б я так сидів у капусті, то співав-би.
— Мовчи! — гримнув на нього дозорець. — Вибачте, достойний воєводо, він несповна розуму, у ньому нечистий сидить, але що добрий і вірний слуга, тож і держиться.
Міжтим Мстислав догадався, чому саме Вюн розкричався. Він бач хотів перешкодити йому зачіпити словом Калокира. Тому усміхнувся приязно.
— Нехай співає і говорить, мині й милійше і відраднійше, коли його бачу — відповів.
— Дядьку! бай Коло! чому твоя жінка продерла скіру на карасі? — спитав Вюн. — Їй жаби лупити, не риби. Дурний карась. Хай би був присів тихо у верші та обернувся головою до хвоста, а певно найшов-би вікно до втечі. Правда?
І Вюн став обтирати сльози обома кулаками. Дозорець зареготався, а Мстислав глянув бистро на Вюна. Без сумніву під сими ганчірками крився справжній друг і то неаби який. Під покришкою сміхунства укривався нещоденній розум, опертий видко на чималому досвіді.
Нагло Вюн підскочив раз і другий, замахав руками, вхопив одного карася і став бігати від вікна до вікна. Вкінці станув при сьому, що виходило на лівий беріг ріки і заки дозорець міг йому перешкодити, викинув рибу у воду.
На се пірвався дозорець.
— Що ти, сказився? — гукнув — геть мені відси.
І видобувши з під туніки нагай, вперіщив біснуватого по плечах. Мстислав аж заходився зі сміху, хотяй зовсім не хотілося йому сміяти. Він кивнув лише головою Вюнові, коли сей обернувся.
— Я розумію його! — сказав. — Він жалує карася, що дав себе зловити і бажав його пустити на свободу. Тому вибрав те вікно, крізь яке найкраще було рибі виплисти у море. Правда, Вюне?
Але Вюн був вже у дверях.
— Бай Коло, Миколо! дозорце, дядьку, чоловіче, нагаю! — репетував — біжи, біжи, сум іде!
— Деспота іде! — пояснив дозорець і вийшов, а за ним Вюн. Але коли виходив, глянув на Мстислава ясним поглядом, поклав ліву руку на серце, правою указав на вікно, крізь яке викинув був карася і щез.
По хвилі увійшов у кімнату Калокир.
— Здоров був, воєводо! — сказав весело, — щож друже, скучаєш?
Мстислав поклонився.
— Скучати не було ще коли — відповів, — бо думав увесь час, відки мені така халепа найшла сидіти у заперті.
— У заперті? — усміхнувся Грек — а тож двері відчинені, чотири вікна для виду і віддиху…
— Але свободи нема, князя, дружини, боїв…
— Молодий ти ще, достойний воєводо, — усміхнувся приязно Грек, — не дивно, що у тебе душа рветься до діл. І я був колись таким, гонив за відзначеннями, майном, а тепер рад-би спочити. Одначе наколи у тебе є охота покинути сей забутий остров, то вступивши у службу кесаря, осягнув-бись усе, чого бажаєш, ба й більше…
Кров ударила молодцеві до голови, у очах потемніло. Здавалося… кинеться на зрадливого Грека та роздавить мов їдовиту гадюку. Але добрий дух спинив його. Він підняв очі на Грека і їх погляди стрітилися. У очах Калокира тліла іскра цікавости мов у сього, що завдавши ворогові отрую, слідить за наслідками.
— Годі мені покидати князя! — проговорив з трудом молодець.
— Ба, можна служити кесареві, не покидаючи князя…
— Як Фарлаф… — вирвалося у молодця.
— Пусте балакання! — засміявся нагло Грек. — Їда стигне, а ми про торічній сніг. Сідаймо!
Посідали і стали їсти. У кімнату війшов дозорець і приніс у срібному ведрі снігу. З сим снігом змішав вино і подавав його у позолочуваних кубках. Після вечері подав ручники і теплу воду та запалив кадило. Синявий, пахучий дим наповнив кімнату тоненькими смугами і душа молодця розпливалася у розкоші, омрачена вином і пахощами.
— Чудово ви, Греки, живете! — закликав.
— Чудово?… у сій норі? — засміявся Грек і став недосвідньому молодцеві описувати византійський двір, з його блеском, величію, роскошами, широко розводився над почестями, які міг-би осягнути Мстислав у Царгороді. І хто знає, чи не удалосяб прехитрому Грекові знадити незіпсовану, мрійливу душу молодця, наколиб не Фарлаф, його зрада та страшні крати на корсунському березі…
Було уже пізно в ночі. Калокир пив, гриз мікдали, сухий виноград і фіґи і розказував без упину. Мстислав почув скоро, що вино йде йому до голови, тому не пив, лише слухав і слухав, а хвилями кидав лише питання, або чудувався.
— Ну і що? А як? Пробі! На Перуна!
І ось саме у сій хвилі, коли одушевлений молодець бажав просити Грека, щоби позволив йому прожити час неволі у Царгороді, за вікном на яворі обізвалася пугутька, раз, другий, третій…
Здрігнувся Мстислав… Наче марево промайнуло йому перед очі воскове лице Воєслава і почулися слова: „Де подиблеш Калокира, приложи йому меч…“ Молодець потер чоло рукою і відсунув чарку. Тямка в одну мить вернула йому.
— Достойний патриціє! — спитав. — Що буде зі мною, як що я не вступлю у службу кесаря?
Калокир скривився.
— В такому разі, воєводо, останеш тут по неволі, бо я знаю, що ти був йому найлюбійшим дружинником і він за тебе віддасть богато бранців.
— О так, — закликав Мстислав, який нагло поняв, чому Калокир так з ним падькається — навіть тебе, достойний патриціє!
Грек почервонів і замовк. Його наміри відгадав сей недосвідній молодець. Він з подивом поглядів на нього.
— Шкода, превелика шкода такої голови для сього медведя! — сказав про себе.
Дальша розмова велася уже про війну і Калокир став зразу прибільшувати успіхи Циміскія. Але і ту спинив його молодець.
— То значить, — сказав у відповіді на опис послідних боїв — що Святослав мусить уступати перед вашою кіннотою, але вас сі побіди стоять богато людий і часу і ви не в силі розбити його як слід. Здається, буде облога Доростола. Чи не так?
— Облога вже є! — відповів Калокир, — але бються під мурами, не на мурах.
— Ага! князь бажає мати забороло від ваших катафрактів.
— А й у нього ще до трицять тисяч війська.
Молодець підскочив з лави, на якій сидів.
— Ха, ха! то ще на двоє баба ворожила.
— Так, — сказав Калокир — на двоє! і від того держу я тебе тут. Не я стану тебе силувати йти у службу кесареві, але держати-му тебе тут, бо ти — моя безпека.
І вийшов.