Ідоли падуть/2/XXX
| ◀ XXIX. Прощання | Ідоли падуть Том другий XXX. Під Корсунем |
XXXI. Похвальна пісня ▶ |
|
У березні 988. р. прибув до Києва льоґофет Скіллос і привіз з собою кількадесять духовників, переважно болгар і полян, які довгий час пробували, а то й народилися у Болгарії, Корсуні чи Візантії. Вони мали зі собою церковну утвар, книги писарів і іконописців та безліч ікон, зібраних грецьким духовенством для покорення порфіродними лютого племени тавроскитів, яких володарі бажали навернути на Христову віру. Володимир приняв ласкаво дарунки порфіродних, а вказавши на христіянську обстанову двора та на хрест на Берестовому, сказав:
— Усі умови, поставлені мені імператорами — виконані. Варда Фока побитий, силу моєї держави збільшили шість тисяч варягів, я сам, моя дружина і велика частина моїх земель поклонилася святому хресту. Чому ж імператори не прислали мені моєї невісти? Невже вони не шанують свого слова?
— Ніколи порфіродні не ламають слова. На царівну Анну теж вступила благодать Господня й вона будує біля Влахерну манастир, де бажає вступити восени. Супроти волі Бога людські умови безсильні.
Скіллос побожно схилив голову, а Володимир з усміхом подивляв спокій, з яким він передавав свідому брехню. Роман Олешич, який стояв біля князя, аж почервонів з досади. Атанас потягнув його за рукав. Прибічники князя дивувалися, з яким мягким серцем їх володар приймав гарбуза від імператорів.
Скіллос умовлявся з князем щодо дорічної торговельної виміни і повідомляв, що на передмісті св. Маманта відкрито дві нові господи для руських купців.
— Я вельми вдячний порфіродним — відповів князь — за їх опіку над новонаверненим племенем! На другий рік я радо скористаю з ваших господ. Та в цьому році я загадав викорінити поганих зі степів нашого моря, тимто й не пущу на весну човнів у Царгород. Вони не вернулись би до осени. Тимто поїдуть тільки у Корсунь. Туди хай переїдуть царгородські купці у другій половині травня на торг.
Скіллос прикусив губи. Що означав цей розпорядок князя? Він знав від київських греків, що ладиться воєнна виправа до Корсуня, а від цісарських стратегів, що вони не бояться облоги за подвійними стінами города. Якби руські купці поїхали у Царгород, вони могли б бути заручниками мира. Але так, то чому вони взагалі їдуть у Корсунь? Греки знаменито знали, що після перемоги Володимира над печенігами шлях на Схід відчинявся знову і руські купці не мусітимуть їхати аж у Візантію, щоб продати крам. А може ця корсунська виправа це тільки підступ…?
— Осміляюсь, — сказав Скіллос — вашій княжій милости пригадати, що не кожний купець зможе вислати кораблі у Корсунь. Таких є небагато, а не знати, чи ті, що приїдуть, зможуть викупити ввесь привезений крам. Для вас була б утрата, а для нас дорожнеча по містах.
Князь усміхнувся.
— Як у справах віри та небесних благодатей рішає імператор, так у торговельних справах рішаю я й ніяке моє рішення не буде шкодою для моїх підданих. Вони знають, що за всю доставу дістануть плату у повновартних грошах, чи товарах. У Корсуні є купці не тільки грецькі, а все непродане можу я сам закупити і зложити на складах Корсуня.
Після такої заяви Скіллос від'їхав, користаючи зі санни, у Витичів. Того самого дня роз'їхалися биричі князя по всіх землях від Дунайця по Волгу. З першими водами стали наспівати у Київ дружини всуміш із човнами купців. Купці збіралися під Витичевом, дружини в Києві, де княжі воєводи переглядали їх старанно та мали наказ доповнювати всякі недостачі зброї та припаси гриднів. Ще ніколи ніякий володар руської землі, навіть великий Святослав не зібрав у пристані Києва такої рати. До половини травня назбіралося пятьсот великих човнів, а в кожному було трицять до пятьдесять мужа. Тільки бояри, воєводи та прибічники князя мали коні, всі інші були піхотинці, зате на кожному човні везли мотуззя, в чудернацький спосіб попритесувані бальки та залізні окуття.
Вже десятого травня, рушили купці та тисячки ратників під проводом Романа Олешича. З ним їхало кількадесять грецьких уповноважених із Києва, яких вислали київські греки з доставкою у Царгород. Був чудовий весняний час, а на Білобережжі все стояло у цвіті. Через пороги перебралися без перепони, ніодного печеніга не видко було на придніпрянських степах. Тільки в Олеші треба було два дні перечікувати бурю, яка зірвалася з північного сходу. Хоча вітер не вщухав, море було ще неспокійне, Роман наказав день і ніч їхати далі попри береги Криму до корсунського заливу.
З трудом найшов Роман у пристані місце для себе та своєї рати, так багато суден було у ній. Здавалося, ввесь Золотий Ріг переселився у Херсонез. Густо, наче димовий ліс торчали щогли, роєм увихалися човни, наче ніжки величезних водяних хрущів маяли весла гребців ритмічно по обох боках суден. Гомін і крик вітали київську фльоту. Портові впорядчики бігали спітнілі з купцями, визначуючи кожному стійло та місце на нічліг. Роман передав опірних греків катепанові Феодозієві, а цей обіцяв подбати, щоб вони не повтікали з Корсуня. Руські купці не платили портової оплати, а мусіли платити її греки. Вони навіть не могли мріяти, щоб утекти із крамом у Царгород і мусіли продати у Корсуні, або ждати кінця торгу. Торг ішов надиво живо та гладко шість днів. Руські купці знали, що якби торговля йшла тяжко, то сам князь закупить усе за готовий гріш.
Вкінці сьомої днини, стали деякі кораблі у пристані ладитися до виїзду, серед окликів зібраного у пристані народу.
Роман занепокоївся і вийшов з Вишатою, вельми метким і тямущим купцем, у пристань. Та як далеко і широко простягається море, ніде не було видко ніодного човна. „Що сталося з Володимиром?“ — запитував себе воєвода.
— Цієї ночі треба щось зробити, інакше всі задуми князя пропадуть — сказав.— Що саме?
— Мусимо перешкодити кораблям, щоб не покидали пристані. Кожної хвилини може наспіти княжа рать.
— Це не легка річ. Корсунь багатолюдний город. З залогою стратіга та корабельниками візантійських купців буде в ньому до вісім тисяч мужа. Стіни високі, сильні, а на заборолі кожна баба рівна гридневі.
Та в цей мент Роман скочив наче хлопя між носіїв, які несли у город мішки. Між ними виднів старий, білявий муж з коротко стриженою бородою, одітий у грецький стрій з широким варязьким мечем.
— Оляф! — кликнув на нього Роман.
Живо оглянувся варяг і обидва други щиро привіталися.
Оляф видужавши оселився в Корсуні, де займався покищо торговлею збіжжям. Роман відтягнув Оляфа на бік і спитав:
— А ти не мав би, Оляфе, охоти ще хоч раз послужити князеві?
— Чим?
— Звісно чим: мечем і веслом!
Очі засвітилися в варяга.
— Заробиш на цьому стільки, скільки не дасть тобі й найбільш корисний торг.
— А це як?
— Забався ще раз у вікінґа й не пусти завтра грецьких суден із пристані.
— Скільки людей ти даш мені?— Пять сотень, а що здобудеш — твоє!
— Ха, ха! Як так, то я й сам на це пішов би, будь у мене люди. Дай мені людей!
— Не я, а цей огнищанин дасть тобі їх, — звернувся Роман до Вишати. — Подбай, достойний, за варязькі плащі і передай їх моїм людям у господі. Наші шоломи та човни й без того скидаються на варязькі, здалека не буде видко.
Другої днини Роман ще спав у господі, коли прибігли перелякані руські купці.
— Хоробрий воєводо! — поклонився київський огнищанин Вовк, — відвернулося лице Хоре… Господа від слуг твоїх. На морі показалися варяги і граблять грецькі судна. Всі, що виїхали ранком, завернули назад. Та пять великих круглих суден пропало з усім достатком. Купець Кіродул вернувся на човні сам один з одним гребцем. Що нам робити?
— Залишити всі опорожнені кораблі на березі, а мужву озброїти і стягнути біля мого стану. Я вже вчора ввечір вислав своїх людей за варягами. Вони загорнуть їх від сторони моря і приженуть під вечір сюди, а ви маєте бути готові переловити їх, ще заки допливуть до берега.
Відразу почався на фльоті рух. Вино, паволоки, зброя, посуда, сукно, прикраси та всяка грецька купля не займали багато місця, тому до повороту доволі було й шостої частини всіх суден, які виїхали були з Києва. Купці вибирали що кращі та лекші й вантажили їх куплею та поживою, а гребці з рабів помагали їм переносити та розміщувати крам. Вільні гребці, посередники та ратники озброїлися, а молодші купці, з яких кожний знав воєнне діло і миттю вмів перекинутися з купця у грабігкника-вояку — перебрали провід.
Під вечір не чорні хмари від заходу надвигнулися на Корсунську волость, не сірі птахи налетіли, не сарана рушилася на плодовиті поля… Це велитенська фльота суден Володимира підплила до заливу й замкнула його зовсім. Вслід за цим човни приставали до берега, а з них висідали відділи рати, такої добірної та лискучої, що й самі порфіродні імператори не посоромились би такої. Сотня за сотнею, тисячка за тисячкою виходила на беріг, а коли причалили всі, крім вартових човнів, вивантажено ще кількадесять коней. На одного з них, білого, мов молоко, араба сів рослий муж у пурпуровій мантії та в золотому шоломі з вінком на голові й лискучим мечем у руці.
Нечуваний переполох охопив корсунян. Стрімголов утікали у город ті, що вийшли були у пристань, як тільки на овиді появилися човни. Утікали навіть власники господ і складів побудованих на березі, і мешканці передмістя, яке лежало на руїнах давнього Херсонесу.
Глухо зачинилися ворота міста й почалися гарячкові приготування до оборони. Хоч корсуняни чули про майбутню виправу Володимира на Корсунь, але приїзд купців розвіяв їх сумніви. Аж тепер вони зрозуміли проворність князя, який стягнув сюди хитро своїх вояків і маєтки найбагатіших громадян імперії. Населення города подвоїлося від такого великого допливу чужинців, тоді, як усе їх майно було на кораблях. Катастрофа була неминуча.
Царгородських купців охопила паніка. Юрбою збирався народ на аґора, домагаючись негайних переговорів і мирної передачі города. Грецькі купці з Царгороду обвинувачували катепана у зраді, мовляв, він не ударив на варягів попередньої днини і не випустив грецьких купців із пристані. Тепер уже ніхто й не сумнівався, що вчорашні варяги були тільки передовим відділом фльоти Володимира та що були в порозумінні з Романом Олешичем. Даремне виправдовувався катепан; озлоблені, до розпуки доведені купці за всяку ціну бажали найти винуватця їхньої втрати й находили його тільки в ньому. Не диво, що всупереч бажанням корсунян катепан відмовився піддати город і зібравши купців та всю військову залогу, почав боронити города не жартом.
Корсунян, які противилися, казав увязнити за те, що держать сторону Володимира, а маєтки їх забирати, щоб хоч у частині покрити втрату царгородців. В цей спосіб залякав одних, зацитькав других і розпочав оборону.
Внутрішні стіни города були дужчі та вищі за зверхні, збудовані з найдобірніших відломків стін давнього Херсонесу. Черговий наступ руської рати скінчився перемогою оборонців і в серця їх вступила відвага. Замовкли навіть голоси спротиву серед корсунян, а царгородські купці почали вже спокійно списувати та розділяти забрані маєтки.
Але облога затягалася. Кілька днів війська Володимира відпочивали і що вечора почувалися з табору крики та співи гриднів, що бенкетували. Та одночасно на очах корсунської залоги повставали здовж стін деревяні зруби, на яких здіймалися „пороки“, тобто метавки на бальки й камені. Корсунянам удалося декілька з них спалити грецьким вогнем, та на їх місце появлялися нові.
Найдивніше було те, що повставало їх по кільканацять нараз без гомону, стукоту сокир, не примірюючи навіть частин, якби були готові.
Десятої днини після приїзду величезні каменюки летіли на стіни, а що віддаль була дуже невелика, то і успіх обстрілу був незвичайний. Зразу тільки крівлі домів, положених біля стін, терпіли від стрілен, які перелітали через городські стіни, та швидко стали падати один по другім зубці укріплень, а далі цілі заборола обвалювалися й летіли вділ із ломотом у хмарах пилюги. У руських дружин не було ще ніколи машин, тимто візантійські та корсунські будівничі не так то дбали про відпорність, як про висоту та гладкість стін.
Серед крику та реготу гриднів падали укріплення города й гинули його оборонці. За цей час княжі дружини основно очистили все побережжя півострову та половили чимало суден, які наспівали з Візантії.