Ідоли падуть/2/XXII
| ◀ XXI. Конунґ Свен | Ідоли падуть Том другий XXII. Слово Добрині |
XXIII. Буря у глечику ▶ |
|
Була це та сама світлиця, де радився було Володимир з Добринею, Путятою, Олешичем та Мощанином, яку відповідь дати грекам. На лежанці спочивав Добриня, томлений смертною недугою. Вона вже вдруге цього літа повалила його наче кріслатого дуба у пралісі, і цим разом на веселому погідному обличчі старого витязя поклала вже Морана свою холодну руку. Добриня догоряв і тільки ще слабі проблиски життя світилися в його глибоких темних очах. Та все таки з них гляділа ще молодеча сила духа. Біля недужого сидів на високому стільці праведник Євзевій в епітрахилі, а на столі біля нього стояв простий деревляний хрест та замкнена скриночка. Дві воскові свічки горіли по боках хреста.
— На санях — говорив Добриня — буває людина мудріша від усіх ідолів, яким покланялася в житті. У мене мало часу і я бажаю вмерти христіянином.
— Я так і знав, що це дух твій лякається темного майбутнього — відповів Євзевій.
Добриня усміхнувся.
— Ні, брате! Жаху в мене немає! Я не лякаюся нічого. Бо хто все життя ходив просто і ні разу не збочив з наміченого шляху, той жив праведно.
— Ба, але чи шлях цей та ціль були добрі, гарні, милі Богу?
— Усе, що потрібне та корисне для рідного краю — добре, благородне, праведне, а всі дороги, які ведуть до цього — гарні!
Перевів дух, попив із кубка меду й опав на лежанку.
— Не думай, що у домашньому побуті державний муж може глядіти насолоди у злочині, що добрий, тямущий володар, може бути поганою людиною. Не вір у це, бо це брехня! Нема людини праведної в одному, а лихої у другому! Бо поганий приклад це згіршення, а згіршення це теж злочин!— Саме того й учить нас наша свята віра!… замітив духовник, — бо писано єсть…
— Стрівай, я хочу тебе спитати, чим араб, печеніг, грек чи полянин ріжні між собою? Вірою, мовою, звичаєм, ношею — та всі вони люди. І кожний з них тим більше варта, чим більше має в собі людяности. Бо поза нею немає для людини нічого загально цінного. От, тепер у хвилині важкої недуги бачу це ясно перед собою, як ніколи раніше, і чую, що саме так, а не інакше, думає Володимир. А тепер скажу тобі ще, навіщо мені хресту. На те, Євзевіє, щоб мати христіянський похорон, щоб нарід бачив, що старий, славний Добриня був христіянином. Навіть у смерти хочу послужити князеві і народові і прокласти шлях до нового майбутнього. Раз бажаємо стати у ряді народів і держав світа, то мусимо між них самі ввійти, як рівні між рівних, а то вони нас заїдять!…
— Якжеж мені хрестити поганина, який навіть не бажає вислухати поук духовника?
— Ти не хрестиш поганина, а Добриню. Тям це!
Він узяв із рук Євзевія деревляний хрест та в той самий мент дикі оклики, зойки, стогони, проклони, потрясли повітрям.
— Що це?
— У гридниці бються! — сказав один із отроків.
— Невже печеніги? — злякався дяк.
— Щоб воно не було, якщо ви христіяни, клякайте враз зі мною прочитати молитви на ісход душі, якщо ні, так відійдіть — спокійним суворим голосом сказав Євзевій.
Один отрок і дяк поклякали вмить. У гридницю увійшло чотирьох варязьких гриднів. Вони уставилися по боках дверей. Зпоза них виступив на середину світлиці до демона подібний конунґ Свен. Побачивши в руках Добрині хрест, Свен засміявся.
— Вітай, Добрине, вітай і вибачай, що роблю те, що ти повинен був вчинити ще за Ярополка!
— Так ти посягаєш на великокняжу шапку? — спитав Добриня.
— Ні, не посягаю, а маю її вже і вдержу ось чим!
Тут стукнув мечем об долівку.
— Ізпід ніг володаря вириваєш землю, зрошену кровю тих, які впали за нього у боях із ворогами і гадаєш, що ця земля стерпить тебе над собою?
Глум звучав у голосі недужого і не було в ньому ні сліду збентеження чи остраху.
— Гадаєш, старче, що я прийшов слухати бідкання соломяних героїв? Я тямлю тільки наші колишні спільні бої і тому приходжу до тебе як конунґ до недужого боярина. Інакше я прислав би сюди парубків, щоб викинути стерво на гній! Не роблю я цього, але і ти не дратуй мене, а передай владу і скарб, як ялося при зміні володаря.
Та тут вмішався Євзевій.
— Вибач, воєводо, інокові, що перепинює тебе. Але бачиш у цій кімнаті між нами уже почувається подих смерти. Того, хто вмирає не злякаєш, якщо він помирився з Господом Богом.
— Стрівай, Євзевіє, вуха нового конунґа не послухають слів святця — відповів за Свена Добриня.
— Може бути вони послухають державного мужа, тільки не у прияві третього. Бо слова правди бувають гіркі. Відійди у мирі!
Духовник відійшов мовчки, а Свен сів на лаву. У цей мент був він тільки втомленою людиною.
— Старий дурень лякає смертю героя, який з нею їсть, пє і спати лягає! — заглузував Свен.
— Твоя лють — відповів Добриня, — звертається проти тебе самого, товаришу.
— Не товариш я тобі, а конунґ! — гордо сказав Свен — а ти повинен якслід почитати конунґа.
Добриня сів на ложі, наче нова сила вселилася в нього і суху, кістляву руку витягнув до Свена.
— Свене! Ми пів світа звоювали, збираючи землі для Володимира і позбірали їх якслід. Ти навіть обагрив руку Ярополка, щоб найбільшій силі дати і найбільшу владу, а тепер ти сам підносиш руку на неї з особистої ненависти і гадаєш, що твій меч саме так зможе зрубати Володимира, як зміг Ярополка?.. Нерозумний, безглуздий карлику! Невжеж ти не бачиш того, що між тобою і престолом зросла стіна, якої і грецьким вогнем не спалиш і сірим вовком не перескочиш і орлом не перелетиш. Послухай мене, кинь усе і тікай звідсіля у свою льодову батьківщину, а то стіна, яку бажаєш підкопати, роздушить тебе! Ти став конунґом на сотні чи двох гриднів, війна, яку затіваєш, це боярська крамола, а буря, яку починаєш, це буря у глечику!…
Слова Добрині не переконали Свена, але зацікавили його. Він підняв утомлену голову і з насміхом глянув в очі старому.
— У глечику? Ха, ха! Пожди старий, день-два, а побачиш, як широке народне море загуде славою новому конунґові, і йому поклоняться всі, як кланялися колись Аскольдові!
— Аскольдова могила по нинішній день стоїть під Києвом і багато-багато таких могил по світі, де спочивають самозванці. А знаєш ти чому? Тому, що влада це не гріш і не зброя, а закон, якого власником є цілий нарід від боярина до мужика. Один кланяється Христові, другий Одінові, та всі коряться Силі, а єдина сила в державі — сила народу.
— А таки я зарубав Ярополка і клянуся Одіном, що не спічну, доки цією рукою не подвигну і на могилі Володимира своєї влади!
— Ти, Свене? Ні, не ти побив Ярополка, а воля народу, яка змагала до обєднання руських земель. Як бджоли проганяють трутнів та побивають зайві матки, так погинули Олег і Ярополк. Ти був тільки ножем у руці, рукою князь, витязем — Русь!… Тільки такий самозванець добуває вінка і слави, який є виразником бажань народу.
Свен перейшовся по кімнаті, станув при вікні та довгу хвилину глядів крізь вікно, як його гридні зносили до вогнів на майдані добичу, найдену в княжій гридниці. Від сходу біліло вже небо й віяло холодом близької осени. Відвернувся.
— Не питав я ні рунів ні скальдів — сказав поважним, супокійним голосом, — не питав нікого, тільки власного меча та власної волі. Отже не буду слухати і твоєї балачки, Добрине, хоча й за нею стоїть мудрість державного мужа. Та залишім це, а побалакаймо радше про скарб.
Добриня зідхнув.
— Скарбу того нема на Берестовому. Я знав, що без дружини не вдержу у безпеці скарбу, тому я віддав його земським і огнищанам. Путята буде знати, де він. Попробуй, Свене. Якщо Путята і земство віддадуть тобі гроші, так вони і твою владу приймуть, а ні…!
— Як ні, то вирву їм золото враз із життям! — крикнув варяг.
— Якщо твоя сила, то ще кажу: пробуй!
Свен не надіявся, щоб скарб міг бути в руках земських бояр та міщанства. Він не знав, що Добриня після першого приступу недуги віддав усе срібло та золото відпоручникам міщан та купців у прияві Путяти. Свен зрозумів, що без скарбу, без доброї волі бояр, чи огнищан його ворохобня надибувала нову перепону. Одначе ця перепона не зломила завзяття варяга, а зміцнила його.
Владним рухом руки попрощав Добриню і вийшов на майдан до своїх. Ґялляр звістив йому, що із гриднів Володимира не піддався ніхто, тільки кількох отроків прохало помилування, але це були здебільша хлопчаки-діти.
— Щож ти вчинив із ними?
— Нічого, вони погинули теж! У нас не було часу бавитися з дітьми.
Свен зціпив зуби, мало не вибухнув:
— Так, але не подумав ти, що це боярські діти, яких смерть не простять нам бояри ніколи?
— Ха, ха! Єдиний боярин, на якого оглядається конунґ вікінґів, висить при його боці!
— Правда, — підтвердив Свен, але в голосі його не було певности. Після того скорою ходою подався в посілля Рогніди.
Княгиня вже не спала, але не встигла ще як-слід одягнутися. Коли Снорре приніс вістку, що Свен надходить, на ній була тільки мірта та зверхня нагортка. Коротке, втяте перед кількома місяцями волосся ще не відросло й вона швидко повязала його хустиною. Так приняла Свена. Варяг привітав її з пошаною та довгу хвилину приглядався їй з подивом. За останні місяці у вигляді княгині зайшли чималі зміни. Краса її не зівяла, та втратила жіночу ніжність та мягкість. Її прегарні риси наче скамянілі у холодній суворости. Не любов красувалася на її обличчі, а повага та сила. Хвилинами стягала брови й затискала уста.
— Вітай, Рогнідо — сказав варяг, сідаючи на ослін. — Як бачиш, я одним махом, як пристало на вікінґа, здобув Берестово і на мому чолі великокняжа шапка нашого спільного ворога!
— Шапка? Не бачу її! Чую тільки, що ти побив гриднів та пограбував гридницю. Та надаремне я виглядала війська, наємних ятвягів, варязьких полків, змієвих човнів. Бачу голову, на якій є місце на вінок конунґа, та вінка не бачу.
— Кривдиш мене і моїх гриднів, Рогнідо! — відповів Свен спокійно.
— Недобре мужеві некняжої крови сягати рукою по владу, коли вона йому не належиться. А ще влада вкрадена дитині… — Тут вказала рукою на ліжко Ізяслава.
— Говориш як жінка, Рогнідо! Ти бажала, правда, щоб наші земляки присягали на вірність йому, та з цього не вийшло нічого! Ніякий вікінґ не покориться жінці, ні дитині! Сама знаєш, що я не бажаю влади для себе, але мушу взяти її, бо як ні, то возьме її Ґялляр чи Еріх чи який другий ватажок, раз вона випала з рук Володимира. У тебе є відпоручники деревлянських бояр, накажи їм привести рать, а вдержавши Київ, ще до приходу Володимира, заволодіємо землями!
— Ми? Хіба ти, а не я! — ворожим тоном відповіла княгиня.
— Так я, але з тобою, Рогнідо, а після мене… він.
Тут кивнув головою у сторону дитини.
Кров хлинула до лиця Рогніди. Ніж убийника, отрута, у смертних судорогах скорчені тіла то Свена, то Ізяслава, її власна смерть — все те склублене, перемішане у якийсь дивовижний хаос промайнуло лискавкою в її уяві. Вона рішилася відразу.— Хай буде! — сказала спокійно! — Годжуся! Та ти не сподівайся деревлянської рати. Я сама надіялася, що память побитих Ольгою бояр та племінного князя живе ще в народі. Та я помилилася. Вони всі вдоволені ладом та безпекою, а хто ще не забув на кров предків, той не має сміливости кинути боєве гасло між ситих і пяних бояр. Деревляни не варяги, Свене, память у них коротка, а чим більше світяться плуги, тим більше ржавіють мечі. Тільки полочани не забули ще Рогволода й їх рать є вже на пів днини дороги на ріці. Невелика вона та добірна, а веде її давній дворецький мого батька, боярин з варязького роду Гельґі. Якщо її поміч дасть тобі перемогу, то користуйся нею. Якщо ні, так я під її охороною відїду у Полоцьк, а тобі лишу тут вільну руку у всьому.
— Пішли зараз за дружиною і накажи їй вдарити на киян, якщо між нами прийде до боротьби.
— Від цієї хвилини ми заодно? — спитала Рогніда, встаючи.
— Так!
— Боги чули твоє слово! — закликала Рогніда, а в голосі її звучав тріюмф.