Ідоли падуть/2/XXI
| ◀ XX. Пізні цвіти | Ідоли падуть Том другий XXI. Конунґ Свен |
XXII. Слово Добрині ▶ |
|
Того самого вечора, коли Грива зі Збраничем радилися у Мощаниці над добром городської волости, до Києва доїздив самітній Свен. Їхав поволі, пильно розглядався довкола та поза себе. А доводилось стрічати чимало людей на великому шляху, який вів із Києва на Ізкоростень, Овруч, у Луцьк та Володимир. Були це здебільша купці або втікачі з пограниччя, які на час заверюхи переносилися у спокійніший край на півночі. Від цих то утікачів дізнався Свен, що печенізькі орди наступили вже на землі Володимира та що вся дружина вийшла на пограниччя їм назустріч. По цьому боці річки Стугни мало прийти до рішального бою. Але орди були ще заняті грабежами пограниччя, а відділи Олешича ганялися за ними, так що ніколи не було всіх сил разом, тимто одні боялися других.
А ось і перші київські сади, повні скиненої на моріг, запашної садовини та пооббиваного з дерев привялого вже листя. Високі тини городських укріплень гостро зазначувалися на тлі неба. Свен стримався. Його могли не пропустити у город. Скинув лук, рогатину, зліз з коня, закинув на ліве плече кожух так, що закривав зовсім зранену руку, а сам пішов, як колись давно, певним, безпечним кроком у ворота. У сутіні вечора не видко було знищеного одягу, примарнілого лиця та сивого чуба воєводи. Гордо піднята голова та брязк меча об чревії давав знати всім, що йде озброєний, княжий муж. І справді. При воротах держали варту наймолодші з тих, що їх зібрав був Путята. Вони не знали зовсім про наміри Свена, бо ні Добриня, ні Мстислав, ні Путята не розголошували сумної слави зрадника — та вони знали, хто він і тому не спинювали його. Навпаки, вони віддали належний воєводі поклін і Свен перейшов.
„Скажіть, Норми! — погадав про себе варяг, — чи лев ускочив між стадо волів, чи у пастку? Чи київські воєводи знали про те, що він був проводирем ятвягів, а не нещасний данський князь? Чи ждали на нього, чи ні? Чи Рогніда приготовила варягів, франків та інших христіян до повстання? Куди дівається князь? Коли вертається?!“
Мимохіть повернув Свен праворуч туди, де у саді було посілля Козняка. Без труду переліз огорожу і присів у густих кущах. За цими кущами проходила стежка, яка окружала ввесь просторий сад. Оттут у затишші приляг Свен загорнувшись у кожух і довго роздумував.
Коли він ступав вулицями заснулого Києва, місяць клав уже його тінь на стіни домів і паркани. Всього кілька нічних мандрівників стрітило його і кожний з острахом уступав на бік перед темною його появою. Він минув Берестово та двір Рогніди і став сходити на Поділ, коли нагло в ясному сяйві місяця побачив гурток людей. Перший між ними був високого росту з широким білим лицем, а довга руда борода світилася у промінні як золото. За ним ступало кількох ратників у шапочках та коротких каптанах з широкими мечами при боці. Свен станув.
— Еріх! — закликав півголосом.
— На Одіна! Це ти, Свене? — пізнав його рудий, — крайній час, крайній час! Гадаю, що врешті почнеться рух!
Тут Еріх затер руки, наче від холоду.
— Кажеш, крайній час? — спитав Свен.
— Егеж! Усі ждемо знаку, а за той час вороги не сплять.
— Вороги? Які?
— Рогніда та її прихильники.
— То Рогніда не з нами?
— З нами і не з нами! — неохоче відповів Еріх. — Ходи зі мною до Дауда. Там сьогодні всі наші зібралися на нараду, то довідаєшся про все.
Еріх аж тепер помітив, що воєвода не рухає лівою рукою.
— Ти ранений? — спитав.
— Як бачиш!
— Бачу, що ти марний та обдертий. Невжеж тобі не повелося?
— Ходи до Дауда, почуєш. І мій язик не листок трепети.
Мовчки минули останній закрут вулиці і ось величезним грайливим дзеркалом блиснула перед ними пристань. Місячне сяєво лежало на воді довженною сріблистою смугою, ніби на поверхню чорної води вилив хтось пливкий металь. Кожний найменший рух, кожний скок Дніпрової риби значився на поверхні кружальцями. У сріблистій мряці губився лівий беріг ріки, так що здавалося, що Поділ лежить над морем. Мимохіть спинився Свен над рікою і задивився у масу води.
— Чого ти? — наставав Еріх. — Ходи, пізно буде, розійдуться…
— Ізпід коріння світового ясеня текуть води! — півголосом сказав на те Свен.
— Іґдразіль має їм на прощання кріслатим гіллям і вони не вертаються уже до нього. Що минуло пропало, а що не пропало, щойно перед нами…
З острахом глянув Ерік на товариша. Такі вислови чував він від скальдів, мудрців далекої півночі, від ворожбитів, які на білу скатертину кидали таблички з пророчими рунами.
Мовчки зайшли у домівку Ібн Дауда, арабського жида, де сходилися залюбки засібніші бояри, огнищани та купці на грецьке вино, бендж та гру в кости. А дехто розказував довіреним, що в саді, біля хати, що сягав аж по Дніпро, має проворний син Ізраїля роскішно уладжені домівки, і в них прегарні з усіх народів землі вибрані дівчата. Ібн Дауд торгував невільницями та рабами з іншими жидами або з чужинцями.
У сад Дауда мали доступ тільки добре знані власникові багатії, майже без вийнятку чужинці. Бували там і свої, та цих старався Дауд яко-мога найшвидше усувати і неодного київського мерця виловили вже рибалки біля Витичева з Дніпрових глибин, без знаку побоїв або ран. Свен знав про- всякі темні діла Дауда, знав також, що він скуповує молодих здорових рабів, яких крадькома вивозять через усю Европу до Італії та Еспанії, знав, що через руки цього безсовісного торговця йде крадене добро з Києва, Вишгороду, Витичева — проте він не видавав його ні словом. Ібн Дауд мав найпроворніших посередників у всіх землях Володимира і міг найшвидше поширити потрібну поголоску, чи вивідати про якусь важну подію. Він обертав величезними сумами гроша і знав дорогу до всіх, кого можна було обдурити, чи перекупити. А набув він усе те своєю небуденною проворністю серед людей, які були наївні та добросердні. Щирість, добросердя та наївна простота складалася споконвіку на вдачу полян і обдурити їх було дуже легко. При всій силі своїх хитрощів та відвазі Дауд зблід, коли побачив перед собою Свена.
— Ти, тут, воєводо, живий? — і насилу потягнув його за собою на другий бік сіней у малу кімнатку, де звичайно просиджував сам.
— Єгово! — відсапнув, запускаючи завісу та закривши подушкою мале віконце, крізь яке можна було заглядати з вулиці.
— Чого боїшся, боягузе? — спитав Свен. — Невжеж мене шукають?
— Шукати? Хтож мав би тебе шукати, достойний? — спитав жид з цікавістю зачаєного хижака.
— Ті, кого ти боїшся! — була відповідь.
Ібн Дауд покрутив головою та пробурмотів під носом проклін:
— Я знаю, що ятвягів розбили. Хтоб то сподівався, що волиняки позбираються на час!— Дістали наказ і людей з Києва!
— Що? з Києва? Це не може бути! — підскочив Ібн Дауд і аж запінився від схвилювання. — Я ввесь час стежив за подіями. Добриня вмирає і мабуть умре. Олешич повів усі вої під Витичів та на Стугну, Мстислав поїхав у червенські городи. У Києві нема нікого, хто посилав би биричів, а ще й воєводів!
— Не верзи і не скаржся! Ось ця рана від киянина, якого я знаю.
Аж тепер догадався Ібн Дауд, чого передовсім треба його гостеві. Живо метнувся за водою, ліками та одягом. Пораючися, розпитував про подробиці битви.
— Не питай, поганий, про те, що не належить до твого діла. Тебе очевидно цікавлять гроші Козняка. Правда?
— Ну, гроші також! — признав жид. — Без грошей нема війни, ні права, ні вигоди, ні торгу. Мене вельми гризло, що ти, достойний, роздав гроші ятвягам, а їх побили. Хто знає? Може саме ті ятвяги й повтікали, що мали гроші?
— Не бійся! — засміявся Свен. — Хто годує собаку перед ловами, той і свинського хвоста не зловить! Гроші закопані!
— Чи тільки безпечно?
— Аж надто!
— Якто надто?
— А так! Якщо не виграємо і не підемо по них збройною рукою, так вони пропали!
— Гм! Воно тяжко буде виграти, якщо Олешич розібє печенігів.— Ба, ми станемо тут у Києві певною ногою.
— Коли?
— А хочби і зараз!
Вичепурений та відсвіжений якимись незнаними східніми пахощами, Свен увійшов у вітальню. При довгому низькому столі сиділо тут до трицять мужів у дозрілому віці, деякі з них світили вже навіть сивиною й лисим черепом. Тяглі, виразисті обличчя вказували на ґерманське походження більшої половини з них. Останні були очевидно греки, та без огляду на велику ріжницю у вигляді, всі почували себе свобідно. Швидко опорожнювалися срібні чарки з темним грецьким вином, тільки кошички з усякими східними солодощами залишалися нетикані. У розмові раз-у-раз повторялися ймення Рогніди, Володимира, Арне, Добрині, Путяти. Та як тільки появився на порозі Свен, усі враз замовкли і погляди всіх звернулися на нього. Добру хвилину глядів Свен на зібраних зором вужа, якого сила приковує до місця добичу. Свен знав добре силу свого зору, його права рука піднялася над голови зібраних повільним святочним рухом жерця.
— Вікінґи, діти далеких земель, яких доля кинула в чужину, привіт вам! — сказав врешті низьким, сильним голосом.
— Привіт, привіт! — загомоніло у зборі.
— З далекого заходу підіймається з безодні голова злющої, зрадливої богині Ран. Весла красяться кровю її дітей і гуде буря. Вже Гель держить клятого Фафніра, а його кров дає переможцеві непоборну силу.
Тут меч блиснув у руці Свена, той сам грізний меч, яким стільки душ виправив вже у безодню ночі.
— Вперед, вперед, за тобою Свене! — закричали варяги, а навіть греки, які тільки дещо розуміли зі слів воєводи, піддалися непереможному впливові його появи. І вони теж підняли чарки з окликом „Ніка“! наче витали імператора. Коли дещо притихли оклики, Свен знову підняв руку.
— Так волею вашою є, щоб я, Свен Герюльфсон, був керманичем вашого судна?
— Так, так! Слава конунґові! — закричали варяги і змовкли, наче залякані звуком своїх слів.
— Добре, обіймаю провід! — закликав Свен. — Буду конунґом, доки не положу під ноги всіх ворогів і не подвигну у Києві стягу нової держави вікінґів.
Сів при столі і велів Даудові подати вина.
— А тепер розкажи, Еріху, коротко і звязко, шо сталося за час моєї неприсутности у Києві.
— Недобре сталося, конунґу! — відповів Еріх. — Завели нас франки, завела Рогніда, завели деревляни, завели бояри. Ми — самі!
— А Рогніда?
— Вона казала нам передовсім присягати свому синові, а ми знаємо тільки тебе. Та вона потягла за собою деревлянських бояр, яких відпоручники приїхали в Київ два дні тому. Вони привезли вістку про перемогу дулібів та твою смерть.— Довго живе той, кого поховають лихі язики. Залишіть Рогніду мені. У мене вільна рука, а місце подруги конунґа ще незаняте!
Аж ахнули варяги почувши таке. Справді! Подружжя Свена з Рогнідою дало б йому рішучу перевагу в городі та забезпечило б владу аж до приходу Володимира. А до цього часу прийдуть зі Скандинавії та з Полоцька нові полки, печеніги переймуть князя на порогах, як колись великого Святослава…
Тимчасом Свен допитувався дальше про боярство і дізнався, що Мощанин вельми притих і знову навязав зносини з Добринею та Олешичем і тільки один волхв Ярослав бажає їм добра. Та він стоїть сам один серед населення, яке й чути не хоче про іншого володаря.
Дізнавшися про все те, Свен попрощався і велів чотирьом відомим з хоробрости мужам іти за собою. Ще цієї ночі мали прислати Свенові всіх озброєних парубків. Він прямував у своє посілля на Берестово, де не був іще від свого виїзду на Волинь. Вийшовши на площу перед княжий двір, розглянувся довкола. Площа була пуста, залита пливким сріблом місяця, на якому чорно значились тіні пятьох варягів, ніби пятьох демонів на ясній поляні бога світла. Перед ними дрімав серед розкішного запашного саду терем Володимира, а дещо далі при з'їзді на Поділ світилися два камяні стовпи при брамі двора Рогніди. Біля терему наглухо заперті, сріблом ковані ворота капища надили зір блеском полірованого металю, а по тому боці площі вершилися стрімкі крівлі будинків варяга.
— Ти, Еріху, підеш до волхва Ярослава і попередиш його, що в саді Перуна біля капища стане ще сьогодні вночі залога. Вона займе досвіта терем і двір Рогніди та не пустить на площу крамарів!
Звук рога вітав Свена при вступі у посілля. Придверник давав рогом знати, що сталася надзвичайна подія і будив мешканців. Дворище Свена не було порожнє, хоча й не було у ньому господаря. Перші привітали воєводу-конунґа гридні-прибічники, опісля тивуни, які управляли маєтками Свена, а на осінь прибули у Київ з усіма земельними плодами та з усією варязькою прислугою, вкінці гості з Новгорода, Ізкоростеня, Овруча, Полоцька. Їх попрохав був до себе Свен на осінь, бо надіявся, що треба буде йому ще до приїзду збройної сили для своїх плянів. Коли всі зібралися на майдані, колишній сотник полку Свена Карльзефній голосно окликнув конунґа. Враз добули мечів і вдарили об щити гридні, тивуни, і челядь, а там гості зрозуміли вмить, що тут іде про подвигнення нової держави вікінґів і з захопленням прилучилися до оклику.
— Слава конунґові! — загомонів грізний оклик яких двохсот грудей, а стук мечів наповнив повітря брязкотом. Заворушилося щось у сусідніх боярських дворах, почулися запити та оклики, але ніхто не йшов глядіти чи слухати. Без сторонніх свідків, самітно відбулося проголошення нового володаря Києва, наче не рішалася тут доля усього народу, а тільки самого Свена та його приятелів.
Конунґ не журився тим, бо знав, що щойно успіх помножує ряди переможців, а покищо треба обмежитися до власних сил. Він вислав Карльзефнія з гістьми, щоб обсадили вартівні при західних та північних брамах Києва, а сам зі своїми вирушив на княжу гридницю, де, як довідався, пробувало до сотні отроків та старих, вислужених гриднів, яких полишив Олешич для обезпеки княжого двора.
Охоче ступали варяги за ватажком, якому теж неначе убуло трицять років. Він видав наказ побивати кожного, хто не піде з ними і стихійне бажання бою та розливу крови, вроджене варягам, пробудилося у всіх. Викликуючи радісно, вони з брязкотом та тупотом бігли до воріт терему.
— Хто йде? — почулося питання, і у фіртці біля великих зачинених воріт, появилися дві голови — одна старшого гридня у шоломі, друга молоденького отрока, вся в кучерях, з невинними очима дівчини та дитячим закроєм уст. Фіртка була заставлена високою на лікоть камяною плитою, так що треба було її переступати. Оба вартові вихилилися поза плиту, наче через вікно.
— Конунґ Руси! — відповів Гялляр Фіннґоґе, славний зі своїх убивств і грабіжей у північній Німеччині.
— Виж знайте, що князя нема, Добриня лежить недужий, а Олешич у полі, Путята й Мощанин у своїх дворищах, а при недужому є тільки духовник Євзевій, — відповів старший вартовий.
— Саме тому ми ведемо конунґа Свена, якого вам треба!
Мимохіть подався вартовий, а лице його приблідло, коли побачив перед собою Свена.
— Воєводо, — почав, — не личить тобі у ночі пяним гамором…
Не скінчив, бо в цей мент ратище Ґялляра пробило йому шию наскрізь і юрбою хлинули варяги на майдан…
— У гридниці не залишіть ніодного живим, хто не признає нової влади! — приказав Свен. — Ґялляр поведе вас. А я піду приборкати Добриню.
Тільки з чотирьома гриднями подався Свен у терем, але ще заки дійшов до світлиці, де лежав Добриня, почув відомий йому рев варягів, що вбивали опірних гриднів.