Boa Constrictor (1907)/V
| ◀ IV | Boa Constrictor V |
|
Минуло декілька місяцїв. У Бориславі знов починав ся оживлений рух. По десятилїтнїй „нафтовій горячцї“, що якийсь час почала вже була притихати, почала ся воскова горячка. Бориславська нафта стратила деякі ринки на заходї, виперта звідси американською; Угорщина виключила у себе галицьку рафіновану нафту і побудувавши свої рафінерії брала з Галичини лише сирівець. Доходили чутки про величезні нафтові жерела за Кавказом і про те, що спілка заграничних капіталїстів робить величезні приготованя до експльоатації тих жерел на таку скалю, про які доси не марив нїхто анї в Европі, анї в Америцї. Галицькі нафтярі похнюпили ся і не ждали собі добра від такої конєктури, обмежували продукцію боячи ся краху. Але віск земний не мав конкуренції. Завдяки працям бельґійського хеміка Ван Гехта спосіб його чищеня і приготовуваня для фабрикації сьвічок був удосконалений і віск пішов у гору. Германови Ґельдкремерови пощастило законтрактувати Ван Гехта на директора для великої рафінерії воску, яку він збудував біля Дрогобича, і він розпочав фабрикацію сего нового товару на великі розміри.
Йому вдало ся закупити в Бориславі значні засоби сирого воску в тих маґазинах, де він лежав без ужитку; закупив їх у недогадливих нафтярів по дуже низькій цїнї і пустив свою фабрику в рух. Товар пішов над сподїванє добре, замовлень приходило чим раз більше, і з Нїмеччини, де якась велика спілка капіталїстів заходила ся увільнити нїмецький торговий ринок з під американської переваги, і з Росії. Ходило тепер о можливе збільшенє власної продукції воску та о можливо дешеве закупуванє його у инших фірм, поки цїна сирівцю не підскочить, і тут Герман розвинув дїяльність з тою енерґією, яка характеризувала його за молодших лїт. Він перенїс ся до Борислава, день у день бігав по всїх маґазинах, наглядав усї ями, в яких докопано ся воску, переводив сотки дрібнїйших і більших умов на його доставу і силкував ся зібрати весь сей артикул у своїх руках. Приходилось пару разів розбивати готові вже консорції капіталїстів на будованє нових рафінерій, приходилось перетягати на свій бік, навіть приймати до спілки з собою деяких властивцїв, що в своїх ямах натрафили на значнїйші воскові жили, а при тім треба було дбати про скорий транспорт матеріялу і про тисячні дрібницї, які надавав сам хід роботи. Герман постарчав усьому, був скрізь, де насувала ся якась трудність, і ще знаходив час лазити особисто по ямах та дослїджувати при помочи спеціялїста-ґеольоґа, спровадженого зі Львова, де би можна надїяти ся богатших покладів воску. В тій ненастанній біганинї, в тім напруженю всїх своїх духових і фізичних сил він почував те задоволенє, що одно може заповнити житє живим змістом, а дати йому змисл і мету.
Одного дня, коли „пан інжінєр“ уже виїхав був до Львова, Герман не видержав і вже сам, без його проводу спустив ся в одну яму, на яку чомусь мав велику надїю. Ся яма лежала на самім краю його парцелї і припирала безпосередно до громадської толоки, якої окружна власть чомусь не позволила продавати нїкому. Германови від самого початку „воскової горячки“ видало ся, що тут, під сею голою толокою, декуди зовсїм лисою, а декуди в видолинках порослою тернами та песьою травою, тут, у низу мусять лежати богаті скарби, які природа заздрісно ховає від людського ока. Він велїв копати яму так близько своєї границї, як тілько дозволяв урядовий припис, і стратив на ту саму яму, доведену до 80 сяжнїв, уже кільканацять тисяч, але доси зовсїм безплодно. Та Герман не тратив надїї і отсе другий чи третїй раз надїв на себе ріпницьку блюзу і велїв спустити себе помалу в низ, по дорозї скрізь обмацуючи цямрини, чи де не загнули ся під напором воску, нюхаючи на всї боки, стукаючи та гукаючи, чи не почує щось такого, що навело б його на щасливий слїд. Та нї, яма була глуха й нїма, не давала нїякого знаку. Ось Герман уже опинив ся на днї і важко дишучи почав лямпкою осьвічувати, шпортати та обнюхувати стїни. В ушах його шуміло — знак, що воздух у ямі був спертий. Та нї, не те лишень! Звідкись очевидно віяло холодним ґазом! Мав би се бути який знак? Герман ще раз похилив ся до стїни, з якої йшов той ґаз, ще раз наблизив до неї лямпу, і побачив у нїй тоненьку як нитка розсїлину, що зиґзаковатою лїнїєю скісно бігла з низу в гору і губила ся в пітьмі. Він притулив ся до тої розсїлини і почув зовсїм виразно: дме з неї вонючий дух! То не нафта, бо та давно проломала би стїну і бухнула би в яму. Се тверде тїло — очевидно віск! Се той скарб, якого він шукав і який дасть йому нову силу. Він аж захлипав зі зворушеня і подзвонив, аби тягли його в гору. А коли його витягли на верх, він був увесь задиханий, аж дусив ся, і не міг сказати анї слова. Робітники, що працювали при корбі, підхопили його за підруки, відвязали від линви і хопили ся натирати його водою думаючи, що він умлїває від задухи, але Герман, ще не можучи встати з землї, затріпав руками й ногами.
— Нї, нї, менї нїчого! — скрикнув він уриваним голосом. — Біжіть, кличте менї обер… оберштайґера! Живо! живо!
Не минуло пів години, а вже Герман був по нарадї з оберштайґером. Тай що було тут нараджувати ся? Герман анї слухати не хотїв скептичних уваг оберштайґера, що там у тій ямі нема анї слїду воску, що поклад глини, який там надибано, по всїм ґеольоґічним познакам виключає віск (се вже оберштайґер повторяв фрази пана інженєра) і що се буде ще одна даремна робота. Герман лиш руками тріпав на таке балаканє.
— Що ви плетете! Що плетете! — кричав він. — Я вам кажу, зараз робіть штольню, в тій стїнї, що до толоки! Зараз робіть. Там віск — чути ґаз, що віє з розсїлини! Там віск, богато воску, будете бачити!
— Про мене! — відповів оберштайґер похитавши головою. — Але се не наш терен.
— Що вас то обходить? — закричав нетерпливо Герман. — Хто вас про те питає? Ви робіть, що вам кажу, а тереном не турбуйте ся. То вже моє дїло.
І за дальшої пів години вже над ямою цюкали теслї, роблячи цямрини до штольнї, а в глубинї працювали оберштайґер і два робітники, прорубуючи в глинястій стїнї простору позему печеру. Ледво пройшли отак два сяжнї, в печері показав ся віск — мало сказано, по відлупаню глиняної брили одної, другої, третьої вся дальша стїнка зажовтїла ся, показала ся одностайною верствою воску, якої грубости анї глубини не було можна дошукати ся.
Герман так і знав. Він доси не обідавши ждав біля ями, не скидаючи з себе гірничої блюзи надїтої поверх його звичайного убраня. Скоро почув ся знак, що докопали ся до воску, він велїв спустити себе знов на місце працї. Опинивши ся на днї ями він зараз скочив у штольню і схиляючи ся в нїй до половини, коли робітники ще вбивали остатнї бруси в шпуги повкопуваних стовпів, побіг на сьвітло, що горіло при кінцї штольнї. Тут був оберштайґер ще з одним ямарем і обчищували від глини решту воскової стїни. Герман аж скрикнув з радости.
— А що, не казав я? Не моя правда? — мовив він радісно, оглядаючи воскову брилу, відкриту в маленькій частинї, що визирала з глини мов зеленковата скеля мармуркована темножовтими жилками. Він доторкав ся до неї пальцями, що застрягали в мягкий віск, обнюхував її, цмокав раз по разу, мов би хотїв сказати: нївроку тобі! Потім узяв довгий сталевий прут, що стояв у кутї штольнї, і рішучим рухом руки застромив його в воскову брилу, але півтораметровий прут потонув у восковій масї увесь, і Герман силкував ся віпхати за ним ще й свою руку аж до ліктя, але твердої глинки чи опоки годї було домацати ся. — А що, бачите? — знов з тріумфом промовив Герман обертаючи ся до оберштайґера. — Бачили коли таку жилку? — Ґратулюємо, ґратулюємо! — мовив оберштайґер стискаючи подану Германом долоню. І инші робітники наблизили ся до нього.
— Дай вам Боже щасливо, пане Герман! Бог вам то дав за ваше добре серце.
— Богу дякувати! — відповів Герман здіймаючи капелюх із голови. — Тай вам усїм спасибі за роботу!
І Герман видобув із за пазухи шкіряну теку і дав оберштайґерови 20, а обом робітникам по 10 ринських на руки.
— Се вам тимчасом, — сказав він. — Тілько прошу вас, мої любі, не розголошуйте якийсь час нїкому, що ми тут знайшли. Знаєте, у нас люди завидющі. А є й такі, що собі тим не поможе, але рад иншому пошкодити. Прошу вас, заховайте се в тайнї. Я платитиму вам потрійну платню за щоденну працю в шахтї, а потому, дасть Бог заробити на нїй, то будьте певні, я вам сего не забуду.
Робітники раді так несподїваній щедрости Германа і його обіцянкам кланяли ся і прирікали мовчати, а Герман велїв при собі вилупати першу брилу воску, велїв подати її в відро і з нею разом велїв тягти себе на верх.
Германові надїї оправдали ся в повнї, ще й над сподїванє. Воскова жила чи „матка“, як звали її ріпники, оказала ся нечувано великою і богатою. Завглубшки мало не на два сяжнї вона тягла ся в шир і в довжину невідомо як далеко, розгалужувала ся, заповняла глубші видолинки в опоцї, то знов розбігала ся тонкими жилками в ріжні боки, до инших подібних „маток“. По вичерпаню головної жили, що дала пару тисяч сотнарів воску, Герман велїв гнати штольнї за ходом тих менших жил. І тут йому щастило: очевидно випадок напровадив його на один із центрів воскових покладів.
От тепер пішла його фабрика! В ямі і в ії бокових штольнях працювало що день по 20, далї по 30 і по 50 робітників в міру того, як розширяв ся простір, занятий штольнями під землею. І на Германовім ґрунтї знайдено воскові жили, хоч не такі богаті, як на громадській толоцї. День у день десятки возів навантажених здоровими, в форму бочок витисненими брилами воску тягли ся з Борислава до фабрики, а з лїсів і з Дрогобича везли терті ялицї та дубові стовпи на цямрини нових штолень.
А Германові конкуренти аж вили ся з зависти над його фортуною. Вони з разу й не завважили нїчого, бо Германові робітники справдї держали язики за зубами; але швидко почали бігати глухі чутки, що Герман знайшов незвичайно богату воскову матку і бере з неї тисячі сотнарів воску. Пішли розмови і сплетнї, головно коли нові слухи донесли, що та нечувана матка знайдена не на Германовім ґрунтї, а на громадській толоцї. Зараз полетїли доноси до староства в Дрогобичі, але тут мало що зиськали: Герман давно вже виєднав собі у старостві дозвіл копати штольнї під громадською толокою, не нарушуючи її зверхнього посїданя. Говорили, що такий дозвіл коштував його пару тисяч, але Герман на се все сьміяв ся і не відповідав нїчого, або по просту покликав ся на Schurfgesetz, яким таке поступуванє дозволене.
Особливо Іцко Цаншмерц мав здавна завзятє на Германа. Се був високий, рудий чоловік з вісповатим лицем, з рідкою бородою і одним вусом, бо другий на поритій віспою верхнїй лївій губі не ріс і зазначав ся лише тут і там рідкими волосками. То був мовчущий, сердитий чоловік, якийсь невдачник, котрого доля весь вік гонила з кута в кут. Він був з разу арендаром і оженив ся з дуже гарною дївчиною, дочкою иншого арендаря, яка надїяла ся у нього значного маєтку і в якій крови горіла ненаситна жадоба житєвої роскоші. Вона занудивши ся від перших днїв подружя зі своїм понурим та поганим чоловіком намовила його відпродати аренду і перебрати ся до міста та взяти ся до торговлї. Іцко послухав жінки, в якій здужав при її близшім пізнаню пристрасно закохати ся, і вволив її волю. Та ледви осїли в містї, ще Іцко не встиг винайти собі якийсь відповідний ґешефт, коли його жінка в змові з одним гарним офіцером обікрала свого мужа зі всїх його грошей і драпнула з ним до Америки. Се була тодї новість у Галичинї і збудила загальну гутірку. Даремні були Іцкові телєґрами та покликана полїційна поміч; офіцер незабаром вернув, але Іцкова жінка, у якої він вимантив усї гроші і яку без нїчого лишив у Гамбурзї, з розпуки скочила в Родан і втопила ся.
Іцко затиснувши зуби боров ся з долею. Замкнув у собі своє горе, зацїпив уста і дбав, бачилось, лише про одно, щоб удержати ся на своїм становищі, не потонути в вирі житя. Та йому не щастило. Люди дивили ся на нього як на заповітреного, обминали його склеп і він мусїв спродати все, щоб ратувати ся від повної руїни. Злїквідувавши свою мізерію він подав ся до Борислава, притягнений загальною тодї горячкою нафтовою, і кинув остатнї свої гроші в той шалений вир. Щастє почало грати з ним, раз усьміхало ся до него, наповняло його ями кипячкою, та рівночасно не з одного то з другого боку напускало на нього ріжні клопоти: то найкраща його яма завалить ся, то робітники збунтують ся, то конкурент підставить йому ногу — все немов на злість йому. Оттак він уже пять лїт бив ся в Бориславі, держав ся в рядї і нїби то мав успіхи, дехто навіть завидїв йому і вважав його богачем, але він сам найлїпше знав важкість свого положеня, сердив ся на свою долю, громадив у своїй душі злість і завзятє і з затисненими зубами бігав по Бориславі нїби то за дїлом, а найчастїйше лише як той павук, що замісь меду збирає отрутні соки.
Герман Ґольдкремер від першої появи Іцка в Бориславі стояв йому найбільше в дорозї. Все, все у Германа було ненависне Іцкови: і та його йовіяльна ляпідарність у висловах, що сьвідчила про певність себе і внутрішню силу, і та нежидівська прямота його плянів та дїланя, і поперед усього той шалений, а так незамітний, не реклямований успіх кождого Германового підприємства. В почутю своєї низшости, свого безсиля і ненастанного роздразненя Іцко дивив ся на Германа як на свого особистого ворога, як на якусь елєментарну силу, що ось-ось навалить ся на нього і здусить його. Се почутє мимовільного жаху ще заострювало ся до якоїсь божевільної ненависти, коли Іцко бачив, що Герман занятий своїми дїлами навіть немов не підозріває його ворожнечі, не завважує його на сьвітї. Се вертїло Іцка мов хробак у серцї. Він навмисно нераз підсував ся Германови перед очи, зачіпав його острими словами в касинї, розносив про нього погані сплетнї поміж нафтарями, та Герман немов і не чув нїчого і збував його дотепними жартами, від чого Іцко ще дужше сердив ся.
Бувають такі ненормальні, клїщові натури, що нї з сего нї з того мусять причепити ся до сильнїйшої, богатшої індівідуальности і ссати, томити та путати її — інодї своєю любовю, інодї ненавистю. І Іцко належав до таких натур. Зосередивши раз усю гіркість своєї душі, всю свою ненависть на Германовій особі він дійшов до того, що метою своєї дїяльности замісь шуканя зиску зробив майже виключно старанє зробити як найбільше пакости свойому противникови. Він насилав шпіонів у його кошари й фабрики і про кожде найменше надужитє доносив безіменними листами до власти; збирав відомости про його домашнє житє і також уживав їх на кованє всяких сплетень. І в самім веденю нафтарського дїла він старав ся як і де можна підкопати ся під Германа.
От і тепер, коли по Бориславі пішли чутки про величезну воскову матку віднайдену Германом у парцелї біля толоки, Іцко пригадав собі, що й на його парцелї, сумежній з Германовою, є стара, давно вичерпана від нафтових засобів яма, хоч і не така глубока, як Германова; її було доведено лише до 50 сяжнїв. Тепер його опанувала думка копати в сїй ямі далї в глуб і ступнево гнати в боки штольнями, бож певно воскова жила не обмежуєть ся на саму Германову парцелю. Зі звичайним своїм завзатєм він зібрав робітників і почало ся копанє. Справдї вже на 60-тім сяжнї натрафив на воскову жилу, але не довго тїшив ся нею, вона оказала ся досить убогою, дала не більше двох ваґонів воску, а штольнї на всїх боках ями оказали ся безхосенними, бо виказували тілько тверду опоку без знаків воску. Іцкови довело ся гнати свою яму ще десять сяжень глубше, але й тут повторило ся те саме: знайшли покладець воску, але ще скупійший як першого разу, і знов довкола ями лиш тверда опока або ще твердша піскова скеля. Даремне знавцї радили йому покинути сю пусту яму та копати де інде; він велїв гнати її далї в глуб маючи певну надїю, що й тут мусить бути віск, богато воску, бодай стілько, що в Германа. Щось тягло його мов ланцюхом до сеї ями; він занедбав инші свої закопи, його доходи робили ся чим раз менші, роздразненє чим раз більше, на отсїй ямі держала ся вся його надїя. Він раз у раз кружив довкола своєї ями, не занедбуючи при тім шпіонити, що дїєть ся в Германовій кошарі. Коли від одного ріпника довідав ся, що Герман часто лазить сам до своєї ями, обходить у нїй усї штольнї і всї закутки та слїдить за знаками нових воскових жил, Іцик повзяв шалений плян, який попробував і виповнити. Він велїв у своїй ямі гнати штольнї власне під громадською толокою. Доводило ся пробивати ся крізь грубу піскову скелю, в якій камінь треба було розсаджувати динамітовими набоями. Даремне робітники приставлені до сеї роботи остерігали Іцка, що се грозить заваленєм штолень, що були оцямровані досить недбало. Іцко анї слухати не хотїв про можність якоїсь небезпеки. Він був певний, що за тою скелею лежить восковий поклад, той сам, із якого черпає Герман. У його сердитій душі клубили ся думки про те, що він добивши ся з сего боку до воску зробить Германови велику шкоду підбираючи ся під його скарби, і ся жадоба більше як жадоба зиску гнала його в той бік.
Майже силою змусив Іцко своїх робітників, що провертїли в скелї ямки на встромленє набоїв. Перший вибух динаміту одначе був слабий і не дав значних добутків; скелї відлупали ся лише невеличкі шматочки; приходило ся вертїти нові дїри і робити дальші вибухи. За кождим вибухом дуднїло в штольнї, тріщали вязаня склепінь і змагав ся восковий сопух у штольнї. Іцко не відступав робітників, сам помагав вертїти камінь, сам запалював льонти набоїв.
Але скеля була груба і тверда, видовбуванє прорізу в нїй трівало вже цїлий тиждень і ще не було їй кінця. За те Іцкові капітали кінчили ся. Він мусїв відправити всїх своїх робітників крім чотирьох, із яких два стояли при корбі, а два з ним разом лазили до ями. І ті чим раз більше тратили охоту працювати в тій ямі і кождого разу при вибухах динаміту блїдли і тремтїли.
— Ей, пане Іцко, бійте ся Бога! — остерігали його робітники. — Хиба не бачите, як тремтить земля від тих вистрілів? Не чуєте, як тріщать дошки?
— Що то значить — кричав Іцко сам себе не тямлячи. — То воскові жили близько! Ще один вибух, два вибухи, і будемо коло них. Ану, ану!
— Нї, нам житє милїйше! — відмовили ся робітники. — Коли хочете, ми вам ще раз навертимо дїрок, а вибух робіть собі самі.
— Нехай і так буде! Робіть дїрки! — мовив Іцко сїдаючи на відломок тілько що відлупаного каменя і важко дишучи зі зворушеня. Він тряс ся як у лихорадцї і не міг дождати ся тої хвилї, коли дїрки в камени будуть повиверчувані і динамітові патрони понастромлювані в них. Доконавши сего дїла робітники подали ся геть, до виходової ями, що лежала кілька сяжень від того місця, а Іцко лишив ся сам.
Він усе ще важко дихав, палений горячкою й сердитістю на всїх людий. Далї оглянув ся і побачив недалеко себе велику пачку динамітових набоїв, яких робітники не взяли з собою. Хотїв гукнути, щоб вернули ся і взяли динаміт, але не міг видобути з затисненого горла настілько голосу, і рівночасно подумав собі: „Сам візьму запаливши льонти“. Ще раз зирнув і побачив гірничий дзюбак опертий о стїнку штольнї. „І се добре, що він тут лишив ся“ — мелькнула йому в голові думка. Він помалу встав і запалив льонти від патронів…
Германові робітники, що власне працювали в штольнї за тою скелею, систематично довбаючи грубезний восковий поклад, давно вже почули стуканє і вибухи за скелею і проняті забобонним жахом перед підземними демонами, що, мовляв, добивають ся на сьвіт, дали знати Германови. Сей зараз спустив ся до ями і прибіг на небезпечне місце.
— Що тут стало ся? Чого ви злякали ся? — запитав він.
— Тут щось стукає та гуркоче в скелї, — була відповідь.
— Де? В котрім місцї? Як стукає? — питав Герман і наблизив ся до скелї.
— Стукає, як коли би хтось камінє лупав.
— Ну, що вам! — крикнув Герман бючи кулаками о скелю. — Одже я нїчого не чую.
Та в тій хвилї почув ся страшенний лускіт камяної стїни розірваної динамітом. Один кусень каменя, вирваний із свого відвічного місця, розторощив Германови голову і на місцї положив його трупом; инші поранили декількох робітників, а по кількох хвилях у виломі показала ся руда борода Іцкова. Його лице було блїде як крейда, але уста протягли ся до незвичайного на них, колючого усьміху, і він киваючи головою мов на привитанє переляканих робітників промовив якимось гробовим голосом:
— Ну, wie gehts?
Потім побачив Германа з розторощеною головою, що ще лиш трошка дриґав ногами лежачи горілиць і розкидавши руки, і повторив ще раз механїчно:
— Ну, wie gehts, пане Герман Ґольдкремер?
Та в тій хвилї гукнув новий вибух — се був вибух тої пачки динаміту, що лишила ся була в Іцковій штольнї і якимось припадком загоріла ся. Іцка розірвало на штуки і тілько його руда голова немов торгнула ся раптово на перед і закрутивши козла в повітрі вточила ся до Германової штольнї. Робітники ледво живі зо страху хрестили ся та шептали беззвязні фрази молитов на сей вид.
