В години розпачу умій себе стримати
І в хвилі радости заховуй супокій
І знай: однаково прийдеться умірати,
О Деллію коханий мій, —
Чи весь свій довгий вік провадитимеш в тузі,
Чи лежачи в траві прикрашений вінком,
Рої понурих дум на затишно́му лузі
Фалерським гнатимеш вином.
Для чого там сосна й тополя білокора
Прослали по землі гостинний холодок.
По що на лузі нам виблискує прозорий
І гомонить дзвінкий струмок?—
Вина і пахощів і ясних рож без краю —
Короткочасний цвіт! — несіть, сюди несіть,
І хай дзвенить бенкет, покіль твій вік буяє
І невблаганна парка спить.
Бо прийде, прийде час. Покинеш поле й луки,
І віллу, і садок, де Тибр тече мутни́й —
І на усі скарби пожадливії руки
Наложить спадкоємець твій.
І чи в достатку жив, а чи, не мавши дому,
Тяжким судилося шляхом тобі іти, —
Кінець однаковий: Плутонові грізному
Роко́ваний на жертву ти.
І всі ми будем там. Надійде мить остання
І в човен кине нас, як діждемо черги,
І хмуро стрінуть нас довічного вигнання
Понурі береги.
|
