17 хвилин/Ленінська картка

17 хвилин
Майк Йогансен
Ленінська картка
• Інші версії цієї роботи див. Ленінська картка Харків: Книгоспілка, 1925
ЛЕНІНСЬКА КАРТКА
(СВ. РЕНО)
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра.

Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.

Слон з C 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля.

Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.

Проста почтова картка зібгана удвоє.

До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).

Вважаю, що тов. Свирида

Рено цілком можна зарахувати

до партії.

… числа 1905 р.

Н. Ленін

В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.

«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.

Була весна — 1919 рік.

Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.

В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.

«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.

Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.

«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.

«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».

«Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку…

Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.

За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.

«Вам чого, товаришу?»

Чоловік подав картку.

«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».

Політком роздивився картку. Потім глянув на чоловіка.

Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.

«Чого ви не прийшли до нас 2 роки тому?»

«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».

«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»

«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком.

У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».

«Ви француз — у вас таке прізвище?»

«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»

Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років.

Політком роздивився посвідки й замислився.

«Чому ви не пішли робити тут на залізниці?»

«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми, я можу робити канцелярську роботу — можу стати за рахівника».

Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд» — сказав він, узяв перо й написав записку.

«З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»

І політком присунув до себе стос паперів.

Чоловік не відходив і не брав записки.

«Чого ви не йдете? Не затримуйте мене, товаришу!»

«Я дуже хотів-би просити… Я з учорашнього дня нічого не їв».

«А!»

Політком черкнув ще одну записку.

Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов.

Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше.

Рено — прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно.

Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою.

(Валічка старша і в неї є чоловік).

Вони балакають про Свирида Рено.

«Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».

Валічка не слухає — їй сьогодня попало й вона поспішає додрукувати баланси.

Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.

— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було б і за нього заміж вийти.

Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.

«Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка задерикувато.

Рено спинився й звів очі.

В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.

Рено уп'явся в неї зором. Женечка перевела очі на його руки.

«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки иншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»

«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця».

Потім Рено уважно роздивляється свої руки.

Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено.

Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.

— Цей хам, здається, натиснув їй ніжку.

Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться.

Рено цокає рахівницею. Рено — прекрасний рахівник…

Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити.

Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає.

Може, з нього колись і буде якийсь комісар?

Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже.

Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера.

Але цього мало для того, щоб на щось рішитись.

Вони йдуть вулицею.

Рено держиться осторонь.

«Скажить, Рено — ви українець?»

«Я з Малоросії» — одповідає Рено обережно.

«Я думаю, в вас ще тече французька кров» — цвірінькає Женечка.

— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові, я б вийшла за нього заміж».

Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.

Женечка вириває руку й вони йдуть мовчки.

«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад…

Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу.

Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз.

Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу.

Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію.

Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує.

— 20 верстов усього.

Він міркує ще з півгодини…

За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й їде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі.

Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку.

За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько — стеблинський… Світає…

«Стій».

Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.

«Покличте сюди чатового офіцера» — каже Рено.

«Я — полковник Двигубський».

Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові.

«Візьми собі це сміття» — каже він. «І дуй у село, не оглядайся».

Дядько забрав документи й поїхав.

«Так то полковник. Он чим тут пахне»…

Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне, — тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці.

Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати.

Вдома дядько Пилип зустрічає кума.

«Здоров, куме!»

«Здоров!»

«Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?»

«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Їдемо, куримо.

Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я — каже — полковник!»

І тиць мені оті бамажки».

Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні посвідчення.

Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.

«Що з тобою, куме? Що ти там учитав?»

Кум не одповідає — він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис.

Довго, довго дивиться він на підпис, тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці.

Н. Ленін.

Кінець-кінцем кум зводить очі.

«Так хто, ти кажеш, такий?» — питається він сиплим голосом.

«Та полковник якийсь, забув як його ім'я».

Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей.

«Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»

«Хліба» — одповів кум і вийшов.

Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньої хати, що побіля станції.

Увійшов у хату, взяв ножа й почав копатися в долівці.

Жінка й діти мовчки дивилися на батька.

«Хліба приніс?» — боязко запитала жінка.

Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці.

«Вийдіть усі з хати!» — сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.

Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:

«Ідіть сюди».

Увійшли.

«За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш».

Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.

Іде швидко.

За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.

«Стій — куди йдеш?»

Чоловік спинився.

«А — це той комуніст!»

Підійшов офіцер.

«Куди йдеш, жидівська морда?»

«Іду до міста».

«До міста? Руки вгору! Обшукать його!»

Чоловік звів руки вгору.

Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви.

Нічого.

«Чого тобі в місті?»

«Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа».

«Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!»

Знову почали лапати.

Обмацав стегна, халяви, схопив за поли.

«Єсть!»

Загнув полу — бравнінг.

«Так ти по хліб до міста йдеш?»

Офіцер розмахнувся й ударив у зуби. «Розстрілять тут-же!»

Зняли шинелю, сорочку, чоботи.

Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.

«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і одправ його в місто по хліб. А що це таке? — Р-С-Д-Р-П… більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу».

Жмут посвідчення. Ленінська картка.

Ідуть.

Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.

Прийшли в ярок.

«Копай!»

Почав копати.

Викопав один штих, став, спочиває, — серце закалаталося. Лопата на плечі.

Постояв з хвилинку, став копати другий.

Викопав другий штих, став. Лопата на плечі.

Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку.

Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще!

Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся.

Вільний!

За 20 верстов — свої. Іти лісом легко.

Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов.

— До другої денікінської застави.

Вільно дійшов до вогника.

Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко.

Коло казанка група офіцерів і салдатів.

Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче.

Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці.

Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у ньго трус і забрав документи і ленінську картку.

Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон!

«Рено!» — гукнув раптом чоловік.

Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч.

Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету.

Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову.

Потім він кинув винтовку й сказав: «Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі»…

Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського…

Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення.

У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову.

Тимчасове (замість відібраного)

 
ПОСВІДЧЕННЯ.

Цим свідчиться, що Свирид Рено є дійсно службовець №… залізниці й займає посаду диспетчера.

 .... числа 1919 року,

Підпис.
 

 

Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це інвалід.

Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра.

Це пішак з f 4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля.

І ворожого короля нема вже на дошці. Він лежить у купі побитих.

Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.

Партію скінчено.

Почалась нова.