17 хвилин/Ленінська картка
| 17 хвилин Ленінська картка |
Гнилизна ▶ |
|
Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.
Слон з C 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля.
Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.
Проста почтова картка зібгана удвоє.
Вважаю, що тов. Свирида
Рено цілком можна зарахувати
до партії.
… числа 1905 р.
Н. Ленін
В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.
«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.
Була весна — 1919 рік.
Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.
В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.
«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.
Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.
«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».
«Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку…
Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.
«Вам чого, товаришу?»
Чоловік подав картку.
«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».
Політком роздивився картку. Потім глянув на чоловіка.
Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
«Чого ви не прийшли до нас 2 роки тому?»
«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».
«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»
«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком.
У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».
«Ви француз — у вас таке прізвище?»«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»
Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років.
Політком роздивився посвідки й замислився.
«Чому ви не пішли робити тут на залізниці?»
«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми, я можу робити канцелярську роботу — можу стати за рахівника».
Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд» — сказав він, узяв перо й написав записку.
«З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»
І політком присунув до себе стос паперів.
Чоловік не відходив і не брав записки.
«Чого ви не йдете? Не затримуйте мене, товаришу!»
«Я дуже хотів-би просити… Я з учорашнього дня нічого не їв».
«А!»
Політком черкнув ще одну записку.
Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов.
Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше.
Рено — прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно.
Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою.
(Валічка старша і в неї є чоловік).
Вони балакають про Свирида Рено.
«Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».Валічка не слухає — їй сьогодня попало й вона поспішає додрукувати баланси.
Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.
— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було б і за нього заміж вийти.
Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.
«Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка задерикувато.
Рено спинився й звів очі.
В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.
Рено уп'явся в неї зором. Женечка перевела очі на його руки.
«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки иншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»
«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця».
Потім Рено уважно роздивляється свої руки.
Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено.
Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.
— Цей хам, здається, натиснув їй ніжку.
Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться.
Рено цокає рахівницею. Рено — прекрасний рахівник…
Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити.
Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає.
Може, з нього колись і буде якийсь комісар?
Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже.Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера.
Але цього мало для того, щоб на щось рішитись.
Вони йдуть вулицею.
Рено держиться осторонь.
«Скажить, Рено — ви українець?»
«Я з Малоросії» — одповідає Рено обережно.
«Я думаю, в вас ще тече французька кров» — цвірінькає Женечка.
— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові, я б вийшла за нього заміж».
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
Женечка вириває руку й вони йдуть мовчки.
«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад…
Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу.
Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз.
Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу.
Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію.
Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує.
— 20 верстов усього.
Він міркує ще з півгодини…
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й їде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі.
Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку.За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько — стеблинський… Світає…
«Стій».
Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.
«Покличте сюди чатового офіцера» — каже Рено.
«Я — полковник Двигубський».
Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові.
«Візьми собі це сміття» — каже він. «І дуй у село, не оглядайся».
Дядько забрав документи й поїхав.
«Так то полковник. Он чим тут пахне»…
Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне, — тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці.
Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати.
Вдома дядько Пилип зустрічає кума.
«Здоров, куме!»
«Здоров!»
«Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?»
«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Їдемо, куримо.
Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я — каже — полковник!»
І тиць мені оті бамажки».
Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні посвідчення.
Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.
«Що з тобою, куме? Що ти там учитав?»
Кум не одповідає — він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис.
|
Довго, довго дивиться він на підпис, тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці. Н. Ленін. |
Кінець-кінцем кум зводить очі.
«Так хто, ти кажеш, такий?» — питається він сиплим голосом.
«Та полковник якийсь, забув як його ім'я».
Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей.
«Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»
«Хліба» — одповів кум і вийшов.
Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньої хати, що побіля станції.
Увійшов у хату, взяв ножа й почав копатися в долівці.
Жінка й діти мовчки дивилися на батька.
«Хліба приніс?» — боязко запитала жінка.
Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці.
«Вийдіть усі з хати!» — сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.
Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:
«Ідіть сюди».
Увійшли.
«За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш».
Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.
Іде швидко.
За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.
«Стій — куди йдеш?»
Чоловік спинився.
«А — це той комуніст!»Підійшов офіцер.
«Куди йдеш, жидівська морда?»
«Іду до міста».
«До міста? Руки вгору! Обшукать його!»
Чоловік звів руки вгору.
Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви.
Нічого.
«Чого тобі в місті?»
«Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа».
«Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!»
Знову почали лапати.
Обмацав стегна, халяви, схопив за поли.
«Єсть!»
Загнув полу — бравнінг.
«Так ти по хліб до міста йдеш?»
Офіцер розмахнувся й ударив у зуби. «Розстрілять тут-же!»
Зняли шинелю, сорочку, чоботи.
Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.
«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і одправ його в місто по хліб. А що це таке? — Р-С-Д-Р-П… більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу».
Жмут посвідчення. Ленінська картка.
Ідуть.
Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.
Прийшли в ярок.
«Копай!»
Почав копати.
Викопав один штих, став, спочиває, — серце закалаталося. Лопата на плечі.
Постояв з хвилинку, став копати другий.Викопав другий штих, став. Лопата на плечі.
Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку.
Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще!
Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся.
Вільний!
За 20 верстов — свої. Іти лісом легко.
Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов.
— До другої денікінської застави.
Вільно дійшов до вогника.
Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко.
Коло казанка група офіцерів і салдатів.
Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче.
Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці.
Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у ньго трус і забрав документи і ленінську картку.
Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон!
«Рено!» — гукнув раптом чоловік.
Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч.
Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету.
Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову.
Потім він кинув винтовку й сказав: «Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі»…
Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського…Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення.
У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову.
Тимчасове (замість відібраного)
Цим свідчиться, що Свирид Рено є дійсно службовець №… залізниці й займає посаду диспетчера.
.... числа 1919 року,
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це інвалід.
Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра.
Це пішак з f 4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля.
І ворожого короля нема вже на дошці. Він лежить у купі побитих.
Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.
Партію скінчено.
Почалась нова.