17 хвилин/Гнилизна
| ◀ Ленінська картка | 17 хвилин Гнилизна |
Рахунок ▶ |
|
Павлік Явень блондин, невеличкий на зріст, з кніпс-пенсне на спокійному носі, акуратненько вдягнений блондин. Шіммі стоять у нього в шахві, а ходить він улітку в сандалах, бо в сандалах ходять комуністи, а Павло Явень хоче вступити до партії.
Не те, щоб він вірив в те, що має бути комуністичний лад, скоріше він хоче, щоб йому було добре. Він комуніст-індивідуаліст!
Крім того, він хоче мати револьвер.
Намочивши трошки своє русяве волосся, він розчісував його надвоє посередині.
«Люсю» — сказав Павло Явень.
«Павліку» — одгукнулась Люся Явень, його жінка, з ліжка.
«Люсю — я йду оце. Прийду годині в п'ятій. Ти будеш удома?»
«О п'ятій»… Павліку, я-б хотіла піти к подругі — вона мене викликала в одній справі».
«Гаразд — одповів Павло Явень. «Отже я повернусь зараз-же після обід. До речи, треба говорити не «к подругі», а «до подруги». Коли ти вже вивчишся розмовляти по-вкраїнськи?»
Павло Явень підійшов до ліжка, поцілував Люсю в душку, Люся закурликала й оповила його шию пухкенькими ручками. Павло Явень ще раз поцілував Люсю в губки, узяв портфеля, поглянув на годинника на руці й вийшов сіньми на двір і на вулицю.В Павла Явня прекрасна жінка. Мало того, що гарненька, ще й спокійна.
Головне, що нікому й на думку не спаде, що вона могла-б його зрадити.
Скоріше Дніпро потече на Чернигів.
Павло Явень запалив цигарку й почав міркувати, йдучи під маленьким дощиком.
Крапа дощ. О, це був дощ. Він так накрапав уже третій день — це вже було занадто.
Павлік ще раз ізгадав про Люсю. Думки його були прихильно-зневажливі.
Жінки всі однакові всередині.
Спочатку доводиться з ними попотягатись — вони кокетують із знайомими й незнайомими й дуже комизяться.
Павлік гнівно згадав, як йому доводилось просити, так, просити! Люсю поводитись як слід з чужими.
Тепер не те.
Тепер вона сама, як кішка, закохана в нього й подекуди навіть трішки набридає йому ревнощами.
На чужих вона не дивиться зовсім. По гостях вона не ходить, вчащає тільки до однієї подруги.
Вона розповідає Павлікові про подругу — та живе дуже бідно — инколи просто голодує.
Але грошей вона для подруги не прохає — Павлік раз на завше одучив її від благодійних звичок.
Дощ почав заливати Павлікові за комір. — Треба зайти десь поснідати, поки дощ ущухне.
Оце Люська, хоч дощ, хоч що, піде до подруги — та живе десь далеко в передмісті — й прийде стомлена вкрай.
Коли вона приходить відтіля, від неї немає діла, як від жінки — це трішки дратує Павліка.
Дарма, що він сам не пропускає нагоди поласувати на стороні — Павлік уважає, що жінка має бути завше до його послуг.Женщина — істота недорозвинена й не здатна до творчої роботи. Її діло — бути передовсім жінкою й матір'ю.
Павлік саркастично посміхнувся, згадавши жінвідділ.
Так. Доводиться погоджуватись офіційно де-з-чим заради головного.
А головне — це всебічний розвиток його, Павла Явня, творчих здібностей. Для цього йому потрібна Люся, добра, ріжноманітна їжа, зручні меблі…
Цьому перешкоджає оцей чортів дощ. Хоч он-де, здається, свінуло на небі.
А для того, щоб зробити кар'єру, Явневі треба вступити до партії.
Потрібну термінологію й лозунги Павлік давно засвоїв. Він має в минулому де-які гріхи й партквиток йому доконечно потрібний.
Павлік почав шукати очима пивної.
Одне лихо — це нерви.
Павлік почуває якийсь інстинктивний острах перед робочими.
Йому инколи здається, що вони бачуть його наскрізь.
Треба випити пару пляшок перед розмовою з тов. К.
Явень зайшов до пивної, узяв пляшку пива й замовив яєчню.
Поки що він налляв шклянку й випив.
— Так. Усе вийде на добре.
Сьогодні йому обіцяний ще один підпис на заяві до партії.
— Ясна річ, одразу його членом правління не зроблять; доведеться ще з півроку посекретарювати. Зате зовсім инше відношення. По-перше, він заведе собі револьвера. Він хотів мати револьвера без ніяких дозволів од Д. П. У. Револьвер дуже приваблював Явня.Явень налив другу шклянку й випив її навхилки.
— А членом правління він буде десь в иншому місті. Йому одразу дадуть.
Явень узявся до яєчні. Доївши останній шматок, він обвів очима кімнату, шукаючи офіціянта.
Він зустрівся поглядом з чиїмись чорними, гострими очима. Це був кремезний дядько в шкіряній тужурці.
Явень заплатив за пиво й яєчню й підвівся.
Коли він дійшов до дверей, дядько теж підвівся і наздогнав його.
«Скажіть, як тут вийти на Фундукліївську? — запитав хрипкий голос.
«Фундукліївської нема» — суворо одповів Явень. «Єсть вулиця Леніна».
Дядько ще щось хотів сказати та Явень швидко повернувся й вийшов. Ця розмова йому не подобалася. Дядькові, очевидно, ні до чого була та вулиця, — він чогось хотів від нього, Павла Явня.
Явень вийшов на вулицю. Дощик не крапав більше; сонце гладило його обличчя старенькими, м'якими лапами.
Перейшовши дві вулиці, Явень подивився на руку. До установи ще було рано й він постановив прогулятись після снідання. Сьогодні він піде до т. К. — той мав дати йому останній підпис. Чого від нього хотів той дядько? — З підписом т. К. його одразу зарахують у кандидати.
— Чудний якийсь суб'єкт. Дурень — вирішив Явень і… спинився.
Перед ним стояла повна, висока дама й дивилася йому просто в вічі.
Павло Явень привітно посміхнувся.
Вона посміхнулась собі. Нафарбовані красиві губи одкрили низку чудових зубів. Явень перевів очі на гарненький лаковий черевичок.«Не можу пригадати, де я вас бачив» — сказав він упевнено.
«Уявіть собі, я теж не можу пригадати» — посміхнулась дама.
«Ви в той бік?» — запитав Явень. Дама кивнула головою, Явень узяв її під руку.
«Я живу тут недалечко» — сказала вона.
«По Пушкінській?»
«По Пушкінській. Уявить собі: зо мною трапилось нещастя».
«Що таке?» — весело запитав Явень.
«У мене вмер чоловік» — сказала вона сухо. — «Його треба ховати, а грошей нема».
«Оце тільки й нещастя?» — посміхнувся Явень. — «Я спробую вам допомогти грішми. Воно, правда, таке не що-дня трапляється».
Дама починала його цікавити. В неї єсть юмор. Це інтелігентна женщина — можливо, аристократка!
Явень притулив її руку ближче до себе.
Вони перейшли квартал.
«Ось тут» — сказала дама. Явень кинув блискавичний погляд на табличку — 67 і вони ввійшли в двір.
То була добре обставлена кімната. Правда, біля дверей стояв брудний стілець з примусом і лушпинням од картоплі. Явнів погляд упав на зачинені двохполовинні двері.
«Сідайте» — сказала вона.
Явень добув цигарку, запалив і сів. Вона взяла в його цигарку, підійшла до дверей, закинула гачок і раптом, сівши коло Явня, обняла його шию й швидко поцілувала. Потім вона почала розстібувати блузку.
Явень не поспішаючи розстібував сандали.
«Слухайте, а де-ж ваш чоловік? Він нам не заважатиме?» — спитав він саркастично.
Вона вказала на зачинені другі двері.
Явень приклав руку до її грудей.Раптом щось зашаруділо в сусідній кімнаті. Явень зблід і одняв свою руку.
«Киньте жарти — що там у тій кімнаті?» — сказав він і взяв в руку свої сандали.
«Я вам сказала — там мій покійний чоловік» — одповіла вона глухо.
Явень гарячковими рухами взувся; йому затрусились коліна.
Вона скинула спідницю, підійшла до дверей і розчинила їх. Двері приходилися просто проти канапи. Явень звівся на ноги й узяв портфеля. В манесенькій кімнатці стояло ліжко — на ньому щось лежало, накрите ковдрою.
— Нема револьвера — подумав він і схопив женщину за руку.
«Ідіть, здійміть ковдру». (До виходу було два кроки).
«Ти боїшся, ціпунчик!» — сказала вона насмішкувато; увійшла в кімнату і зірвала ковдру з ліжка. На ліжку лежав вусатий чорнявий чоловік.
Явневі перетяло дихання.
«Та йди-ж подивись» — сказала вона. — «Ось». Вона підняла чоловікові ногу й пустила. Нога мляво гепнулася на матрац.
(Під ліжком нічого не було).
Явень швидко підійшов і доторкнувся до мерцевої руки. Вона була холодна.
Явень глибоко зітхнув.
«Зачиніть ці двері» — сказав він і вийшов.
Вона вийшла слідом і зачинила двері. Явень добув з портфеля п'ять карбованців, поклав їх на стільця й пішов до дверей.
В цій хвилі в вихідні двері постукано.
Тепер злякалась дама. Жах перекривив їй обличчя.
«Ідіть мерщій сюди» — зашепотіла вона.
Явень узявся за гачок.«Ідіть сюди» — з невимовним жахом пробелькотала женщина.
Хтось дужою рукою сіпнув двері, аж ляснув гачок.
Явень навшпиньки підбіг до женщини.
«Майте на оці, що в мене револьвер» — прошепотів він, увійшов у кімнату й зачинив двері. Стало темно мов у льоху — в кімнатці не було вікон.
Він чув (серце калаталось), як вона одчинила вихід і почала щось шепотіти.
Щось торкнуло його в ногу. Явень одскочив на два кроки й засвітив запальничку. Чоловік лежав нерухомо. На краю ліжка сидів кіт і облизував голу ногу мерця.
Серед шепоту Явень почув другий жіночий голос.
«Він умер» — сказала дама. — «Через те я й прохала вас прийти».
«Де він, пустіть!» — розтявся одчайний, пронизливий, знайомий Явневі голос. Щось завовтузилось у сусідній кімнаті, двері розлетілись, і друга женщина вдерлась у кімнатку.
Перед Явнем стояла його жінка, Люся Явень.